"І немає нічого таємного, що не стало би явним!" Гарний вислів, от не запам'ятав лишень, хто це сказав. А я про наших політичних лідерів – Івана та його кума Саливона. Саливониха десь уздріла Одарину й давай жалітися: моріг Лексусами витолочили, огірки солоні в погребі закінчились… Гадали – окрім милиць підкинуть щось… Ну, скрізь же: підкуп виборців-підкуп виборців… То Саливон до довіреної особи, товкся-товкся та: "Вже втратились, мо б помогли, як найактивнішому… А ті: "Ви що? Та наш кандидат – молодий і незаплямований, та наш бюджет сформовано з внесків небайдужих громадян! От ви, Саливоне, скільки до виборчого бюджету внесли, як найактивніший?" Саливон губу вронив: "Як, ще й гроші? А Лексуси, то на внески?" – "А ви зайвих питань не задавайте, в вас он іще милиці кандидатові, забули?" Ну, Саливон тими милицями… по Лексусах… Скандал був, – Саливониха розказувала. А що, він уже й без милиць ходив. Повигонив, словом, пішов до сусіда (своєї не було – повипивали), купив пляшку…
Іван, коли Одарина розказувала, хмурився, а як приїхали знов од кандидата, він до них: пособити мовляв, утратився… То ті: "Ви що? Ми гадали, ви – ідейний боєць, за оновлення влади печетеся…" – "Воно таке, – Іван, – та я більш кумові хотів насолить. А це ж – і втратився, з половиною села погризся…" – "Ну ось, як переможе наш кандидат, то тоді…" – "Що?" – "Будемо створювати нову партію, то вас призначимо лідером сільського осередку!" – "Що? Та я… та на дідька мені… та ви всі…" Повигонив Іван довірених осіб, взяв у Одарини пляшку й пішов до кума Саливона – миритися. Крошман лише головою похитав: "Безідейний виборець, і на що сподівається? Ще двадцять років із рабства виходитимуть" – "Кому в гної тепло, той і за двісті не вийде!"
Ну все – головна інтрига виборів умерла – можна залягати в сплячку. А що, метелика вже й удень не знайдеш, не те, що вночі, синоптики приморозками лякають, Крошка від мишей мало не відбивається… Вона ж, миша, по осені до людського обійстя злазиться, то Крошман бідолашний аж сон згубив – полює на них денно та нічно, потеревенити ніколи. Мордяку наїв, але я йому не заздрю – скоро зима, а Іван може до хати пустити, а може й чоботом під котяче гузно, за настроєм… Я інша справа – поринув собі в анабіоз, ні їсти тобі не треба, ні пити. Але ж анабіоз – не сон, остаточно не відключаєшся – мариш, травень згадуєш… А вірші виростогубові які складаються! Зима для мене – що болдінська осінь для Пушкіна! Шкода – радіо в полишеному колодязі не чуть – від життя відстану, але може воно й на краще.
Тож бувайте, шановні мої дочитувачі, до зустрічі навесні, бо ваш дописувач поринає в анабіоз. Ось кидаю вам наостанок разок виростогубової мудрості – міркуйте!

На тобі, кажане, що мені не бажа́не!
Бідний, як церковний кажан.
Ліпше кажан у руці, ніж журавель у небі!
Куди день, туди й сон.
Була б вишня, а хрущ знайдеться.
Не всяка діжа схожа на куб, не всякий кажан – виростогуб!
Як падати, то з дуба, як читати – то виростогуба!
Все це крилами по воді писано!
Поки сонце зійде кажан черево наїсть!
Образив кажана – матимеш справу з Бетменом!

Далі буде…