
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.10
21:41
Гасла стають антигаслами,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
2025.09.10
21:09
И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова
"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова
"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
2025.09.10
19:54
Проведи мене, Боже, між краплями чорної зливи,
Між осколками горя, уламками трощених доль.
Слід молитви моєї - лелечим курсивом тужливим
У осінньому небі над списами жовтих тополь.
Обійми мене, Боже, дитину свою малосилу.
І рукопис провин незумисни
Між осколками горя, уламками трощених доль.
Слід молитви моєї - лелечим курсивом тужливим
У осінньому небі над списами жовтих тополь.
Обійми мене, Боже, дитину свою малосилу.
І рукопис провин незумисни
2025.09.10
05:41
Чому зі мною так зробилося,
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
2025.09.09
22:42
Любити ближнього краще здаля.
Ворог ворогові ока не виклює.
Забреханий москаль гірше забрьоханої свині.
Диктатор наділяв себе правом наліво й направо.
Надія вмирає останньою, а першою хай вмирає безнадія.
Найважливіше у житті - не розминут
2025.09.09
21:38
Іти в поле
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні
2025.09.09
20:39
Я за Христом несу свого хреста,
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.
Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.
Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір
2025.09.09
19:59
Неймовірно актуальний проект - поетичні перлини українських класиків у рок-інтерпретації!
Супер сучасно все - і вокал, і саунд, і аранжування. А найголовніше, напевно, те, що вкотре переконуєшся в тому, що справжня класика не має жодних часових меж. Нав
2025.09.09
15:31
Можна, я не буду нічого "употреблядь",
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
2025.09.09
15:28
Вітри, мов сховані в невидимі домівки.
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, йог
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, йог
2025.09.09
13:53
Від Бога залежні,
в цей час обережні,
їх вчинки належні,
до праці не лежні
краї де безмежні.
раби мо? – Авжеж ні!
зачахлі мо? – Теж ні!
в цей час обережні,
їх вчинки належні,
до праці не лежні
краї де безмежні.
раби мо? – Авжеж ні!
зачахлі мо? – Теж ні!
2025.09.09
09:24
Відійшов у засвіти Патрік Хемінгуей, єдиний із трьох синів славетного американського письменника, який дожив до сьогодення. Він помер на 97-ому році життя у своєму будинку в Бозмені, штат Монтана.
Патрік присвятив все своє довге життя популяризації спадщ
Патрік присвятив все своє довге життя популяризації спадщ
2025.09.09
05:55
Чагарі покрили схили
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.
2025.09.08
22:04
Тиша шепоче вночі,
тиша заплітає темні коси ночі.
Тиша і музика нерозривно
пов'язані між собою,
вони не можуть існувати
один без одного, як інь і ян.
Із тиші народжується музика.
Із тиші народжується грім душі.
тиша заплітає темні коси ночі.
Тиша і музика нерозривно
пов'язані між собою,
вони не можуть існувати
один без одного, як інь і ян.
Із тиші народжується музика.
Із тиші народжується грім душі.
2025.09.08
16:20
Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою
2025.09.08
08:50
Ось хліба взяв у батька і вийшов на дорогу
Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось
Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось
Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Орко Ярош (1986) /
Проза
Горгона і Персей
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Горгона і Персей
Крейда стукотіла об дошку, сипалася на форму.
Горгона заклала руки за спину і подивилася на мене тим особливим поглядом, від якого душа опускалася в п’яти, а тіло перетворювалося на камінь.
- Ну, і довго ти будеш з ним панькатися? Турок безголовий!
Сьогодні Горгона лютувала особливо нещадно. Вона поставила десять двійок. Десять каменів уже височіли в печері, але їй було мало.
Горгона підійшла до дошки, взяла крейду і перекреслила недорозв’язане рівняння навхрест.
- Я не встиг! Я зараз допишу!
- Вже пізно! – сказала Горгона, витираючи руки носовою хустинкою. Вкотре за урок відкрила кришечку свого золотого годинника, який носила на шиї. Я побачив - ще залишалося п’ять хвилин.
Вона струснула волоссям так, що пасмо упало на очі. Її палець, красивий довгий палець повільно посунувся списком приречених.У печері панувала мертва тиша.
Як завжди.
Пролунав дзвінок – голосний і веселий.
Горгона здивувалася, ще раз поглянула на годинник, але потім змахнула рукою, і камені знову перетворилися на шостий «б». Вона сиділа за столом, ніби збиралася навіки залишитися з нами. Навіть після дзвінка. Навіть після останнього уроку. Але у дверях, на щастя, вже з’явився фізрук, підморгнув і прокричав надтріснутим голосом:
- Ага, сидите? Я вас довго ждатиму? Ворог біля воріт! Фінальна гра, а ви ще тут? Хлопці – бігом перевдягатися, дівчата – у групу підтримки!
- Ура-а-а!
Горгона затулила вуха долонями.
Іншого разу я б радісно заволав, як інші, але не тепер.
«За що? – думав я. – Це ж несправедливо. Я не встиг. От просто не встиг. Я тільки думаю повільно, а граю швидко. Ну, добре, я. Але вона всіх ненавидить».
Ми спускалися на перший поверх. Треба було переодягтися. Там уже чекали вороги з третьої школи. Неоголошена війна тривала бозна скільки, ми громили їх, вони громили нас. Це було справедливо – переможе сильніший.
Та я не мав сили.
Щось трапилося.
Але що?
Хлопці галасували, аж доки не вибігли за двері.
- Я йду! - сказав я.
Але не пішов.
Я сидів у порожній роздягальні.
Зазирнув фізрук:
- Ну?
- Нога, - несподівано сказав я.
- Що – нога?
- Я підвернув ногу.
Він підійшов ближче:
- Ми без тебе програємо.
Я хотів сказати, що сьогодні вже програв, але фізрук тільки скрушно зітхнув:
- Слухай, може, вийдеш, га? Посидь у запасі. Ні? Підвів ти мене. Ну, скажи, чого саме сьогодні?
Він поцокав язиком, замкнув роздягальню і побіг доганяти футболістів.
Я стояв у коридорі. Нікуди не хотілося йти, тим більше на футбол.
- Сука, - сказав я сам собі, - яка ж вона сука.
Нічого не зробиш.
Нічого.
Пізно, надто пізно.
Позаду мене прошурхотіли кроки. Чоловік пройшов ще трохи, потім повернувся.
- Прогулюєш?
- Ногу підвернув. Маю право.
Яка йому різниця?
- А скажи мені, де тут у вас кабінет математики?
Ну ось, ще один камінь у темній печері. Викликала чийогось батька.
- На другому. В самому кінці. Там повернути треба.
Чоловік постояв ще трохи біля мене. Потім пішов, але дуже повільно. На півдорозі спинився і гукнув:
- Ти б мене не міг провести?
Я пошкутильгав східцями нагору. Мені подобалося шкутильгати. Я жалів себе ще більше.
Чоловік зупинився на останньому східці. Я зупинився за ним. Так ми стояли й мовчали. Потім він рушив з місця, ми повернули праворуч і підійшли до дверей.
- Спасибі, - сказав чоловік.
Двері відчинилися і зачинилися, але не щільно.
Я розвернувся і пішов назад.
Зупинився і сперся на стіну.
Підступи до печери оповивали сутінки.
Кволий промінчик світла падав із щілини.
Уже нічого не зробиш.
Так, нічого.
Стояла тиша.
Годину, день, рік, століття.
Я підійшов до дверей і побачив їх.
Вони сиділи спинами до мене.
- Це було давно і неправда, - сказав чоловік і пересмикнув плечима.
- Все – неправда? – хитнулася вона назад.
- Ну, якийсь час було правдою. Якийсь час.
Чоловік повагався і чомусь додав:
- Ти хороша.
- Тільки зі мною важко, - спокійно докинула Горгона.
- А ти цим ніби пишаєшся.
- А я мушу цим пишатися, бо чим іще?
- Ну-у, скоро в тебе буде чим пишатися.
Вона аж охнула:
- Звідки ти знаєш?
- Світ не без добрих людей. А я казав: навіщо? Добре, ти сама вибирала. Вік, я розумію. Більше може не бути. Нічого, твої учні трохи відпочинуть. Бідні діти. Як вони, забув, тебе дражнять? Гарпія?
Вона підняла пасмо, що впало на очі:
- Горгона.
- Це та, в якої гадюки на голові?
- Це та, яка пригріла гадюку на грудях.
Він замовк. Потім промовив:
- А волосся в тебе гарне.
Вона тихо, і як мені здалося, не до ладу проказала:
- Камінь. Горгона перетворювала всіх у камінь.
- Що?
- Камінь, - повторила вона, повернулася і подивилася йому в очі.
- Усіх, - повторив за нею чоловік, але враз похопився. – Крім Персея, у нього ж був щит, я пам’ятаю, у нього був щит! Він не боявся! Не боявся і тому її вбив!
Вона знову відкинула пасмо з очей.
- Тебе пробачили?
- Заздриш?
- Мені все одно.
- А мені - вже пора, - він глянув на її годинника, потім на свого. – Твій відстає.
- У нас є ще п’ять хвилин.
- Ні, у нас немає п’яти хвилин, - сказав чоловік і підвівся.
На його штанях залишилася складка.
- Я прийду подивитися. Ну, після того, як ти…Пустиш?
Вона мовчала.
Чоловік відчинив двері, глянув на мене, посміхнувся і пішов до виходу, не обертаючись. Пішов швидко і впевнено – він тепер знав дорогу.
Вона не рухалася. Її довгі пальці стискали ланцюжок годинника.
Десь у глибині напівпорожньої школи брязкотіла відром прибиральниця.
Вона обернулася. Але я не перетворився на камінь, хоча не мав щита. Я не знав, що казати. Побачив, що дошку так ніхто й не витер.
- Але ж рівняння правильне, - сказав я.- Просто я не встиг дописати.
- Вже пізно, - сказала Олена Павлівна. У відчинене вікно долинув глухий рев з футбольного поля.
«Головне, - думав я, - правильна відповідь. Я її знаю. Це головне».
Вона підійшла і почала витирати дошку. Довго й старанно, як першокласниця. Її пальці побіліли від крейди.
- Вже пізно, - повторила вона і раптом пригорнула мене до теплого живота.
Теплого, як буває теплим камінь, нагрітий на сонці.
Горгона заклала руки за спину і подивилася на мене тим особливим поглядом, від якого душа опускалася в п’яти, а тіло перетворювалося на камінь.
- Ну, і довго ти будеш з ним панькатися? Турок безголовий!
Сьогодні Горгона лютувала особливо нещадно. Вона поставила десять двійок. Десять каменів уже височіли в печері, але їй було мало.
Горгона підійшла до дошки, взяла крейду і перекреслила недорозв’язане рівняння навхрест.
- Я не встиг! Я зараз допишу!
- Вже пізно! – сказала Горгона, витираючи руки носовою хустинкою. Вкотре за урок відкрила кришечку свого золотого годинника, який носила на шиї. Я побачив - ще залишалося п’ять хвилин.
Вона струснула волоссям так, що пасмо упало на очі. Її палець, красивий довгий палець повільно посунувся списком приречених.У печері панувала мертва тиша.
Як завжди.
Пролунав дзвінок – голосний і веселий.
Горгона здивувалася, ще раз поглянула на годинник, але потім змахнула рукою, і камені знову перетворилися на шостий «б». Вона сиділа за столом, ніби збиралася навіки залишитися з нами. Навіть після дзвінка. Навіть після останнього уроку. Але у дверях, на щастя, вже з’явився фізрук, підморгнув і прокричав надтріснутим голосом:
- Ага, сидите? Я вас довго ждатиму? Ворог біля воріт! Фінальна гра, а ви ще тут? Хлопці – бігом перевдягатися, дівчата – у групу підтримки!
- Ура-а-а!
Горгона затулила вуха долонями.
Іншого разу я б радісно заволав, як інші, але не тепер.
«За що? – думав я. – Це ж несправедливо. Я не встиг. От просто не встиг. Я тільки думаю повільно, а граю швидко. Ну, добре, я. Але вона всіх ненавидить».
Ми спускалися на перший поверх. Треба було переодягтися. Там уже чекали вороги з третьої школи. Неоголошена війна тривала бозна скільки, ми громили їх, вони громили нас. Це було справедливо – переможе сильніший.
Та я не мав сили.
Щось трапилося.
Але що?
Хлопці галасували, аж доки не вибігли за двері.
- Я йду! - сказав я.
Але не пішов.
Я сидів у порожній роздягальні.
Зазирнув фізрук:
- Ну?
- Нога, - несподівано сказав я.
- Що – нога?
- Я підвернув ногу.
Він підійшов ближче:
- Ми без тебе програємо.
Я хотів сказати, що сьогодні вже програв, але фізрук тільки скрушно зітхнув:
- Слухай, може, вийдеш, га? Посидь у запасі. Ні? Підвів ти мене. Ну, скажи, чого саме сьогодні?
Він поцокав язиком, замкнув роздягальню і побіг доганяти футболістів.
Я стояв у коридорі. Нікуди не хотілося йти, тим більше на футбол.
- Сука, - сказав я сам собі, - яка ж вона сука.
Нічого не зробиш.
Нічого.
Пізно, надто пізно.
Позаду мене прошурхотіли кроки. Чоловік пройшов ще трохи, потім повернувся.
- Прогулюєш?
- Ногу підвернув. Маю право.
Яка йому різниця?
- А скажи мені, де тут у вас кабінет математики?
Ну ось, ще один камінь у темній печері. Викликала чийогось батька.
- На другому. В самому кінці. Там повернути треба.
Чоловік постояв ще трохи біля мене. Потім пішов, але дуже повільно. На півдорозі спинився і гукнув:
- Ти б мене не міг провести?
Я пошкутильгав східцями нагору. Мені подобалося шкутильгати. Я жалів себе ще більше.
Чоловік зупинився на останньому східці. Я зупинився за ним. Так ми стояли й мовчали. Потім він рушив з місця, ми повернули праворуч і підійшли до дверей.
- Спасибі, - сказав чоловік.
Двері відчинилися і зачинилися, але не щільно.
Я розвернувся і пішов назад.
Зупинився і сперся на стіну.
Підступи до печери оповивали сутінки.
Кволий промінчик світла падав із щілини.
Уже нічого не зробиш.
Так, нічого.
Стояла тиша.
Годину, день, рік, століття.
Я підійшов до дверей і побачив їх.
Вони сиділи спинами до мене.
- Це було давно і неправда, - сказав чоловік і пересмикнув плечима.
- Все – неправда? – хитнулася вона назад.
- Ну, якийсь час було правдою. Якийсь час.
Чоловік повагався і чомусь додав:
- Ти хороша.
- Тільки зі мною важко, - спокійно докинула Горгона.
- А ти цим ніби пишаєшся.
- А я мушу цим пишатися, бо чим іще?
- Ну-у, скоро в тебе буде чим пишатися.
Вона аж охнула:
- Звідки ти знаєш?
- Світ не без добрих людей. А я казав: навіщо? Добре, ти сама вибирала. Вік, я розумію. Більше може не бути. Нічого, твої учні трохи відпочинуть. Бідні діти. Як вони, забув, тебе дражнять? Гарпія?
Вона підняла пасмо, що впало на очі:
- Горгона.
- Це та, в якої гадюки на голові?
- Це та, яка пригріла гадюку на грудях.
Він замовк. Потім промовив:
- А волосся в тебе гарне.
Вона тихо, і як мені здалося, не до ладу проказала:
- Камінь. Горгона перетворювала всіх у камінь.
- Що?
- Камінь, - повторила вона, повернулася і подивилася йому в очі.
- Усіх, - повторив за нею чоловік, але враз похопився. – Крім Персея, у нього ж був щит, я пам’ятаю, у нього був щит! Він не боявся! Не боявся і тому її вбив!
Вона знову відкинула пасмо з очей.
- Тебе пробачили?
- Заздриш?
- Мені все одно.
- А мені - вже пора, - він глянув на її годинника, потім на свого. – Твій відстає.
- У нас є ще п’ять хвилин.
- Ні, у нас немає п’яти хвилин, - сказав чоловік і підвівся.
На його штанях залишилася складка.
- Я прийду подивитися. Ну, після того, як ти…Пустиш?
Вона мовчала.
Чоловік відчинив двері, глянув на мене, посміхнувся і пішов до виходу, не обертаючись. Пішов швидко і впевнено – він тепер знав дорогу.
Вона не рухалася. Її довгі пальці стискали ланцюжок годинника.
Десь у глибині напівпорожньої школи брязкотіла відром прибиральниця.
Вона обернулася. Але я не перетворився на камінь, хоча не мав щита. Я не знав, що казати. Побачив, що дошку так ніхто й не витер.
- Але ж рівняння правильне, - сказав я.- Просто я не встиг дописати.
- Вже пізно, - сказала Олена Павлівна. У відчинене вікно долинув глухий рев з футбольного поля.
«Головне, - думав я, - правильна відповідь. Я її знаю. Це головне».
Вона підійшла і почала витирати дошку. Довго й старанно, як першокласниця. Її пальці побіліли від крейди.
- Вже пізно, - повторила вона і раптом пригорнула мене до теплого живота.
Теплого, як буває теплим камінь, нагрітий на сонці.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію