Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.02
22:34
Потойбіч і посейбіч – все це ти.
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“М
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“М
2025.12.02
22:17
Насправді грудень не зігріє,
мою невтішну безнадію,
сніжниці білу заметіль.
Жасминові, легкі, перові
летять лелітки пелюсткові —
на смак не цукор і не сіль.
Льодяники із океану,
що на губах рожевих тануть
мою невтішну безнадію,
сніжниці білу заметіль.
Жасминові, легкі, перові
летять лелітки пелюсткові —
на смак не цукор і не сіль.
Льодяники із океану,
що на губах рожевих тануть
2025.12.02
21:18
Поворожи мені на гущі кавовій!
Горнятко перекинь, немов життя моє:
Нехай стікає осад візерунками –
Пророчить долю дивними малюнками...
На порцеляні плямами розмитими
Минуле з майбуттям, докупи злитії.
Можливо, погляд вишень твоїх визрілих
Горнятко перекинь, немов життя моє:
Нехай стікає осад візерунками –
Пророчить долю дивними малюнками...
На порцеляні плямами розмитими
Минуле з майбуттям, докупи злитії.
Можливо, погляд вишень твоїх визрілих
2025.12.02
20:34
Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
2025.12.02
17:20
Грудень сіє на сито дощ,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.
Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Хтось би хліба їм накришив,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.
Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Хтось би хліба їм накришив,
2025.12.02
14:53
Дивлюсь у туман непроглядний, дівочий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.
Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.
Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
2025.12.02
12:01
Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
2025.12.02
10:58
Дехто, хто де.
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку рябу примусила знестись,
зненавиділа сусіда
і запросила,
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку рябу примусила знестись,
зненавиділа сусіда
і запросила,
2025.12.01
23:04
Закінчує справи свої листопад,
згрібаючи листя навколо .
А вітер жбурляє його невпопад,
Осіннє руйнуючи лоно.
Повітря холодним вкриває рядном.
Відчутна пронизлива туга.
Зима перетнула швиденько кордон.
згрібаючи листя навколо .
А вітер жбурляє його невпопад,
Осіннє руйнуючи лоно.
Повітря холодним вкриває рядном.
Відчутна пронизлива туга.
Зима перетнула швиденько кордон.
2025.12.01
12:00
Двадцять літ минає від часів
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
2025.12.01
11:08
Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
2025.12.01
09:50
А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
2025.12.01
09:33
З темного боку з темного майже
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
2025.12.01
08:53
Ходить Гарбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
2025.12.01
08:47
Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
2025.12.01
05:52
Бушувала ніч прибоєм,
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Софія(ч.VІІ)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Софія(ч.VІІ)
Молода завела танець і весілля радісно затьохкало сопілкою, зайойкало скрипкою, задзвеніло цимбалами. Гості жваво пустилися до танцю, розгойдуючи під ногами дощату підлогу, та здіймаючи з неї хмарки пилу, що зависали в повітрі, переливаючись кольоровими барвами на зрізах сонячних променів, що решетили легкий присмерк палатки, зазираючи через дірки та шпарини брезенту.
Роман закружляв Софію у вальсі, легко пересуваючись уздовж усієї площадки, та вміло уникаючи зіткнень з такими ж вальсуючими парами, наспівував разом з музиками:
Весілля себе буйно почуває,
Всі весело співають лиш не я,
А сльози мені очі заливають,
Що ти його дружина – не моя…
Поруч них кружляли у танці Петро з Дариною. Його очі час від часу стрічались з Софіїними, і вона не могла зрозуміти, що саме у них світилося – жаль, радість, чи вселенська печаль…
Петрова жінка була дуже вродливою - невисока на зріст, зі стрункою фігурою. Мала виразні синьо-волошкові очі, густе хвилясте каштанове волосся до плечей, красиве овальної форми обличчя, невеличкий прямий носик і, якісь ніжно-дитячі пухкенькі вуста.
Софії чомусь стало важко на душі…
Роман, потанцювавши ще трохи з Софією, почав запрошувати до танцю інших молодиць. А вона, сівши на лавиці поруч інших жінок, спостерігала за ним та за іншими гостями, аж раптом побачила, як з того боку площадки до неї наближається Петро.
Музики якраз почали чергового вальса, як Петро зупинився перед Софією і простягнув до неї у запрошенні руку. Серце Софії калатало так гучно і несамовито, що вона боялася, аби того шаленого стукоту не почули її сусідки по лавиці. Кров відлинула від обличчя і вона, сидячи, як зачумлена, дивилась перед собою незрушно, аж котрась торкнула її під бік:
- Та же йди танцюй, чи-с задрімала, Софіє…
Софія закліпала густо, ніби й справді прокинулась від сну, і піднялася до танцю, поклавши свою схолоднілу руку у Петрову широку долоню.
- От і звиділи-смо ся, Софіє…
- Звиділись…
- Як тобі живеться, Софієчко?
- Живеться… Гріх нарікати, Петре. А тобі?
- Я сумую за тобою… До нині сумую, Софіє.
- Петре…
- Я гадав, що зненавидів тебе… Що не схочу тебе ані видіти, ані знати… Але навіть тепер люблю тебе, Софіє, хоч ти не потребуєш моєї любови…
- Петре, Петре… В тебе є жінка. Дуже файна жінка. Чи ж ти її не любиш?
- Люблю… Але се інакша любов, не така...
- Чула-м, діток маєш двоє...
- Є. Дівчинка і хлопчик.
- Най здорові ростуть.
- Дай Боже й твоїм здоров’я…
Софії раптом пригадалася далека юнь… Як вони з Петром любили танцювати, легко кружляючи, ніби під ними не було землі. Ось і зараз, мов у ті далекі роки, рухи їх були легкі і плавні, наче несли їх не ноги, а пливли вони по воді чи повітрі, розчиняючись у звуках музики та почутті єдности душ… Ніби були ті душі зв'язані невидимою павутикою, котру не сила було розірвати ні рокам, ні обставинам життя, ні долі, котрій не судилося поєднати їх воєдино уже ніколи…
- Чи ж добре тобі за ним?.. Не кривдить він тебе, Софійко?
- Ні, Петре. Він мені добрий.
Петро помовчав хвилю і, стиснувши міцніше її руку у своїй, промовив:
- Я тішуся, що ти щаслива… Я дуже любив тебе, Софіє. І любитиму, мабуть, до смерти…
Весілля було у розпалі. Роман жваво витанцьовував, беручи в танець то одну, то іншу молодицю, наспівуючи в такт мелодії, та ввихався так, що його біла, напрасована сорочка прилипала до спітнілої спини. Раз по раз втирав хустинкою чоло, і ховаючи її в кишеню, не менш енергійно пускався в новий танець.
Як стали музики перепочити, розпашілий і щасливий Роман, сповівши партнерку на законного «власника», підійшов до Софії.
- Ото м си дав духу! – Заусміхався. – А що, Софійко, я вийду трошки надвір з хлопами побалакаю - парно тут… А ти мені не сумуй, йди в танець трохи.
- Йди, Романе, а певно, що йди, я не сумую, а танцювати вже-м трохи змучилася…
Роман рушив до виходу, а поруч почулося:
- Такого вже маєш файного ґазду,Софієчко, що кожда молодиця ти завидує певно… Ади, як витанцьовує, гей би парубок. Таки щістє тобі з неба впало, бігме… - Шемотіли Софіїні колежанки услід Романові...
Запросили до столу. Петрова жінка якимось дивом опинилася коло Софії. Позирала на неї дивним поглядом і бачила Софія, що та хоче завести балачку, лиш не знає з чого почати.
Слова ніби самі по собі злетіли з вуст Софії:
- Чи ви не гніваєтесь, Дарино, що ваш чоловік брав мене до танцю?
- Чого би-м мала гніватись? - Усміхнулася у відповідь. – А ви – Софія?
- Так.
- Ви дуже гарна, Софіє… Я давно хотіла на вас подивитися. - Сказала з ледь вловимою тінню суму Дарина і, побачивши, як злетіли догори брови Софії у щирому подивуванні, продовжила. - Цікаво було побачити жінку, котру стільки років любить мій чоловік…
Софія затерпла.
- Та ви не бійтеся, - засміялася Дарина, помітивши, як змінилася на обличчі її суперниця. – Я не ревную його до вас. Та й ви, бачу, жінка порядна. І щаслива - гарного чоловіка маєте... А познайомитись з вами таки хотіла. Дуже…
Роман закружляв Софію у вальсі, легко пересуваючись уздовж усієї площадки, та вміло уникаючи зіткнень з такими ж вальсуючими парами, наспівував разом з музиками:
Весілля себе буйно почуває,
Всі весело співають лиш не я,
А сльози мені очі заливають,
Що ти його дружина – не моя…
Поруч них кружляли у танці Петро з Дариною. Його очі час від часу стрічались з Софіїними, і вона не могла зрозуміти, що саме у них світилося – жаль, радість, чи вселенська печаль…
Петрова жінка була дуже вродливою - невисока на зріст, зі стрункою фігурою. Мала виразні синьо-волошкові очі, густе хвилясте каштанове волосся до плечей, красиве овальної форми обличчя, невеличкий прямий носик і, якісь ніжно-дитячі пухкенькі вуста.
Софії чомусь стало важко на душі…
Роман, потанцювавши ще трохи з Софією, почав запрошувати до танцю інших молодиць. А вона, сівши на лавиці поруч інших жінок, спостерігала за ним та за іншими гостями, аж раптом побачила, як з того боку площадки до неї наближається Петро.
Музики якраз почали чергового вальса, як Петро зупинився перед Софією і простягнув до неї у запрошенні руку. Серце Софії калатало так гучно і несамовито, що вона боялася, аби того шаленого стукоту не почули її сусідки по лавиці. Кров відлинула від обличчя і вона, сидячи, як зачумлена, дивилась перед собою незрушно, аж котрась торкнула її під бік:
- Та же йди танцюй, чи-с задрімала, Софіє…
Софія закліпала густо, ніби й справді прокинулась від сну, і піднялася до танцю, поклавши свою схолоднілу руку у Петрову широку долоню.
- От і звиділи-смо ся, Софіє…
- Звиділись…
- Як тобі живеться, Софієчко?
- Живеться… Гріх нарікати, Петре. А тобі?
- Я сумую за тобою… До нині сумую, Софіє.
- Петре…
- Я гадав, що зненавидів тебе… Що не схочу тебе ані видіти, ані знати… Але навіть тепер люблю тебе, Софіє, хоч ти не потребуєш моєї любови…
- Петре, Петре… В тебе є жінка. Дуже файна жінка. Чи ж ти її не любиш?
- Люблю… Але се інакша любов, не така...
- Чула-м, діток маєш двоє...
- Є. Дівчинка і хлопчик.
- Най здорові ростуть.
- Дай Боже й твоїм здоров’я…
Софії раптом пригадалася далека юнь… Як вони з Петром любили танцювати, легко кружляючи, ніби під ними не було землі. Ось і зараз, мов у ті далекі роки, рухи їх були легкі і плавні, наче несли їх не ноги, а пливли вони по воді чи повітрі, розчиняючись у звуках музики та почутті єдности душ… Ніби були ті душі зв'язані невидимою павутикою, котру не сила було розірвати ні рокам, ні обставинам життя, ні долі, котрій не судилося поєднати їх воєдино уже ніколи…
- Чи ж добре тобі за ним?.. Не кривдить він тебе, Софійко?
- Ні, Петре. Він мені добрий.
Петро помовчав хвилю і, стиснувши міцніше її руку у своїй, промовив:
- Я тішуся, що ти щаслива… Я дуже любив тебе, Софіє. І любитиму, мабуть, до смерти…
Весілля було у розпалі. Роман жваво витанцьовував, беручи в танець то одну, то іншу молодицю, наспівуючи в такт мелодії, та ввихався так, що його біла, напрасована сорочка прилипала до спітнілої спини. Раз по раз втирав хустинкою чоло, і ховаючи її в кишеню, не менш енергійно пускався в новий танець.
Як стали музики перепочити, розпашілий і щасливий Роман, сповівши партнерку на законного «власника», підійшов до Софії.
- Ото м си дав духу! – Заусміхався. – А що, Софійко, я вийду трошки надвір з хлопами побалакаю - парно тут… А ти мені не сумуй, йди в танець трохи.
- Йди, Романе, а певно, що йди, я не сумую, а танцювати вже-м трохи змучилася…
Роман рушив до виходу, а поруч почулося:
- Такого вже маєш файного ґазду,Софієчко, що кожда молодиця ти завидує певно… Ади, як витанцьовує, гей би парубок. Таки щістє тобі з неба впало, бігме… - Шемотіли Софіїні колежанки услід Романові...
Запросили до столу. Петрова жінка якимось дивом опинилася коло Софії. Позирала на неї дивним поглядом і бачила Софія, що та хоче завести балачку, лиш не знає з чого почати.
Слова ніби самі по собі злетіли з вуст Софії:
- Чи ви не гніваєтесь, Дарино, що ваш чоловік брав мене до танцю?
- Чого би-м мала гніватись? - Усміхнулася у відповідь. – А ви – Софія?
- Так.
- Ви дуже гарна, Софіє… Я давно хотіла на вас подивитися. - Сказала з ледь вловимою тінню суму Дарина і, побачивши, як злетіли догори брови Софії у щирому подивуванні, продовжила. - Цікаво було побачити жінку, котру стільки років любить мій чоловік…
Софія затерпла.
- Та ви не бійтеся, - засміялася Дарина, помітивши, як змінилася на обличчі її суперниця. – Я не ревную його до вас. Та й ви, бачу, жінка порядна. І щаслива - гарного чоловіка маєте... А познайомитись з вами таки хотіла. Дуже…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
