* * *
Вважай – нещирі, марнота лишень
Ці сльози, що зродив їх смуток нині;
Хай і нещирі, але дай ще день
Поплакати мені на самотині,
Щоб як вже вийду, сльози не лились,
Повіки лиш червоні ще, одначе ….
Хтось так же сподівавсь, як я колись;
Хтось так же, як я щойно, й зараз плаче.
Я біля тебе, й спалюю мости
Попереду й позаду, за сторожу
Тобі я і стараюсь в ногу йти,
Й лиш пісню браву підхопить не зможу.
Вважаєш ти – світ маєм збудувати,
А я – лише курінь, щоб горювати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Count them unclean, these tears that turn no mill,
This salty flux of sorrow from the heart;
Count them unclean, and give me one day still
To weep, in an avoided room apart.
I shall come forth at length with reddened lid
Transparent, and thick mouth, and take the plough . . .
That other men may hope, as I once did;
That other men may weep, as I do now.
I am beside you, I am at your back
Firing our bridges, I am in your van;
I share your march, your hunger; all I lack
Is the strong song I cannot sing, you can.
You think we build a world; I think we leave
Only these tools, wherewith to strain and grieve.

* * *
Загроза на стежках жаги й бажання
Підстеріга, мов темрява нічна,
Мене самотню; й марні сподівання
На тих, кому і власна тінь страшна;
Від місць таких їх доля відганяє,
Де блякне чи тьмяніє рози квіт,
Де і сама колючок вже не має,
Лиш руку обпіка росою з віт.
Хто ж не боїться мороку, зі мною,
Лиш він один по стежці хай би йшов,
Де в тьмі сяйнеш лишень очей жагою,
Де зігріває лиш гаряча кров;
Й він біля мене у краси оковах
Скорбот не стрів би вже на тих дорогах.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Peril upon the paths of this desire
Lies like the natural darkness of the night,
For me unpeopled; let him hence retire
Whom as a child a shadow could affright;
And fortune speed him from this dubious place
Where roses blenched or blackened of their hue,
Pallid and stemless float on undulant space,
Or clustered hidden shock the hand with dew.
Whom as a child the night's obscurity
Did not alarm, let him alone remain,
Lanterned but by the longing in the eye,
And warmed but by the fever in the vein,
To lie with me, sentried from the wrath and scorn
By sleepless Beauty and her polished thorn.