Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.01
23:06
Не клич мене, любий, туди,
де я не бувала ніколи.
Можливо, ті райські сади
на друзки давно розкололи.
А може, їх зовсім нема —
цю вигадку тішить свідомість.
Де вічності чорна пітьма
де я не бувала ніколи.
Можливо, ті райські сади
на друзки давно розкололи.
А може, їх зовсім нема —
цю вигадку тішить свідомість.
Де вічності чорна пітьма
2026.08.01
22:52
Перед очима зорепад серпневий,
Цей чарівний емоцій феєрверк.
Мов рибки, ловить нічки вправний невід,
Чуттєвий огортає душу флер.
У зорепаді цім царина ласки,
У зорепаді цім любові пік.
Це Персеїди дивовижна казка,
Цей чарівний емоцій феєрверк.
Мов рибки, ловить нічки вправний невід,
Чуттєвий огортає душу флер.
У зорепаді цім царина ласки,
У зорепаді цім любові пік.
Це Персеїди дивовижна казка,
2026.08.01
22:16
Мої слова звичайні й зрозумілі,
і не понівечені й не чужі,
а ті, що ними мати говорила
від щирої вкраїнської душі.
Вони творились вітром тихим в полі,
а ще в дібровах — птаством гомінким.
В них чутно голос мрійної тополі
і не понівечені й не чужі,
а ті, що ними мати говорила
від щирої вкраїнської душі.
Вони творились вітром тихим в полі,
а ще в дібровах — птаством гомінким.
В них чутно голос мрійної тополі
2026.08.01
18:46
Amerika & Europe Україну
не віддає у руки сарани...
очікують політики-ждуни
багату територію-руїну,
копалини, яким нема ціни.
***
Політика – це той дурдом,
не віддає у руки сарани...
очікують політики-ждуни
багату територію-руїну,
копалини, яким нема ціни.
***
Політика – це той дурдом,
2026.08.01
16:05
Ніхто не озирається назад -
Лише наповнюють картаті сумки.
Померли душі. Почуття - невлад.
Сьогодні мають голос тільки шлунки.
Незгодо! Заховайся та мовчи!
Тобі давно нічого вже не можна!
Куди не глянь - лише споживачі,
Лише наповнюють картаті сумки.
Померли душі. Почуття - невлад.
Сьогодні мають голос тільки шлунки.
Незгодо! Заховайся та мовчи!
Тобі давно нічого вже не можна!
Куди не глянь - лише споживачі,
2026.08.01
13:36
Я сльозою упаду на стяг,
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.
Я ніколи вже не відступлю
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.
Я ніколи вже не відступлю
2026.08.01
11:43
понад безмежні провалля
через квітучі сади
попри космічну байдужість
вітри галактичні
нестерпні
на світлі у темряві
для чого інколи біг
що міг я
через квітучі сади
попри космічну байдужість
вітри галактичні
нестерпні
на світлі у темряві
для чого інколи біг
що міг я
2026.08.01
06:55
Жити не можу без мрії
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
2026.08.01
03:53
…За 3 години до…
…Сніг петербурзького дитинства тане, стікаючи брудною, холодною водою у Подєбрадах. Чужина. 1922 рік. Еміграція – це коли твоє минуле безжально відрізали ножицями історії, а теперішнє пахне вогкістю дешевої студентської їдальні та бід
2026.07.31
22:18
Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
2026.07.31
15:19
між химерних споруд
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
2026.07.31
14:44
Від садка на околиці Вишнівця
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
2026.07.31
13:33
Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
2026.07.31
07:47
Це було надлюб’язно, подумати про мене, отут
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне,
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне,
2026.07.31
06:05
Коли ви вправно клавіші торкали, -
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
2026.07.31
05:55
до 120-ліття від дня народження Олени Теліги)
…Остання ніч перед вічністю. Камера смертників № 34 у підвалах київського гестапо на Короленка. Лютий 1942 року.
За кілька годин до розстрілу в Бабиному Ярі поетка Олена Теліга та її чоловік Михайло опиня
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Софія(ч.VІІ)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Софія(ч.VІІ)
Молода завела танець і весілля радісно затьохкало сопілкою, зайойкало скрипкою, задзвеніло цимбалами. Гості жваво пустилися до танцю, розгойдуючи під ногами дощату підлогу, та здіймаючи з неї хмарки пилу, що зависали в повітрі, переливаючись кольоровими барвами на зрізах сонячних променів, що решетили легкий присмерк палатки, зазираючи через дірки та шпарини брезенту.
Роман закружляв Софію у вальсі, легко пересуваючись уздовж усієї площадки, та вміло уникаючи зіткнень з такими ж вальсуючими парами, наспівував разом з музиками:
Весілля себе буйно почуває,
Всі весело співають лиш не я,
А сльози мені очі заливають,
Що ти його дружина – не моя…
Поруч них кружляли у танці Петро з Дариною. Його очі час від часу стрічались з Софіїними, і вона не могла зрозуміти, що саме у них світилося – жаль, радість, чи вселенська печаль…
Петрова жінка була дуже вродливою - невисока на зріст, зі стрункою фігурою. Мала виразні синьо-волошкові очі, густе хвилясте каштанове волосся до плечей, красиве овальної форми обличчя, невеличкий прямий носик і, якісь ніжно-дитячі пухкенькі вуста.
Софії чомусь стало важко на душі…
Роман, потанцювавши ще трохи з Софією, почав запрошувати до танцю інших молодиць. А вона, сівши на лавиці поруч інших жінок, спостерігала за ним та за іншими гостями, аж раптом побачила, як з того боку площадки до неї наближається Петро.
Музики якраз почали чергового вальса, як Петро зупинився перед Софією і простягнув до неї у запрошенні руку. Серце Софії калатало так гучно і несамовито, що вона боялася, аби того шаленого стукоту не почули її сусідки по лавиці. Кров відлинула від обличчя і вона, сидячи, як зачумлена, дивилась перед собою незрушно, аж котрась торкнула її під бік:
- Та же йди танцюй, чи-с задрімала, Софіє…
Софія закліпала густо, ніби й справді прокинулась від сну, і піднялася до танцю, поклавши свою схолоднілу руку у Петрову широку долоню.
- От і звиділи-смо ся, Софіє…
- Звиділись…
- Як тобі живеться, Софієчко?
- Живеться… Гріх нарікати, Петре. А тобі?
- Я сумую за тобою… До нині сумую, Софіє.
- Петре…
- Я гадав, що зненавидів тебе… Що не схочу тебе ані видіти, ані знати… Але навіть тепер люблю тебе, Софіє, хоч ти не потребуєш моєї любови…
- Петре, Петре… В тебе є жінка. Дуже файна жінка. Чи ж ти її не любиш?
- Люблю… Але се інакша любов, не така...
- Чула-м, діток маєш двоє...
- Є. Дівчинка і хлопчик.
- Най здорові ростуть.
- Дай Боже й твоїм здоров’я…
Софії раптом пригадалася далека юнь… Як вони з Петром любили танцювати, легко кружляючи, ніби під ними не було землі. Ось і зараз, мов у ті далекі роки, рухи їх були легкі і плавні, наче несли їх не ноги, а пливли вони по воді чи повітрі, розчиняючись у звуках музики та почутті єдности душ… Ніби були ті душі зв'язані невидимою павутикою, котру не сила було розірвати ні рокам, ні обставинам життя, ні долі, котрій не судилося поєднати їх воєдино уже ніколи…
- Чи ж добре тобі за ним?.. Не кривдить він тебе, Софійко?
- Ні, Петре. Він мені добрий.
Петро помовчав хвилю і, стиснувши міцніше її руку у своїй, промовив:
- Я тішуся, що ти щаслива… Я дуже любив тебе, Софіє. І любитиму, мабуть, до смерти…
Весілля було у розпалі. Роман жваво витанцьовував, беручи в танець то одну, то іншу молодицю, наспівуючи в такт мелодії, та ввихався так, що його біла, напрасована сорочка прилипала до спітнілої спини. Раз по раз втирав хустинкою чоло, і ховаючи її в кишеню, не менш енергійно пускався в новий танець.
Як стали музики перепочити, розпашілий і щасливий Роман, сповівши партнерку на законного «власника», підійшов до Софії.
- Ото м си дав духу! – Заусміхався. – А що, Софійко, я вийду трошки надвір з хлопами побалакаю - парно тут… А ти мені не сумуй, йди в танець трохи.
- Йди, Романе, а певно, що йди, я не сумую, а танцювати вже-м трохи змучилася…
Роман рушив до виходу, а поруч почулося:
- Такого вже маєш файного ґазду,Софієчко, що кожда молодиця ти завидує певно… Ади, як витанцьовує, гей би парубок. Таки щістє тобі з неба впало, бігме… - Шемотіли Софіїні колежанки услід Романові...
Запросили до столу. Петрова жінка якимось дивом опинилася коло Софії. Позирала на неї дивним поглядом і бачила Софія, що та хоче завести балачку, лиш не знає з чого почати.
Слова ніби самі по собі злетіли з вуст Софії:
- Чи ви не гніваєтесь, Дарино, що ваш чоловік брав мене до танцю?
- Чого би-м мала гніватись? - Усміхнулася у відповідь. – А ви – Софія?
- Так.
- Ви дуже гарна, Софіє… Я давно хотіла на вас подивитися. - Сказала з ледь вловимою тінню суму Дарина і, побачивши, як злетіли догори брови Софії у щирому подивуванні, продовжила. - Цікаво було побачити жінку, котру стільки років любить мій чоловік…
Софія затерпла.
- Та ви не бійтеся, - засміялася Дарина, помітивши, як змінилася на обличчі її суперниця. – Я не ревную його до вас. Та й ви, бачу, жінка порядна. І щаслива - гарного чоловіка маєте... А познайомитись з вами таки хотіла. Дуже…
Роман закружляв Софію у вальсі, легко пересуваючись уздовж усієї площадки, та вміло уникаючи зіткнень з такими ж вальсуючими парами, наспівував разом з музиками:
Весілля себе буйно почуває,
Всі весело співають лиш не я,
А сльози мені очі заливають,
Що ти його дружина – не моя…
Поруч них кружляли у танці Петро з Дариною. Його очі час від часу стрічались з Софіїними, і вона не могла зрозуміти, що саме у них світилося – жаль, радість, чи вселенська печаль…
Петрова жінка була дуже вродливою - невисока на зріст, зі стрункою фігурою. Мала виразні синьо-волошкові очі, густе хвилясте каштанове волосся до плечей, красиве овальної форми обличчя, невеличкий прямий носик і, якісь ніжно-дитячі пухкенькі вуста.
Софії чомусь стало важко на душі…
Роман, потанцювавши ще трохи з Софією, почав запрошувати до танцю інших молодиць. А вона, сівши на лавиці поруч інших жінок, спостерігала за ним та за іншими гостями, аж раптом побачила, як з того боку площадки до неї наближається Петро.
Музики якраз почали чергового вальса, як Петро зупинився перед Софією і простягнув до неї у запрошенні руку. Серце Софії калатало так гучно і несамовито, що вона боялася, аби того шаленого стукоту не почули її сусідки по лавиці. Кров відлинула від обличчя і вона, сидячи, як зачумлена, дивилась перед собою незрушно, аж котрась торкнула її під бік:
- Та же йди танцюй, чи-с задрімала, Софіє…
Софія закліпала густо, ніби й справді прокинулась від сну, і піднялася до танцю, поклавши свою схолоднілу руку у Петрову широку долоню.
- От і звиділи-смо ся, Софіє…
- Звиділись…
- Як тобі живеться, Софієчко?
- Живеться… Гріх нарікати, Петре. А тобі?
- Я сумую за тобою… До нині сумую, Софіє.
- Петре…
- Я гадав, що зненавидів тебе… Що не схочу тебе ані видіти, ані знати… Але навіть тепер люблю тебе, Софіє, хоч ти не потребуєш моєї любови…
- Петре, Петре… В тебе є жінка. Дуже файна жінка. Чи ж ти її не любиш?
- Люблю… Але се інакша любов, не така...
- Чула-м, діток маєш двоє...
- Є. Дівчинка і хлопчик.
- Най здорові ростуть.
- Дай Боже й твоїм здоров’я…
Софії раптом пригадалася далека юнь… Як вони з Петром любили танцювати, легко кружляючи, ніби під ними не було землі. Ось і зараз, мов у ті далекі роки, рухи їх були легкі і плавні, наче несли їх не ноги, а пливли вони по воді чи повітрі, розчиняючись у звуках музики та почутті єдности душ… Ніби були ті душі зв'язані невидимою павутикою, котру не сила було розірвати ні рокам, ні обставинам життя, ні долі, котрій не судилося поєднати їх воєдино уже ніколи…
- Чи ж добре тобі за ним?.. Не кривдить він тебе, Софійко?
- Ні, Петре. Він мені добрий.
Петро помовчав хвилю і, стиснувши міцніше її руку у своїй, промовив:
- Я тішуся, що ти щаслива… Я дуже любив тебе, Софіє. І любитиму, мабуть, до смерти…
Весілля було у розпалі. Роман жваво витанцьовував, беручи в танець то одну, то іншу молодицю, наспівуючи в такт мелодії, та ввихався так, що його біла, напрасована сорочка прилипала до спітнілої спини. Раз по раз втирав хустинкою чоло, і ховаючи її в кишеню, не менш енергійно пускався в новий танець.
Як стали музики перепочити, розпашілий і щасливий Роман, сповівши партнерку на законного «власника», підійшов до Софії.
- Ото м си дав духу! – Заусміхався. – А що, Софійко, я вийду трошки надвір з хлопами побалакаю - парно тут… А ти мені не сумуй, йди в танець трохи.
- Йди, Романе, а певно, що йди, я не сумую, а танцювати вже-м трохи змучилася…
Роман рушив до виходу, а поруч почулося:
- Такого вже маєш файного ґазду,Софієчко, що кожда молодиця ти завидує певно… Ади, як витанцьовує, гей би парубок. Таки щістє тобі з неба впало, бігме… - Шемотіли Софіїні колежанки услід Романові...
Запросили до столу. Петрова жінка якимось дивом опинилася коло Софії. Позирала на неї дивним поглядом і бачила Софія, що та хоче завести балачку, лиш не знає з чого почати.
Слова ніби самі по собі злетіли з вуст Софії:
- Чи ви не гніваєтесь, Дарино, що ваш чоловік брав мене до танцю?
- Чого би-м мала гніватись? - Усміхнулася у відповідь. – А ви – Софія?
- Так.
- Ви дуже гарна, Софіє… Я давно хотіла на вас подивитися. - Сказала з ледь вловимою тінню суму Дарина і, побачивши, як злетіли догори брови Софії у щирому подивуванні, продовжила. - Цікаво було побачити жінку, котру стільки років любить мій чоловік…
Софія затерпла.
- Та ви не бійтеся, - засміялася Дарина, помітивши, як змінилася на обличчі її суперниця. – Я не ревную його до вас. Та й ви, бачу, жінка порядна. І щаслива - гарного чоловіка маєте... А познайомитись з вами таки хотіла. Дуже…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
