Увечері Надійка лежала в ліжку і ні-ні, та й згадувала Сашкову патяканину про Валька. Декого з сусідів вона вже добре знала, були між них і хлопці, але Валька Надійка щось не пригадувала. Який він, той Валько? „Тьху! – гнівилась. – Та на дідька він тобі!? Певно якийсь гультіпай!” Але за хвилю знову мрійно всміхалася: „А може й не гультіпай…” З усміхом на вустах, і заснула.
В інтернаті вони були безстатевими. Просто вихованець такий-то, або вихованка така-то. Прояви будь-яких сердечних стосунків не вітались, всі вихованці однаково поводились, однаково навчались, розважались однаковими забавами. З-поміж інших розваг вельми популярними були такі собі „сліпі піжмурки”: кілька гравців збиралися в кімнаті, кожен брав у руку склянку з чайною ложечкою всередині, а хтось один мусів їх усіх якомога скоріше переловити. Гравці сновигали кімнатою, крилися по кутках, ложечки в склянках дзенькали й полегшували розшуковцям завдання. Слабозрячим (були й такі) зав‘язували задля рівності очі. В Надійки виходило непогано – рахувалася між найпроворніших погонців. Навіть, якщо гравець стояв, здавалося, цілком нерухомо, майже не дихав, за якимись важковстановлюваними ознаками вона відчувала присутність людини й переслідувала приреченого так упевнено що, якби хто дивився збоку, то нізащо не повірив би в Надійчину незрячість...
Вона зітхнула й повернулася на інший бік. „Чого це вони мені згадались, ті інтернатські грища? – подумалось крізь півсон. – Ніколи не згадувались…” І цієї миті дівчина збагнула, що в хаті є сторонній. Сну наче й не було. Надійка завмерла. Боже, хто це? Зломщик? Але в них нічого красти! Може прийшов хтось до батька? Та ні, батько спить он у себе, крізь прочинені двері вона чує його негучне (Надійка до нього давно звикла й зазвичай не помічає) хропіння. А чужий, незнайомий запах, повів чужого поту, чужих сигарет, відчувався виразно й недвозначно. Господи, що ж робити? У Надійки вмить затерпли долоні, несамовито закалатало серце. До краю розплющеними очима вона дивилася в непроникну тьму й нічого не бачила. Але добре відчувала! Ось, силкуючись ступати нечутно, незнайомець минає двері її кімнати й сторожкими поступами наближається до дверей батькової. Розбудити тата? А як злодій кинеться на неї? Та однаково – не лежатиме ж вона просто! Що робити? Змагаючи страх і заціпеніння, Надійка зводиться (Під нею по зрадницькому рипає пружина. Почув, чи ні?..) і навшпиньках підступає до дверей. Вона нічого не бачить і водночас зайда перед нею мов на долоні: ось він зазирає до батькової спальні, переступає поріг, заходить… Боже! Що, що діяти? Гукнути тата? А якщо цей вистрілить, абощо? Мовчати?.. А бандит тим часом настійливо просувається на батькове дихання. Ось він підступає до ліжка, сідає, робить якийсь рух рукою… Зараз, зараз вона вигукне, увімкне світло. Зараз! А може… ні? А раптом?..
– Ша, мужик, – долинає до Надійки бридкий деренчливий голос зловорожця. Батьків подих замирає. – Учув? Це перо. То не тіпайся. Й мовчи. Нам треба бабки (Нам? Бреше. В хаті більше нікого!) І ми підемо. А смикнешся, то твоя доця… ворушиш мізками?
– Не дуже… – чує Надійка сиплий батьків голос. – Які бабки?
– Ти що, лох, розводити мене намислив? Кажу ж: я знаю все. Давай бабло, або твоя дочка не те що зір утратить, а й бошку! Чи досі не дійшло?
Надійка тримає вже в руках табуретку. Важку саморобну батькову табуретку, на яку він ставить попільничку, коли курить, буває, перед сном у ліжку. Вона вже знає, що робити. Табуретка здіймається вгору (ось вона, його голова, бовваніє прямо перед Надійкою) і блискавично падає вниз…
– Тату! – скрикує Надійка щосили…
Але скільки тії сили в тремких дівочих руках! Замість впасти, грабіжник несамовито верещить, схоплюється, його рука махом злітає догори… І тоді Надійка усією вагою свого благенького тіла кидається на заблуду, вдвох вони перелітають через бильце батькового ліжка і з вигромом падають на підлогу. Легша Надійка відкочується вбік, намагається скоренько підвестися, а позаду тим часом чується якесь борюкання, відчайдушні хрипкі скрики, глухі удари та нарешті важкий, до безміру збуджений батьків голос:
– Уключи світло, дочко. Наче все…
Надійка підводиться, безпомилково знаходить вимикача, тисне…
Ні, це спалахує не лампочка. Це в самісінькому осерді її мозку розривається величезна, сліпучо-біла, нестерпно-молочно-біла зірка. Мозок вмент розлітається на дрізки, вся вона розлітається на дрізки, уся кімната, і хата, й цілий світ розлітаються на дрізки. Болю немає, і темряви немає, і світла немає, нічого більше немає; але навкіл чого ж тоді кружляють оці чудернацькі стобарвні блискотливі кулі; більші, менші, зовсім дрібні й велетенські? Певно залишилась її душа. Безтілесна, невагома… І теж невагомі, пухкі наче хмари, барвисті кульки летять повз її невагому душу кудись у безвість, наражаються одна на одну, розбігаються, лопаються. Звідкілясь чути дзенькіт чайних ложечок, дріботіння кроків об лунку дерев’яну підлогу інтернатського коридору, ідучи яким слід триматися правої сторони, та досадливий голос директорки: „А чого це ти, Надійко, бігаєш коридором?..” І от одна куля майже впритиск наближається до невагомої Надійчиної душі, кружляє навколо, розливається всіма можливими забарвленнями; кольори змінюються все швидше, спалахують все сліпучіше; ось із кулі паростяться кігтисті волохаті лапи, постає кучмата голова, прорізуються очі, ніздрі й моторошна слинява зубата паща. І Надійчина душа чує хрипливе, наче застуджене, гарчання. Чи сміх, чи гарчання, чи те й те одразу, не знати:
– Хр-р-р – хах-хах-хах! А ти думала що, хр-р-хах! Думала, ти від нас утекла? Хр-р-р – хах-хах-хах! Х-хіба від нас втечеш?
Куля-страховиддя стрімко роздувається, росте; ось крім неї вже нічого не видно, й раптом вона, якось ніби сповільнено, з гидотним ляскаючим згуком, так камінець ляскає в гниловодь, вибухає. І натомість виникає безліч невеличких пухнастих звіряток з нестямними кровистими очицями та вузенькими гостроконечними зубками в довгастих писочках. Вони люто шматують безплотну Надійчину душу, їх з‘являється більше й більше і щораз вони накидаються на свою безборонну жертву усе нещадніше й жадібніше.
– Від нас не втечеш, – вгризаючись у Надійчину душу, верещать людським голосом злющі ненажерливі звірючки. – Від нас іще ніхто не втік!
– Хто ви, чого вам треба? – ремствує погризена Надійчина душа.
– Ха-ха-ха! – реготять оскаженілі вузькопискові хижачки. Ми – лозохвостики, ха-ха-ха! Від нас іще ніхто не втік, ха-ха-ха! Ми вічні, ми всевладні, ми неподоланні, ха-ха-ха! Ми лозохвостики! Ми не – здо – лан – ні-і-і!..