ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.22
09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
2024.11.22
09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
у чесність повернути віру,
не красти і багатим буть!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
у чесність повернути віру,
не красти і багатим буть!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Орко Ярош (1986) /
Проза
Сніги небесної печалі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сніги небесної печалі
Вночі випав сніг, летів у темному вікні, заліплював шибку. Малий прокинувся і вперше не почув, як за стіною перевертається дід, заходячись глибоким хрипінням, як рипить потривожене ліжко.
Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…
- Вставай, маленький, - сів біля нього батько.
Він побачив, що в кімнаті світло від снігу і кинувся до вікна.
Але батько вхопив його за руку.
- Все, - сказав батько. – Немає вже нашого діда.
І тоді він почув, що будинок повний людей.
«Немає, - подумав малий. – Як це? І не буде? Зовсім-зовсім?»
Дід лежав на столі, жовтий і маленький. Підборіддя, беззубий рот, ріденьке сиве волосся.
Малий дивився на нього, навіть не зразу зрозумівши, що по щоках пливуть сльозини.
Привезли великий ящик – труну. Вона стояла біля будинку, закриваючи піввікна, на тлі якого сиділа жінка, наче зіткана зі снігового сяйва. Він дивився їй в очі, але вона так і не поглянула на нього. Дивилася лише на діда – зимно й байдуже.
- На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів.
- Я хочу вдома. По-людськи. Треба позвати Кошіля.
- А він придибає? Сніги високі…
- Не було такого, щоб не прийшов. Совісний батюшка. За це й одбув своє…
- Так ти позви, позви. Я за копачами.
- Горілка знаєш де?
- Сам ставив, знаю.
Плакали, витираючи почервонілі очі, і малий плакав разом з ними.
- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…
- Побудь тут, - сказала мама і відвела його в спальню.
Він сидів, стиснувши коліна. Озеро, пагорби яру, ворони, димок, невідомо звідки…
- Сюди, батюшко.
Малий побачив дрібненького дідуся-попа з чудним прізвищем Кошіль, з сивою бородою, в дивному капелюсі і в старенькому пальто. В руці тримав потерту валізу.
- Не бійся, дитино, - сказав він, хукаючи на пучки. – Ну й сніг!
Кошіль скинув пальто і витягнув з валізи довгу чорну сукню. Просунув у неї голову.
- Я люблю сніг, - сказав малий. – Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
Незнайомий дідусь зігнувся ще більше. Може, для того, щоб було зручніше одягти на шию мідний ланцюжок. Зігнувся і стояв, сивий і смішний.
Люди взяли до рук тонкі свічі, загорнуті в хустинки. Кошіль шелестів губами і книгою. Троє півчих у хустках тягнули жалісне й незрозуміле.
- Хто то в головах? – запитав малий маму, але мати знизала плечима:
- У головах нікого немає. Що ти собі вигадав?
- Рідні, підходьте ближче.
Кошіль поклав йому руку на тім’я. Долоня священика тремтіла – по тому, як він гортав обшарпаний псалтир, малий пересвідчився: то вже стареча хвороба, а не хвилювання. Бо ж від Кошіля йшов спокій, саме так, відчуття, що справа ця йому до осоруги звична, і плакати зовсім не треба - якби вона, вельможна гостя, не сиділа у діда в головах, покивуючи священику як давньому знайомому. Біле обличчя лагідно усміхалося.
Кошіль дивився перед себе, незмигно й відсторонено – малому здалося, що він її не бачить, як не бачить її ніхто, крім нього.
Діда винесли з будинку, вдаривши тричі об поріг.
Усі заметушилися, розхапали притрушені інеєм вінки.
Залізно брязнули ворота.
З неба, наче пісня, полинув сніг.
- Ти її вже ніколи не побачиш, - сказав Кошіль і вийшов у засніжене плетиво стежок, ледь перехиляючись набік і притримуючи вказівним пальцем валізку, щоб не розгойдувалася в руці.
Малий дивився на снігові замети. Легкою вервицею в них проступали сліди Кошіля, за мить глибшали, провалювалися. Він не бачив, але знав, що то назирці за священиком квапилася біла гостя, народжена снігом небесної печалі.
Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…
- Вставай, маленький, - сів біля нього батько.
Він побачив, що в кімнаті світло від снігу і кинувся до вікна.
Але батько вхопив його за руку.
- Все, - сказав батько. – Немає вже нашого діда.
І тоді він почув, що будинок повний людей.
«Немає, - подумав малий. – Як це? І не буде? Зовсім-зовсім?»
Дід лежав на столі, жовтий і маленький. Підборіддя, беззубий рот, ріденьке сиве волосся.
Малий дивився на нього, навіть не зразу зрозумівши, що по щоках пливуть сльозини.
Привезли великий ящик – труну. Вона стояла біля будинку, закриваючи піввікна, на тлі якого сиділа жінка, наче зіткана зі снігового сяйва. Він дивився їй в очі, але вона так і не поглянула на нього. Дивилася лише на діда – зимно й байдуже.
- На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів.
- Я хочу вдома. По-людськи. Треба позвати Кошіля.
- А він придибає? Сніги високі…
- Не було такого, щоб не прийшов. Совісний батюшка. За це й одбув своє…
- Так ти позви, позви. Я за копачами.
- Горілка знаєш де?
- Сам ставив, знаю.
Плакали, витираючи почервонілі очі, і малий плакав разом з ними.
- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…
- Побудь тут, - сказала мама і відвела його в спальню.
Він сидів, стиснувши коліна. Озеро, пагорби яру, ворони, димок, невідомо звідки…
- Сюди, батюшко.
Малий побачив дрібненького дідуся-попа з чудним прізвищем Кошіль, з сивою бородою, в дивному капелюсі і в старенькому пальто. В руці тримав потерту валізу.
- Не бійся, дитино, - сказав він, хукаючи на пучки. – Ну й сніг!
Кошіль скинув пальто і витягнув з валізи довгу чорну сукню. Просунув у неї голову.
- Я люблю сніг, - сказав малий. – Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
Незнайомий дідусь зігнувся ще більше. Може, для того, щоб було зручніше одягти на шию мідний ланцюжок. Зігнувся і стояв, сивий і смішний.
Люди взяли до рук тонкі свічі, загорнуті в хустинки. Кошіль шелестів губами і книгою. Троє півчих у хустках тягнули жалісне й незрозуміле.
- Хто то в головах? – запитав малий маму, але мати знизала плечима:
- У головах нікого немає. Що ти собі вигадав?
- Рідні, підходьте ближче.
Кошіль поклав йому руку на тім’я. Долоня священика тремтіла – по тому, як він гортав обшарпаний псалтир, малий пересвідчився: то вже стареча хвороба, а не хвилювання. Бо ж від Кошіля йшов спокій, саме так, відчуття, що справа ця йому до осоруги звична, і плакати зовсім не треба - якби вона, вельможна гостя, не сиділа у діда в головах, покивуючи священику як давньому знайомому. Біле обличчя лагідно усміхалося.
Кошіль дивився перед себе, незмигно й відсторонено – малому здалося, що він її не бачить, як не бачить її ніхто, крім нього.
Діда винесли з будинку, вдаривши тричі об поріг.
Усі заметушилися, розхапали притрушені інеєм вінки.
Залізно брязнули ворота.
З неба, наче пісня, полинув сніг.
- Ти її вже ніколи не побачиш, - сказав Кошіль і вийшов у засніжене плетиво стежок, ледь перехиляючись набік і притримуючи вказівним пальцем валізку, щоб не розгойдувалася в руці.
Малий дивився на снігові замети. Легкою вервицею в них проступали сліди Кошіля, за мить глибшали, провалювалися. Він не бачив, але знав, що то назирці за священиком квапилася біла гостя, народжена снігом небесної печалі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію