Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.12
22:23
Ти прийшов невипадково
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
2026.06.12
20:11
сьогодні графоманія
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
2026.06.12
18:47
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
2026.06.12
13:39
Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
2026.06.12
12:40
В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
2026.06.12
09:23
Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
2026.06.12
07:05
В. Н...
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
2026.06.11
21:50
Не збагнула вона, як побачив я
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
2026.06.11
20:02
В позачассі згадаєш, як тиша вагітніла звуком,
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась і ти стезі отій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під но
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась і ти стезі отій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під но
2026.06.11
17:34
Як чубляться князі поміж собою,
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
2026.06.11
15:56
Коли пора іти до дна
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.
***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.
***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
2026.06.11
15:44
Я у царстві ялинок бреду.
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.
Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.
Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
2026.06.11
13:22
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.
Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.
Злітають звідтіля провіщення всілякі -
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.
Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.
Злітають звідтіля провіщення всілякі -
2026.06.11
08:10
Везувій винищив Помпеї
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
2026.06.11
07:41
Як інакше назвати довге чекання чогось для тебе важливого? Певно, хворобою, яку треба перенести, знаючи, що вона не марна і колись відпустить.
Ти ковтаєш казенні ліки у палаті своєї байдужості до всього, що є довкола, і слухаєш лікаря часу. Він лікує мов
2026.06.11
06:54
верлібри дуже навіть
експортний артикул
якщо у тебе є
чого продати
їм
читачам трактатів
молодняку на слемі
панночкам серпанковим
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...експортний артикул
якщо у тебе є
чого продати
їм
читачам трактатів
молодняку на слемі
панночкам серпанковим
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Орко Ярош (1986) /
Проза
Сніги небесної печалі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сніги небесної печалі
Вночі випав сніг, летів у темному вікні, заліплював шибку. Малий прокинувся і вперше не почув, як за стіною перевертається дід, заходячись глибоким хрипінням, як рипить потривожене ліжко.
Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…
- Вставай, маленький, - сів біля нього батько.
Він побачив, що в кімнаті світло від снігу і кинувся до вікна.
Але батько вхопив його за руку.
- Все, - сказав батько. – Немає вже нашого діда.
І тоді він почув, що будинок повний людей.
«Немає, - подумав малий. – Як це? І не буде? Зовсім-зовсім?»
Дід лежав на столі, жовтий і маленький. Підборіддя, беззубий рот, ріденьке сиве волосся.
Малий дивився на нього, навіть не зразу зрозумівши, що по щоках пливуть сльозини.
Привезли великий ящик – труну. Вона стояла біля будинку, закриваючи піввікна, на тлі якого сиділа жінка, наче зіткана зі снігового сяйва. Він дивився їй в очі, але вона так і не поглянула на нього. Дивилася лише на діда – зимно й байдуже.
- На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів.
- Я хочу вдома. По-людськи. Треба позвати Кошіля.
- А він придибає? Сніги високі…
- Не було такого, щоб не прийшов. Совісний батюшка. За це й одбув своє…
- Так ти позви, позви. Я за копачами.
- Горілка знаєш де?
- Сам ставив, знаю.
Плакали, витираючи почервонілі очі, і малий плакав разом з ними.
- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…
- Побудь тут, - сказала мама і відвела його в спальню.
Він сидів, стиснувши коліна. Озеро, пагорби яру, ворони, димок, невідомо звідки…
- Сюди, батюшко.
Малий побачив дрібненького дідуся-попа з чудним прізвищем Кошіль, з сивою бородою, в дивному капелюсі і в старенькому пальто. В руці тримав потерту валізу.
- Не бійся, дитино, - сказав він, хукаючи на пучки. – Ну й сніг!
Кошіль скинув пальто і витягнув з валізи довгу чорну сукню. Просунув у неї голову.
- Я люблю сніг, - сказав малий. – Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
Незнайомий дідусь зігнувся ще більше. Може, для того, щоб було зручніше одягти на шию мідний ланцюжок. Зігнувся і стояв, сивий і смішний.
Люди взяли до рук тонкі свічі, загорнуті в хустинки. Кошіль шелестів губами і книгою. Троє півчих у хустках тягнули жалісне й незрозуміле.
- Хто то в головах? – запитав малий маму, але мати знизала плечима:
- У головах нікого немає. Що ти собі вигадав?
- Рідні, підходьте ближче.
Кошіль поклав йому руку на тім’я. Долоня священика тремтіла – по тому, як він гортав обшарпаний псалтир, малий пересвідчився: то вже стареча хвороба, а не хвилювання. Бо ж від Кошіля йшов спокій, саме так, відчуття, що справа ця йому до осоруги звична, і плакати зовсім не треба - якби вона, вельможна гостя, не сиділа у діда в головах, покивуючи священику як давньому знайомому. Біле обличчя лагідно усміхалося.
Кошіль дивився перед себе, незмигно й відсторонено – малому здалося, що він її не бачить, як не бачить її ніхто, крім нього.
Діда винесли з будинку, вдаривши тричі об поріг.
Усі заметушилися, розхапали притрушені інеєм вінки.
Залізно брязнули ворота.
З неба, наче пісня, полинув сніг.
- Ти її вже ніколи не побачиш, - сказав Кошіль і вийшов у засніжене плетиво стежок, ледь перехиляючись набік і притримуючи вказівним пальцем валізку, щоб не розгойдувалася в руці.
Малий дивився на снігові замети. Легкою вервицею в них проступали сліди Кошіля, за мить глибшали, провалювалися. Він не бачив, але знав, що то назирці за священиком квапилася біла гостя, народжена снігом небесної печалі.
Малий посунув голову подушкою – та нахолола за ніч, і він потягнув на себе ковдру. Стежив упівока за невпинним падінням снігу і думав про те, що дід обіцяв з ним вибратися на озеро – там шелестів очерет, наспівуючи пісні вітру, а з того боку криги – якщо змести сніжок – рухалися сонні табунці риб.
За вікном він побачив жінку. Була вона білою, як сніг, ніби народжена з нього. Пройшла, не дивлячись, повз його кімнату і – він чув – спинилася біля дідового вікна. Соне, колисай мене, тихий соне, тихий, тихий…
- Вставай, маленький, - сів біля нього батько.
Він побачив, що в кімнаті світло від снігу і кинувся до вікна.
Але батько вхопив його за руку.
- Все, - сказав батько. – Немає вже нашого діда.
І тоді він почув, що будинок повний людей.
«Немає, - подумав малий. – Як це? І не буде? Зовсім-зовсім?»
Дід лежав на столі, жовтий і маленький. Підборіддя, беззубий рот, ріденьке сиве волосся.
Малий дивився на нього, навіть не зразу зрозумівши, що по щоках пливуть сльозини.
Привезли великий ящик – труну. Вона стояла біля будинку, закриваючи піввікна, на тлі якого сиділа жінка, наче зіткана зі снігового сяйва. Він дивився їй в очі, але вона так і не поглянула на нього. Дивилася лише на діда – зимно й байдуже.
- На кладовищі відспівувати не будемо. Ти ж знаєш, він не любив попів.
- Я хочу вдома. По-людськи. Треба позвати Кошіля.
- А він придибає? Сніги високі…
- Не було такого, щоб не прийшов. Совісний батюшка. За це й одбув своє…
- Так ти позви, позви. Я за копачами.
- Горілка знаєш де?
- Сам ставив, знаю.
Плакали, витираючи почервонілі очі, і малий плакав разом з ними.
- Бач як, церкви валяв, а тепер лежить…
- Побудь тут, - сказала мама і відвела його в спальню.
Він сидів, стиснувши коліна. Озеро, пагорби яру, ворони, димок, невідомо звідки…
- Сюди, батюшко.
Малий побачив дрібненького дідуся-попа з чудним прізвищем Кошіль, з сивою бородою, в дивному капелюсі і в старенькому пальто. В руці тримав потерту валізу.
- Не бійся, дитино, - сказав він, хукаючи на пучки. – Ну й сніг!
Кошіль скинув пальто і витягнув з валізи довгу чорну сукню. Просунув у неї голову.
- Я люблю сніг, - сказав малий. – Як виросту, поїду на Північ. Там сніги лежать завжди.
Незнайомий дідусь зігнувся ще більше. Може, для того, щоб було зручніше одягти на шию мідний ланцюжок. Зігнувся і стояв, сивий і смішний.
Люди взяли до рук тонкі свічі, загорнуті в хустинки. Кошіль шелестів губами і книгою. Троє півчих у хустках тягнули жалісне й незрозуміле.
- Хто то в головах? – запитав малий маму, але мати знизала плечима:
- У головах нікого немає. Що ти собі вигадав?
- Рідні, підходьте ближче.
Кошіль поклав йому руку на тім’я. Долоня священика тремтіла – по тому, як він гортав обшарпаний псалтир, малий пересвідчився: то вже стареча хвороба, а не хвилювання. Бо ж від Кошіля йшов спокій, саме так, відчуття, що справа ця йому до осоруги звична, і плакати зовсім не треба - якби вона, вельможна гостя, не сиділа у діда в головах, покивуючи священику як давньому знайомому. Біле обличчя лагідно усміхалося.
Кошіль дивився перед себе, незмигно й відсторонено – малому здалося, що він її не бачить, як не бачить її ніхто, крім нього.
Діда винесли з будинку, вдаривши тричі об поріг.
Усі заметушилися, розхапали притрушені інеєм вінки.
Залізно брязнули ворота.
З неба, наче пісня, полинув сніг.
- Ти її вже ніколи не побачиш, - сказав Кошіль і вийшов у засніжене плетиво стежок, ледь перехиляючись набік і притримуючи вказівним пальцем валізку, щоб не розгойдувалася в руці.
Малий дивився на снігові замети. Легкою вервицею в них проступали сліди Кошіля, за мить глибшали, провалювалися. Він не бачив, але знав, що то назирці за священиком квапилася біла гостя, народжена снігом небесної печалі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
