Розпеленана з пуп"янку - з дива дитинного...Кинута
на шрамовану стьожку дороги- лишається йти.
Рятуватися кроком і сміхом, коли диха в спину та -
зкожнокутна загроза, нашіптує серецю: тремти...
Навіть місяця гостре ікло розшматовує спокою
перегойдане тло і упиркою тулиться ніч
до гарячого пульсу, до вени...в життя моє грюкає...
Хто ти, враже мій? в кому затаєний? - слово повіч!
Поспішаю в тобі заховатись од тебе - я хилюся
на плече твоє сильне - і я довіряю себе
тобі в руки, як лезо меча... мій новітній, Ахіллесе,
у мечетному просторі... я - твоя слабкість! З ребер -
і повстала, і виросту вище твоєї присутності,
і під оком Аллаха твого сотворю цей протест:
розрабована, вільна... на мене кайдани не викуті -
тільки ложе це царствене, м"якоотавне і десь,
вглибині, - аж на споді душі по мені дзвони сплачуться...
і кандійськими винами влиється пряна любов -
до нестерпности хижа і рідна до безміру кара ця...
де ж ви дні рогатинські, мої безтурботні? - аго-ов!
Порятуюсь тобою од тебе, мій муже наречений.
Я розніжено-цвітно тебе підкорю - не зрізай!
Ось кладу на жертовник лілею невинності страчену,
закипає моя роздівочена кровна сльоза.
Ізгорнулася ніч у ранкову сопіль... одалісками
випульсовують зорі, яскротами сиплять у даль...

ворогів ще з дитинства учили любити...як близько ми:
я і ти... от навчилась любити...на щастя... на жаль.

Присвята Анастасії Лісовській із Рогатина.(далі буде)