Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.21
16:09
Покотилась крашанка до самого неба,
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Тишу синьооку щоби не злякати.
Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Теж яскраві крашанки в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кош
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Тишу синьооку щоби не злякати.
Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Теж яскраві крашанки в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кош
2026.04.21
14:09
Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.
2026.04.21
13:50
Людям справді великим манія величі ні до чого.
Завдяки розвою філософії людство позбулося найкращих ілюзій.
Не зазнавши гіркоти поразок, не відчуєш смаку перемог.
Дика природа надто чутлива до диких звичаїв.
Коли відчуваєш листопад у квітні –
2026.04.21
12:01
Один видатний поет якось зауважив: справжній вірш це такий, де кожен рядок - вірш. Гадаю, не варто забирати літр крові, іноді досить й однієї краплі. Скажімо, достатньо 123-секундної композиції «Yesterday», щоб зрозуміти, якого рівня музикант перед вами…
2026.04.21
11:38
Живу, не марную ні грошей, ні часу,
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
2026.04.21
08:53
Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
2026.04.21
05:57
Ні людини, ні собаки,
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
2026.04.20
20:28
Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
2026.04.20
20:16
Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.
Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.
Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
2026.04.20
17:51
усе це буде не про нас
хіба що раптом
бо час
який минає зна
не сильно фактор
ми дивні
і чого би не
десь-божевільні
хіба що раптом
бо час
який минає зна
не сильно фактор
ми дивні
і чого би не
десь-божевільні
2026.04.20
17:42
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2026.04.20
17:30
Чи прислухаєшся до зір,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.
А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.
А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
2026.04.20
15:08
Долинають спогади тремтливі
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.
Долинають образи трмвожні,
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.
Долинають образи трмвожні,
2026.04.20
10:33
Олександр Чуркін (1903-1971)
В дальнім полі любонька
жде мене,
а вже сходить сонечко
весняне,
обрій світлом сяючим
залило...
В дальнім полі любонька
жде мене,
а вже сходить сонечко
весняне,
обрій світлом сяючим
залило...
2026.04.20
09:27
Сум…
Зупинилося серце чарівної жінки, знакової телеведучої, кінознавиці.
Саме вона у вересні 1995 року першою оголосила: «Вітаємо вас! В ефірі — "Студія 1+1!».
Ми разом вчилися на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченк
2026.04.19
23:17
Насипана Юрку могила*
колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.
Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.
Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Софія(ч.VІІ)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Софія(ч.VІІ)
Молода завела танець і весілля радісно затьохкало сопілкою, зайойкало скрипкою, задзвеніло цимбалами. Гості жваво пустилися до танцю, розгойдуючи під ногами дощату підлогу, та здіймаючи з неї хмарки пилу, що зависали в повітрі, переливаючись кольоровими барвами на зрізах сонячних променів, що решетили легкий присмерк палатки, зазираючи через дірки та шпарини брезенту.
Роман закружляв Софію у вальсі, легко пересуваючись уздовж усієї площадки, та вміло уникаючи зіткнень з такими ж вальсуючими парами, наспівував разом з музиками:
Весілля себе буйно почуває,
Всі весело співають лиш не я,
А сльози мені очі заливають,
Що ти його дружина – не моя…
Поруч них кружляли у танці Петро з Дариною. Його очі час від часу стрічались з Софіїними, і вона не могла зрозуміти, що саме у них світилося – жаль, радість, чи вселенська печаль…
Петрова жінка була дуже вродливою - невисока на зріст, зі стрункою фігурою. Мала виразні синьо-волошкові очі, густе хвилясте каштанове волосся до плечей, красиве овальної форми обличчя, невеличкий прямий носик і, якісь ніжно-дитячі пухкенькі вуста.
Софії чомусь стало важко на душі…
Роман, потанцювавши ще трохи з Софією, почав запрошувати до танцю інших молодиць. А вона, сівши на лавиці поруч інших жінок, спостерігала за ним та за іншими гостями, аж раптом побачила, як з того боку площадки до неї наближається Петро.
Музики якраз почали чергового вальса, як Петро зупинився перед Софією і простягнув до неї у запрошенні руку. Серце Софії калатало так гучно і несамовито, що вона боялася, аби того шаленого стукоту не почули її сусідки по лавиці. Кров відлинула від обличчя і вона, сидячи, як зачумлена, дивилась перед собою незрушно, аж котрась торкнула її під бік:
- Та же йди танцюй, чи-с задрімала, Софіє…
Софія закліпала густо, ніби й справді прокинулась від сну, і піднялася до танцю, поклавши свою схолоднілу руку у Петрову широку долоню.
- От і звиділи-смо ся, Софіє…
- Звиділись…
- Як тобі живеться, Софієчко?
- Живеться… Гріх нарікати, Петре. А тобі?
- Я сумую за тобою… До нині сумую, Софіє.
- Петре…
- Я гадав, що зненавидів тебе… Що не схочу тебе ані видіти, ані знати… Але навіть тепер люблю тебе, Софіє, хоч ти не потребуєш моєї любови…
- Петре, Петре… В тебе є жінка. Дуже файна жінка. Чи ж ти її не любиш?
- Люблю… Але се інакша любов, не така...
- Чула-м, діток маєш двоє...
- Є. Дівчинка і хлопчик.
- Най здорові ростуть.
- Дай Боже й твоїм здоров’я…
Софії раптом пригадалася далека юнь… Як вони з Петром любили танцювати, легко кружляючи, ніби під ними не було землі. Ось і зараз, мов у ті далекі роки, рухи їх були легкі і плавні, наче несли їх не ноги, а пливли вони по воді чи повітрі, розчиняючись у звуках музики та почутті єдности душ… Ніби були ті душі зв'язані невидимою павутикою, котру не сила було розірвати ні рокам, ні обставинам життя, ні долі, котрій не судилося поєднати їх воєдино уже ніколи…
- Чи ж добре тобі за ним?.. Не кривдить він тебе, Софійко?
- Ні, Петре. Він мені добрий.
Петро помовчав хвилю і, стиснувши міцніше її руку у своїй, промовив:
- Я тішуся, що ти щаслива… Я дуже любив тебе, Софіє. І любитиму, мабуть, до смерти…
Весілля було у розпалі. Роман жваво витанцьовував, беручи в танець то одну, то іншу молодицю, наспівуючи в такт мелодії, та ввихався так, що його біла, напрасована сорочка прилипала до спітнілої спини. Раз по раз втирав хустинкою чоло, і ховаючи її в кишеню, не менш енергійно пускався в новий танець.
Як стали музики перепочити, розпашілий і щасливий Роман, сповівши партнерку на законного «власника», підійшов до Софії.
- Ото м си дав духу! – Заусміхався. – А що, Софійко, я вийду трошки надвір з хлопами побалакаю - парно тут… А ти мені не сумуй, йди в танець трохи.
- Йди, Романе, а певно, що йди, я не сумую, а танцювати вже-м трохи змучилася…
Роман рушив до виходу, а поруч почулося:
- Такого вже маєш файного ґазду,Софієчко, що кожда молодиця ти завидує певно… Ади, як витанцьовує, гей би парубок. Таки щістє тобі з неба впало, бігме… - Шемотіли Софіїні колежанки услід Романові...
Запросили до столу. Петрова жінка якимось дивом опинилася коло Софії. Позирала на неї дивним поглядом і бачила Софія, що та хоче завести балачку, лиш не знає з чого почати.
Слова ніби самі по собі злетіли з вуст Софії:
- Чи ви не гніваєтесь, Дарино, що ваш чоловік брав мене до танцю?
- Чого би-м мала гніватись? - Усміхнулася у відповідь. – А ви – Софія?
- Так.
- Ви дуже гарна, Софіє… Я давно хотіла на вас подивитися. - Сказала з ледь вловимою тінню суму Дарина і, побачивши, як злетіли догори брови Софії у щирому подивуванні, продовжила. - Цікаво було побачити жінку, котру стільки років любить мій чоловік…
Софія затерпла.
- Та ви не бійтеся, - засміялася Дарина, помітивши, як змінилася на обличчі її суперниця. – Я не ревную його до вас. Та й ви, бачу, жінка порядна. І щаслива - гарного чоловіка маєте... А познайомитись з вами таки хотіла. Дуже…
Роман закружляв Софію у вальсі, легко пересуваючись уздовж усієї площадки, та вміло уникаючи зіткнень з такими ж вальсуючими парами, наспівував разом з музиками:
Весілля себе буйно почуває,
Всі весело співають лиш не я,
А сльози мені очі заливають,
Що ти його дружина – не моя…
Поруч них кружляли у танці Петро з Дариною. Його очі час від часу стрічались з Софіїними, і вона не могла зрозуміти, що саме у них світилося – жаль, радість, чи вселенська печаль…
Петрова жінка була дуже вродливою - невисока на зріст, зі стрункою фігурою. Мала виразні синьо-волошкові очі, густе хвилясте каштанове волосся до плечей, красиве овальної форми обличчя, невеличкий прямий носик і, якісь ніжно-дитячі пухкенькі вуста.
Софії чомусь стало важко на душі…
Роман, потанцювавши ще трохи з Софією, почав запрошувати до танцю інших молодиць. А вона, сівши на лавиці поруч інших жінок, спостерігала за ним та за іншими гостями, аж раптом побачила, як з того боку площадки до неї наближається Петро.
Музики якраз почали чергового вальса, як Петро зупинився перед Софією і простягнув до неї у запрошенні руку. Серце Софії калатало так гучно і несамовито, що вона боялася, аби того шаленого стукоту не почули її сусідки по лавиці. Кров відлинула від обличчя і вона, сидячи, як зачумлена, дивилась перед собою незрушно, аж котрась торкнула її під бік:
- Та же йди танцюй, чи-с задрімала, Софіє…
Софія закліпала густо, ніби й справді прокинулась від сну, і піднялася до танцю, поклавши свою схолоднілу руку у Петрову широку долоню.
- От і звиділи-смо ся, Софіє…
- Звиділись…
- Як тобі живеться, Софієчко?
- Живеться… Гріх нарікати, Петре. А тобі?
- Я сумую за тобою… До нині сумую, Софіє.
- Петре…
- Я гадав, що зненавидів тебе… Що не схочу тебе ані видіти, ані знати… Але навіть тепер люблю тебе, Софіє, хоч ти не потребуєш моєї любови…
- Петре, Петре… В тебе є жінка. Дуже файна жінка. Чи ж ти її не любиш?
- Люблю… Але се інакша любов, не така...
- Чула-м, діток маєш двоє...
- Є. Дівчинка і хлопчик.
- Най здорові ростуть.
- Дай Боже й твоїм здоров’я…
Софії раптом пригадалася далека юнь… Як вони з Петром любили танцювати, легко кружляючи, ніби під ними не було землі. Ось і зараз, мов у ті далекі роки, рухи їх були легкі і плавні, наче несли їх не ноги, а пливли вони по воді чи повітрі, розчиняючись у звуках музики та почутті єдности душ… Ніби були ті душі зв'язані невидимою павутикою, котру не сила було розірвати ні рокам, ні обставинам життя, ні долі, котрій не судилося поєднати їх воєдино уже ніколи…
- Чи ж добре тобі за ним?.. Не кривдить він тебе, Софійко?
- Ні, Петре. Він мені добрий.
Петро помовчав хвилю і, стиснувши міцніше її руку у своїй, промовив:
- Я тішуся, що ти щаслива… Я дуже любив тебе, Софіє. І любитиму, мабуть, до смерти…
Весілля було у розпалі. Роман жваво витанцьовував, беручи в танець то одну, то іншу молодицю, наспівуючи в такт мелодії, та ввихався так, що його біла, напрасована сорочка прилипала до спітнілої спини. Раз по раз втирав хустинкою чоло, і ховаючи її в кишеню, не менш енергійно пускався в новий танець.
Як стали музики перепочити, розпашілий і щасливий Роман, сповівши партнерку на законного «власника», підійшов до Софії.
- Ото м си дав духу! – Заусміхався. – А що, Софійко, я вийду трошки надвір з хлопами побалакаю - парно тут… А ти мені не сумуй, йди в танець трохи.
- Йди, Романе, а певно, що йди, я не сумую, а танцювати вже-м трохи змучилася…
Роман рушив до виходу, а поруч почулося:
- Такого вже маєш файного ґазду,Софієчко, що кожда молодиця ти завидує певно… Ади, як витанцьовує, гей би парубок. Таки щістє тобі з неба впало, бігме… - Шемотіли Софіїні колежанки услід Романові...
Запросили до столу. Петрова жінка якимось дивом опинилася коло Софії. Позирала на неї дивним поглядом і бачила Софія, що та хоче завести балачку, лиш не знає з чого почати.
Слова ніби самі по собі злетіли з вуст Софії:
- Чи ви не гніваєтесь, Дарино, що ваш чоловік брав мене до танцю?
- Чого би-м мала гніватись? - Усміхнулася у відповідь. – А ви – Софія?
- Так.
- Ви дуже гарна, Софіє… Я давно хотіла на вас подивитися. - Сказала з ледь вловимою тінню суму Дарина і, побачивши, як злетіли догори брови Софії у щирому подивуванні, продовжила. - Цікаво було побачити жінку, котру стільки років любить мій чоловік…
Софія затерпла.
- Та ви не бійтеся, - засміялася Дарина, помітивши, як змінилася на обличчі її суперниця. – Я не ревную його до вас. Та й ви, бачу, жінка порядна. І щаслива - гарного чоловіка маєте... А познайомитись з вами таки хотіла. Дуже…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
