Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.12
22:23
Ти прийшов невипадково
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
2026.06.12
20:11
сьогодні графоманія
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
2026.06.12
18:47
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
2026.06.12
13:39
Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
2026.06.12
12:40
В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
2026.06.12
09:23
Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
2026.06.12
07:05
В. Н...
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
2026.06.11
21:50
Не збагнула вона, як побачив я
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
2026.06.11
20:02
В позачассі згадаєш, як тиша вагітніла звуком,
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась і ти стезі отій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під но
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась і ти стезі отій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під но
2026.06.11
17:34
Як чубляться князі поміж собою,
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва при
2026.06.11
15:56
Коли пора іти до дна
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.
***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.
***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
2026.06.11
15:44
Я у царстві ялинок бреду.
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.
Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.
Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
2026.06.11
13:22
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.
Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.
Злітають звідтіля провіщення всілякі -
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.
Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.
Злітають звідтіля провіщення всілякі -
2026.06.11
08:10
Везувій винищив Помпеї
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
2026.06.11
07:41
Як інакше назвати довге чекання чогось для тебе важливого? Певно, хворобою, яку треба перенести, знаючи, що вона не марна і колись відпустить.
Ти ковтаєш казенні ліки у палаті своєї байдужості до всього, що є довкола, і слухаєш лікаря часу. Він лікує мов
2026.06.11
06:54
верлібри дуже навіть
експортний артикул
якщо у тебе є
чого продати
їм
читачам трактатів
молодняку на слемі
панночкам серпанковим
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...експортний артикул
якщо у тебе є
чого продати
їм
читачам трактатів
молодняку на слемі
панночкам серпанковим
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Орко Ярош (1986) /
Проза
Горгона і Персей
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Горгона і Персей
Крейда стукотіла об дошку, сипалася на форму.
Горгона заклала руки за спину і подивилася на мене тим особливим поглядом, від якого душа опускалася в п’яти, а тіло перетворювалося на камінь.
- Ну, і довго ти будеш з ним панькатися? Турок безголовий!
Сьогодні Горгона лютувала особливо нещадно. Вона поставила десять двійок. Десять каменів уже височіли в печері, але їй було мало.
Горгона підійшла до дошки, взяла крейду і перекреслила недорозв’язане рівняння навхрест.
- Я не встиг! Я зараз допишу!
- Вже пізно! – сказала Горгона, витираючи руки носовою хустинкою. Вкотре за урок відкрила кришечку свого золотого годинника, який носила на шиї. Я побачив - ще залишалося п’ять хвилин.
Вона струснула волоссям так, що пасмо упало на очі. Її палець, красивий довгий палець повільно посунувся списком приречених.У печері панувала мертва тиша.
Як завжди.
Пролунав дзвінок – голосний і веселий.
Горгона здивувалася, ще раз поглянула на годинник, але потім змахнула рукою, і камені знову перетворилися на шостий «б». Вона сиділа за столом, ніби збиралася навіки залишитися з нами. Навіть після дзвінка. Навіть після останнього уроку. Але у дверях, на щастя, вже з’явився фізрук, підморгнув і прокричав надтріснутим голосом:
- Ага, сидите? Я вас довго ждатиму? Ворог біля воріт! Фінальна гра, а ви ще тут? Хлопці – бігом перевдягатися, дівчата – у групу підтримки!
- Ура-а-а!
Горгона затулила вуха долонями.
Іншого разу я б радісно заволав, як інші, але не тепер.
«За що? – думав я. – Це ж несправедливо. Я не встиг. От просто не встиг. Я тільки думаю повільно, а граю швидко. Ну, добре, я. Але вона всіх ненавидить».
Ми спускалися на перший поверх. Треба було переодягтися. Там уже чекали вороги з третьої школи. Неоголошена війна тривала бозна скільки, ми громили їх, вони громили нас. Це було справедливо – переможе сильніший.
Та я не мав сили.
Щось трапилося.
Але що?
Хлопці галасували, аж доки не вибігли за двері.
- Я йду! - сказав я.
Але не пішов.
Я сидів у порожній роздягальні.
Зазирнув фізрук:
- Ну?
- Нога, - несподівано сказав я.
- Що – нога?
- Я підвернув ногу.
Він підійшов ближче:
- Ми без тебе програємо.
Я хотів сказати, що сьогодні вже програв, але фізрук тільки скрушно зітхнув:
- Слухай, може, вийдеш, га? Посидь у запасі. Ні? Підвів ти мене. Ну, скажи, чого саме сьогодні?
Він поцокав язиком, замкнув роздягальню і побіг доганяти футболістів.
Я стояв у коридорі. Нікуди не хотілося йти, тим більше на футбол.
- Сука, - сказав я сам собі, - яка ж вона сука.
Нічого не зробиш.
Нічого.
Пізно, надто пізно.
Позаду мене прошурхотіли кроки. Чоловік пройшов ще трохи, потім повернувся.
- Прогулюєш?
- Ногу підвернув. Маю право.
Яка йому різниця?
- А скажи мені, де тут у вас кабінет математики?
Ну ось, ще один камінь у темній печері. Викликала чийогось батька.
- На другому. В самому кінці. Там повернути треба.
Чоловік постояв ще трохи біля мене. Потім пішов, але дуже повільно. На півдорозі спинився і гукнув:
- Ти б мене не міг провести?
Я пошкутильгав східцями нагору. Мені подобалося шкутильгати. Я жалів себе ще більше.
Чоловік зупинився на останньому східці. Я зупинився за ним. Так ми стояли й мовчали. Потім він рушив з місця, ми повернули праворуч і підійшли до дверей.
- Спасибі, - сказав чоловік.
Двері відчинилися і зачинилися, але не щільно.
Я розвернувся і пішов назад.
Зупинився і сперся на стіну.
Підступи до печери оповивали сутінки.
Кволий промінчик світла падав із щілини.
Уже нічого не зробиш.
Так, нічого.
Стояла тиша.
Годину, день, рік, століття.
Я підійшов до дверей і побачив їх.
Вони сиділи спинами до мене.
- Це було давно і неправда, - сказав чоловік і пересмикнув плечима.
- Все – неправда? – хитнулася вона назад.
- Ну, якийсь час було правдою. Якийсь час.
Чоловік повагався і чомусь додав:
- Ти хороша.
- Тільки зі мною важко, - спокійно докинула Горгона.
- А ти цим ніби пишаєшся.
- А я мушу цим пишатися, бо чим іще?
- Ну-у, скоро в тебе буде чим пишатися.
Вона аж охнула:
- Звідки ти знаєш?
- Світ не без добрих людей. А я казав: навіщо? Добре, ти сама вибирала. Вік, я розумію. Більше може не бути. Нічого, твої учні трохи відпочинуть. Бідні діти. Як вони, забув, тебе дражнять? Гарпія?
Вона підняла пасмо, що впало на очі:
- Горгона.
- Це та, в якої гадюки на голові?
- Це та, яка пригріла гадюку на грудях.
Він замовк. Потім промовив:
- А волосся в тебе гарне.
Вона тихо, і як мені здалося, не до ладу проказала:
- Камінь. Горгона перетворювала всіх у камінь.
- Що?
- Камінь, - повторила вона, повернулася і подивилася йому в очі.
- Усіх, - повторив за нею чоловік, але враз похопився. – Крім Персея, у нього ж був щит, я пам’ятаю, у нього був щит! Він не боявся! Не боявся і тому її вбив!
Вона знову відкинула пасмо з очей.
- Тебе пробачили?
- Заздриш?
- Мені все одно.
- А мені - вже пора, - він глянув на її годинника, потім на свого. – Твій відстає.
- У нас є ще п’ять хвилин.
- Ні, у нас немає п’яти хвилин, - сказав чоловік і підвівся.
На його штанях залишилася складка.
- Я прийду подивитися. Ну, після того, як ти…Пустиш?
Вона мовчала.
Чоловік відчинив двері, глянув на мене, посміхнувся і пішов до виходу, не обертаючись. Пішов швидко і впевнено – він тепер знав дорогу.
Вона не рухалася. Її довгі пальці стискали ланцюжок годинника.
Десь у глибині напівпорожньої школи брязкотіла відром прибиральниця.
Вона обернулася. Але я не перетворився на камінь, хоча не мав щита. Я не знав, що казати. Побачив, що дошку так ніхто й не витер.
- Але ж рівняння правильне, - сказав я.- Просто я не встиг дописати.
- Вже пізно, - сказала Олена Павлівна. У відчинене вікно долинув глухий рев з футбольного поля.
«Головне, - думав я, - правильна відповідь. Я її знаю. Це головне».
Вона підійшла і почала витирати дошку. Довго й старанно, як першокласниця. Її пальці побіліли від крейди.
- Вже пізно, - повторила вона і раптом пригорнула мене до теплого живота.
Теплого, як буває теплим камінь, нагрітий на сонці.
Горгона заклала руки за спину і подивилася на мене тим особливим поглядом, від якого душа опускалася в п’яти, а тіло перетворювалося на камінь.
- Ну, і довго ти будеш з ним панькатися? Турок безголовий!
Сьогодні Горгона лютувала особливо нещадно. Вона поставила десять двійок. Десять каменів уже височіли в печері, але їй було мало.
Горгона підійшла до дошки, взяла крейду і перекреслила недорозв’язане рівняння навхрест.
- Я не встиг! Я зараз допишу!
- Вже пізно! – сказала Горгона, витираючи руки носовою хустинкою. Вкотре за урок відкрила кришечку свого золотого годинника, який носила на шиї. Я побачив - ще залишалося п’ять хвилин.
Вона струснула волоссям так, що пасмо упало на очі. Її палець, красивий довгий палець повільно посунувся списком приречених.У печері панувала мертва тиша.
Як завжди.
Пролунав дзвінок – голосний і веселий.
Горгона здивувалася, ще раз поглянула на годинник, але потім змахнула рукою, і камені знову перетворилися на шостий «б». Вона сиділа за столом, ніби збиралася навіки залишитися з нами. Навіть після дзвінка. Навіть після останнього уроку. Але у дверях, на щастя, вже з’явився фізрук, підморгнув і прокричав надтріснутим голосом:
- Ага, сидите? Я вас довго ждатиму? Ворог біля воріт! Фінальна гра, а ви ще тут? Хлопці – бігом перевдягатися, дівчата – у групу підтримки!
- Ура-а-а!
Горгона затулила вуха долонями.
Іншого разу я б радісно заволав, як інші, але не тепер.
«За що? – думав я. – Це ж несправедливо. Я не встиг. От просто не встиг. Я тільки думаю повільно, а граю швидко. Ну, добре, я. Але вона всіх ненавидить».
Ми спускалися на перший поверх. Треба було переодягтися. Там уже чекали вороги з третьої школи. Неоголошена війна тривала бозна скільки, ми громили їх, вони громили нас. Це було справедливо – переможе сильніший.
Та я не мав сили.
Щось трапилося.
Але що?
Хлопці галасували, аж доки не вибігли за двері.
- Я йду! - сказав я.
Але не пішов.
Я сидів у порожній роздягальні.
Зазирнув фізрук:
- Ну?
- Нога, - несподівано сказав я.
- Що – нога?
- Я підвернув ногу.
Він підійшов ближче:
- Ми без тебе програємо.
Я хотів сказати, що сьогодні вже програв, але фізрук тільки скрушно зітхнув:
- Слухай, може, вийдеш, га? Посидь у запасі. Ні? Підвів ти мене. Ну, скажи, чого саме сьогодні?
Він поцокав язиком, замкнув роздягальню і побіг доганяти футболістів.
Я стояв у коридорі. Нікуди не хотілося йти, тим більше на футбол.
- Сука, - сказав я сам собі, - яка ж вона сука.
Нічого не зробиш.
Нічого.
Пізно, надто пізно.
Позаду мене прошурхотіли кроки. Чоловік пройшов ще трохи, потім повернувся.
- Прогулюєш?
- Ногу підвернув. Маю право.
Яка йому різниця?
- А скажи мені, де тут у вас кабінет математики?
Ну ось, ще один камінь у темній печері. Викликала чийогось батька.
- На другому. В самому кінці. Там повернути треба.
Чоловік постояв ще трохи біля мене. Потім пішов, але дуже повільно. На півдорозі спинився і гукнув:
- Ти б мене не міг провести?
Я пошкутильгав східцями нагору. Мені подобалося шкутильгати. Я жалів себе ще більше.
Чоловік зупинився на останньому східці. Я зупинився за ним. Так ми стояли й мовчали. Потім він рушив з місця, ми повернули праворуч і підійшли до дверей.
- Спасибі, - сказав чоловік.
Двері відчинилися і зачинилися, але не щільно.
Я розвернувся і пішов назад.
Зупинився і сперся на стіну.
Підступи до печери оповивали сутінки.
Кволий промінчик світла падав із щілини.
Уже нічого не зробиш.
Так, нічого.
Стояла тиша.
Годину, день, рік, століття.
Я підійшов до дверей і побачив їх.
Вони сиділи спинами до мене.
- Це було давно і неправда, - сказав чоловік і пересмикнув плечима.
- Все – неправда? – хитнулася вона назад.
- Ну, якийсь час було правдою. Якийсь час.
Чоловік повагався і чомусь додав:
- Ти хороша.
- Тільки зі мною важко, - спокійно докинула Горгона.
- А ти цим ніби пишаєшся.
- А я мушу цим пишатися, бо чим іще?
- Ну-у, скоро в тебе буде чим пишатися.
Вона аж охнула:
- Звідки ти знаєш?
- Світ не без добрих людей. А я казав: навіщо? Добре, ти сама вибирала. Вік, я розумію. Більше може не бути. Нічого, твої учні трохи відпочинуть. Бідні діти. Як вони, забув, тебе дражнять? Гарпія?
Вона підняла пасмо, що впало на очі:
- Горгона.
- Це та, в якої гадюки на голові?
- Це та, яка пригріла гадюку на грудях.
Він замовк. Потім промовив:
- А волосся в тебе гарне.
Вона тихо, і як мені здалося, не до ладу проказала:
- Камінь. Горгона перетворювала всіх у камінь.
- Що?
- Камінь, - повторила вона, повернулася і подивилася йому в очі.
- Усіх, - повторив за нею чоловік, але враз похопився. – Крім Персея, у нього ж був щит, я пам’ятаю, у нього був щит! Він не боявся! Не боявся і тому її вбив!
Вона знову відкинула пасмо з очей.
- Тебе пробачили?
- Заздриш?
- Мені все одно.
- А мені - вже пора, - він глянув на її годинника, потім на свого. – Твій відстає.
- У нас є ще п’ять хвилин.
- Ні, у нас немає п’яти хвилин, - сказав чоловік і підвівся.
На його штанях залишилася складка.
- Я прийду подивитися. Ну, після того, як ти…Пустиш?
Вона мовчала.
Чоловік відчинив двері, глянув на мене, посміхнувся і пішов до виходу, не обертаючись. Пішов швидко і впевнено – він тепер знав дорогу.
Вона не рухалася. Її довгі пальці стискали ланцюжок годинника.
Десь у глибині напівпорожньої школи брязкотіла відром прибиральниця.
Вона обернулася. Але я не перетворився на камінь, хоча не мав щита. Я не знав, що казати. Побачив, що дошку так ніхто й не витер.
- Але ж рівняння правильне, - сказав я.- Просто я не встиг дописати.
- Вже пізно, - сказала Олена Павлівна. У відчинене вікно долинув глухий рев з футбольного поля.
«Головне, - думав я, - правильна відповідь. Я її знаю. Це головне».
Вона підійшла і почала витирати дошку. Довго й старанно, як першокласниця. Її пальці побіліли від крейди.
- Вже пізно, - повторила вона і раптом пригорнула мене до теплого живота.
Теплого, як буває теплим камінь, нагрітий на сонці.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
