ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.09.24
19:50
Ось він сидить на підвіконні - молодий, високий, стрункий. Великі каштанові очі трохи сумні, але на вустах незмінна посмішка. І завжди в оточенні дітей - маленьких або вже великих. На колінах - розкрита «Енеїда» з фантасмагоричними ілюстраціями Базилевича
2024.09.24
17:50
сонце із ґрунтом щедротно розмазане
минаючи ананаси авокадо кокоси
& сезанн вештається фруктовим базаром
споживаючи врешті-решт осінь
як раніш ґійом полюбляв попоїсти
смачно й дешево на монпарнасі
а потім туди вступили фашисти
минаючи ананаси авокадо кокоси
& сезанн вештається фруктовим базаром
споживаючи врешті-решт осінь
як раніш ґійом полюбляв попоїсти
смачно й дешево на монпарнасі
а потім туди вступили фашисти
2024.09.24
16:26
Нарешті ми зустрілися, козаче,
уперше за ці довгі дні війни.
З-за хмари сумовито лине «Кача»,
окіл – лише посохлі полини…
Маленький горбик, вкритий чагарями,
облуплений, мікроскопічний хрест…
Невже Всевишній прямо біля брами
уперше за ці довгі дні війни.
З-за хмари сумовито лине «Кача»,
окіл – лише посохлі полини…
Маленький горбик, вкритий чагарями,
облуплений, мікроскопічний хрест…
Невже Всевишній прямо біля брами
2024.09.24
10:09
Які ж ви гарні тут усі
Цвітущо - ніжні до упаду…
Що значить правильний сусід —
Коли пристьобує позаду
Своє пошкодження душі
До красоти... так мелодійно…
Переконай мене утім,
Що вже траплялося подібне…
Цвітущо - ніжні до упаду…
Що значить правильний сусід —
Коли пристьобує позаду
Своє пошкодження душі
До красоти... так мелодійно…
Переконай мене утім,
Що вже траплялося подібне…
2024.09.24
09:09
Коли панує спека-жарінь,
від тебе вже не відкидається тінь,
а ноги набиті ватою
і хочеться лише спати, -
рятує вона одна:
прозора, живильна,
всесильна
вода…
від тебе вже не відкидається тінь,
а ноги набиті ватою
і хочеться лише спати, -
рятує вона одна:
прозора, живильна,
всесильна
вода…
2024.09.24
09:04
Ех, кохання, кохання! Ну хто я без тебе, скажи?
А ні бе, а ні ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.
Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,
А ні бе, а ні ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.
Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,
2024.09.24
06:54
Чорні голівоньки соняхів
помежи пожухлих трав.
Іншими стали сьогодні ми,
Бог нас такими не знав.
Очі запалені, зморені,
став ратоборцем ратай,
дух наш козацький не скорено,
в’ється між шанцями плай –
помежи пожухлих трав.
Іншими стали сьогодні ми,
Бог нас такими не знав.
Очі запалені, зморені,
став ратоборцем ратай,
дух наш козацький не скорено,
в’ється між шанцями плай –
2024.09.24
05:32
Не залишаючи слідів
Ніяких вздовж узбіч, –
Ми, наче кола по воді,
Розбіглись навсібіч.
Ніхто сьогодні не знайде
Відбитків наших ніг,
Бо ми давно вже бозна-де
Від юності доріг.
Ніяких вздовж узбіч, –
Ми, наче кола по воді,
Розбіглись навсібіч.
Ніхто сьогодні не знайде
Відбитків наших ніг,
Бо ми давно вже бозна-де
Від юності доріг.
2024.09.23
19:32
Так легко обривається в тобі
Мотив весни.
Мотив без нот, без імені, без слова,
Що йде за ним.
Спадає цвіт, зникає світ, вгорі
Здається, — байдуже. Міжчасова безмовність.
Слова. Холодний бісер ночі… бісер… ночі,
І чорний бісер з дна твоїх зіниць
Мотив весни.
Мотив без нот, без імені, без слова,
Що йде за ним.
Спадає цвіт, зникає світ, вгорі
Здається, — байдуже. Міжчасова безмовність.
Слова. Холодний бісер ночі… бісер… ночі,
І чорний бісер з дна твоїх зіниць
2024.09.23
19:02
Я ліз у пекло поперед батьків.
Бентежив лихо, доки воно тихе.
Хотілось - не надкусював, а їв.
Кохалося – тим почуттям і дихав.
З пісень слова незграбні викидав,
А стогін перетворював на блюзи.
Ловилась риба, хоч не ліз у став.
Любила та, на кого
Бентежив лихо, доки воно тихе.
Хотілось - не надкусював, а їв.
Кохалося – тим почуттям і дихав.
З пісень слова незграбні викидав,
А стогін перетворював на блюзи.
Ловилась риба, хоч не ліз у став.
Любила та, на кого
2024.09.23
17:09
Думки нуртують
і на скроні тиснуть дзвінко,
У фантазій
сплелися вони
візерунки...
Поряд мене Ти(!) йдеш,
найпрекрасніша
і на скроні тиснуть дзвінко,
У фантазій
сплелися вони
візерунки...
Поряд мене Ти(!) йдеш,
найпрекрасніша
2024.09.23
14:56
Сутеніло! Вечір ковтав світло так швидко, що Жанна не встигала завидно добратися з роботи в дитячий садок. Погода засмучувала. Зранку зарядила нудна мжичка. Небо заволокло чорними хмарами. Пізня осінь палила густий туман, що стелився над річкою сивою куря
2024.09.23
12:54
Був поетом. Літав понад хмарами,
А тепер на Донбасі, в рову.
Не залякуйте Божими карами,
Бо і так я у пеклі живу.
Ні вперед, ні назад. Нема виходу.
Смерть усюди. Хитається світ.
Перепаленим порохом дихати
А тепер на Донбасі, в рову.
Не залякуйте Божими карами,
Бо і так я у пеклі живу.
Ні вперед, ні назад. Нема виходу.
Смерть усюди. Хитається світ.
Перепаленим порохом дихати
2024.09.23
11:39
Немічні промені сонця, що сонне ще,
Ріжуть туману навішену шаль.
Та не під силу дебеле полотнище
Ніччю затупленим іхнім ножам.
Човгають вперто, дирявлять настирливо,
Вже не такі і безсилі на взір,
Бо заблищала роса намистинами
Ріжуть туману навішену шаль.
Та не під силу дебеле полотнище
Ніччю затупленим іхнім ножам.
Човгають вперто, дирявлять настирливо,
Вже не такі і безсилі на взір,
Бо заблищала роса намистинами
2024.09.23
07:46
Скажу вам більше — є готівка…
Ну десь тако вагонів зотри
В одному з них своя горілка
(Тут ще дізнатися би котрий…)
Багато де чого залежить
З якого боку підібратись,
І не дай бог, якщо є нежить…
Бо доведеться теліпатись
Ну десь тако вагонів зотри
В одному з них своя горілка
(Тут ще дізнатися би котрий…)
Багато де чого залежить
З якого боку підібратись,
І не дай бог, якщо є нежить…
Бо доведеться теліпатись
2024.09.23
05:55
Несвідомі ми та грішні,
Раз у головах бедлам, –
Наряджаємось розкішно
І гуляємо без гальм.
Обираючи десь одяг,
Чи п’ючи хмільний напій, –
Пам’ятаймо, що на сході
Йде за щастя наше бій.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Раз у головах бедлам, –
Наряджаємось розкішно
І гуляємо без гальм.
Обираючи десь одяг,
Чи п’ючи хмільний напій, –
Пам’ятаймо, що на сході
Йде за щастя наше бій.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.12.07
2023.11.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Орко Ярош (1986) /
Проза
Сніги небесної печалі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сніги небесної печалі
Вночі випав сніг, летів у темному вікні, заліплював шибку. Малий прокинувся і вперше не почув, як за стіною перевертається дід, заходячись глибоким хрипінням, як рипить потривожене ліжко.
Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…
- Вставай, маленький, - сів біля нього батько.
Він побачив, що в кімнаті світло від снігу і кинувся до вікна.
Але батько вхопив його за руку.
- Все, - сказав батько. – Немає вже нашого діда.
І тоді він почув, що будинок повний людей.
«Немає, - подумав малий. – Як це? І не буде? Зовсім-зовсім?»
Дід лежав на столі, жовтий і маленький. Підборіддя, беззубий рот, ріденьке сиве волосся.
Малий дивився на нього, навіть не зразу зрозумівши, що по щоках пливуть сльозини.
Привезли великий ящик – труну. Вона стояла біля будинку, закриваючи піввікна, на тлі якого сиділа жінка, наче зіткана зі снігового сяйва. Він дивився їй в очі, але вона так і не поглянула на нього. Дивилася лише на діда – зимно й байдуже.
- На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів.
- Я хочу вдома. По-людськи. Треба позвати Кошіля.
- А він придибає? Сніги високі…
- Не було такого, щоб не прийшов. Совісний батюшка. За це й одбув своє…
- Так ти позви, позви. Я за копачами.
- Горілка знаєш де?
- Сам ставив, знаю.
Плакали, витираючи почервонілі очі, і малий плакав разом з ними.
- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…
- Побудь тут, - сказала мама і відвела його в спальню.
Він сидів, стиснувши коліна. Озеро, пагорби яру, ворони, димок, невідомо звідки…
- Сюди, батюшко.
Малий побачив дрібненького дідуся-попа з чудним прізвищем Кошіль, з сивою бородою, в дивному капелюсі і в старенькому пальто. В руці тримав потерту валізу.
- Не бійся, дитино, - сказав він, хукаючи на пучки. – Ну й сніг!
Кошіль скинув пальто і витягнув з валізи довгу чорну сукню. Просунув у неї голову.
- Я люблю сніг, - сказав малий. – Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
Незнайомий дідусь зігнувся ще більше. Може, для того, щоб було зручніше одягти на шию мідний ланцюжок. Зігнувся і стояв, сивий і смішний.
Люди взяли до рук тонкі свічі, загорнуті в хустинки. Кошіль шелестів губами і книгою. Троє півчих у хустках тягнули жалісне й незрозуміле.
- Хто то в головах? – запитав малий маму, але мати знизала плечима:
- У головах нікого немає. Що ти собі вигадав?
- Рідні, підходьте ближче.
Кошіль поклав йому руку на тім’я. Долоня священика тремтіла – по тому, як він гортав обшарпаний псалтир, малий пересвідчився: то вже стареча хвороба, а не хвилювання. Бо ж від Кошіля йшов спокій, саме так, відчуття, що справа ця йому до осоруги звична, і плакати зовсім не треба - якби вона, вельможна гостя, не сиділа у діда в головах, покивуючи священику як давньому знайомому. Біле обличчя лагідно усміхалося.
Кошіль дивився перед себе, незмигно й відсторонено – малому здалося, що він її не бачить, як не бачить її ніхто, крім нього.
Діда винесли з будинку, вдаривши тричі об поріг.
Усі заметушилися, розхапали притрушені інеєм вінки.
Залізно брязнули ворота.
З неба, наче пісня, полинув сніг.
- Ти її вже ніколи не побачиш, - сказав Кошіль і вийшов у засніжене плетиво стежок, ледь перехиляючись набік і притримуючи вказівним пальцем валізку, щоб не розгойдувалася в руці.
Малий дивився на снігові замети. Легкою вервицею в них проступали сліди Кошіля, за мить глибшали, провалювалися. Він не бачив, але знав, що то назирці за священиком квапилася біла гостя, народжена снігом небесної печалі.
Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…
- Вставай, маленький, - сів біля нього батько.
Він побачив, що в кімнаті світло від снігу і кинувся до вікна.
Але батько вхопив його за руку.
- Все, - сказав батько. – Немає вже нашого діда.
І тоді він почув, що будинок повний людей.
«Немає, - подумав малий. – Як це? І не буде? Зовсім-зовсім?»
Дід лежав на столі, жовтий і маленький. Підборіддя, беззубий рот, ріденьке сиве волосся.
Малий дивився на нього, навіть не зразу зрозумівши, що по щоках пливуть сльозини.
Привезли великий ящик – труну. Вона стояла біля будинку, закриваючи піввікна, на тлі якого сиділа жінка, наче зіткана зі снігового сяйва. Він дивився їй в очі, але вона так і не поглянула на нього. Дивилася лише на діда – зимно й байдуже.
- На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів.
- Я хочу вдома. По-людськи. Треба позвати Кошіля.
- А він придибає? Сніги високі…
- Не було такого, щоб не прийшов. Совісний батюшка. За це й одбув своє…
- Так ти позви, позви. Я за копачами.
- Горілка знаєш де?
- Сам ставив, знаю.
Плакали, витираючи почервонілі очі, і малий плакав разом з ними.
- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…
- Побудь тут, - сказала мама і відвела його в спальню.
Він сидів, стиснувши коліна. Озеро, пагорби яру, ворони, димок, невідомо звідки…
- Сюди, батюшко.
Малий побачив дрібненького дідуся-попа з чудним прізвищем Кошіль, з сивою бородою, в дивному капелюсі і в старенькому пальто. В руці тримав потерту валізу.
- Не бійся, дитино, - сказав він, хукаючи на пучки. – Ну й сніг!
Кошіль скинув пальто і витягнув з валізи довгу чорну сукню. Просунув у неї голову.
- Я люблю сніг, - сказав малий. – Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
Незнайомий дідусь зігнувся ще більше. Може, для того, щоб було зручніше одягти на шию мідний ланцюжок. Зігнувся і стояв, сивий і смішний.
Люди взяли до рук тонкі свічі, загорнуті в хустинки. Кошіль шелестів губами і книгою. Троє півчих у хустках тягнули жалісне й незрозуміле.
- Хто то в головах? – запитав малий маму, але мати знизала плечима:
- У головах нікого немає. Що ти собі вигадав?
- Рідні, підходьте ближче.
Кошіль поклав йому руку на тім’я. Долоня священика тремтіла – по тому, як він гортав обшарпаний псалтир, малий пересвідчився: то вже стареча хвороба, а не хвилювання. Бо ж від Кошіля йшов спокій, саме так, відчуття, що справа ця йому до осоруги звична, і плакати зовсім не треба - якби вона, вельможна гостя, не сиділа у діда в головах, покивуючи священику як давньому знайомому. Біле обличчя лагідно усміхалося.
Кошіль дивився перед себе, незмигно й відсторонено – малому здалося, що він її не бачить, як не бачить її ніхто, крім нього.
Діда винесли з будинку, вдаривши тричі об поріг.
Усі заметушилися, розхапали притрушені інеєм вінки.
Залізно брязнули ворота.
З неба, наче пісня, полинув сніг.
- Ти її вже ніколи не побачиш, - сказав Кошіль і вийшов у засніжене плетиво стежок, ледь перехиляючись набік і притримуючи вказівним пальцем валізку, щоб не розгойдувалася в руці.
Малий дивився на снігові замети. Легкою вервицею в них проступали сліди Кошіля, за мить глибшали, провалювалися. Він не бачив, але знав, що то назирці за священиком квапилася біла гостя, народжена снігом небесної печалі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію