Крейда стукотіла об дошку, сипалася на форму.
Горгона заклала руки за спину і подивилася на мене тим особливим поглядом, від якого душа опускалася в п’яти, а тіло перетворювалося на камінь.
- Ну, і довго ти будеш з ним панькатися? Турок безголовий!
Сьогодні Горгона лютувала особливо нещадно. Вона поставила десять двійок. Десять каменів уже височіли в печері, але їй було мало.
Горгона підійшла до дошки, взяла крейду і перекреслила недорозв’язане рівняння навхрест.
- Я не встиг! Я зараз допишу!
- Вже пізно! – сказала Горгона, витираючи руки носовою хустинкою. Вкотре за урок відкрила кришечку свого золотого годинника, який носила на шиї. Я побачив - ще залишалося п’ять хвилин.
Вона струснула волоссям так, що пасмо упало на очі. Її палець, красивий довгий палець повільно посунувся списком приречених.У печері панувала мертва тиша.
Як завжди.
Пролунав дзвінок – голосний і веселий.
Горгона здивувалася, ще раз поглянула на годинник, але потім змахнула рукою, і камені знову перетворилися на шостий «б». Вона сиділа за столом, ніби збиралася навіки залишитися з нами. Навіть після дзвінка. Навіть після останнього уроку. Але у дверях, на щастя, вже з’явився фізрук, підморгнув і прокричав надтріснутим голосом:
- Ага, сидите? Я вас довго ждатиму? Ворог біля воріт! Фінальна гра, а ви ще тут? Хлопці – бігом перевдягатися, дівчата – у групу підтримки!
- Ура-а-а!
Горгона затулила вуха долонями.
Іншого разу я б радісно заволав, як інші, але не тепер.
«За що? – думав я. – Це ж несправедливо. Я не встиг. От просто не встиг. Я тільки думаю повільно, а граю швидко. Ну, добре, я. Але вона всіх ненавидить».
Ми спускалися на перший поверх. Треба було переодягтися. Там уже чекали вороги з третьої школи. Неоголошена війна тривала бозна скільки, ми громили їх, вони громили нас. Це було справедливо – переможе сильніший.
Та я не мав сили.
Щось трапилося.
Але що?
Хлопці галасували, аж доки не вибігли за двері.
- Я йду! - сказав я.
Але не пішов.
Я сидів у порожній роздягальні.
Зазирнув фізрук:
- Ну?
- Нога, - несподівано сказав я.
- Що – нога?
- Я підвернув ногу.
Він підійшов ближче:
- Ми без тебе програємо.
Я хотів сказати, що сьогодні вже програв, але фізрук тільки скрушно зітхнув:
- Слухай, може, вийдеш, га? Посидь у запасі. Ні? Підвів ти мене. Ну, скажи, чого саме сьогодні?
Він поцокав язиком, замкнув роздягальню і побіг доганяти футболістів.
Я стояв у коридорі. Нікуди не хотілося йти, тим більше на футбол.
- Сука, - сказав я сам собі, - яка ж вона сука.
Нічого не зробиш.
Нічого.
Пізно, надто пізно.
Позаду мене прошурхотіли кроки. Чоловік пройшов ще трохи, потім повернувся.
- Прогулюєш?
- Ногу підвернув. Маю право.
Яка йому різниця?
- А скажи мені, де тут у вас кабінет математики?
Ну ось, ще один камінь у темній печері. Викликала чийогось батька.
- На другому. В самому кінці. Там повернути треба.
Чоловік постояв ще трохи біля мене. Потім пішов, але дуже повільно. На півдорозі спинився і гукнув:
- Ти б мене не міг провести?
Я пошкутильгав східцями нагору. Мені подобалося шкутильгати. Я жалів себе ще більше.
Чоловік зупинився на останньому східці. Я зупинився за ним. Так ми стояли й мовчали. Потім він рушив з місця, ми повернули праворуч і підійшли до дверей.
- Спасибі, - сказав чоловік.
Двері відчинилися і зачинилися, але не щільно.
Я розвернувся і пішов назад.
Зупинився і сперся на стіну.
Підступи до печери оповивали сутінки.
Кволий промінчик світла падав із щілини.
Уже нічого не зробиш.
Так, нічого.
Стояла тиша.
Годину, день, рік, століття.
Я підійшов до дверей і побачив їх.
Вони сиділи спинами до мене.
- Це було давно і неправда, - сказав чоловік і пересмикнув плечима.
- Все – неправда? – хитнулася вона назад.
- Ну, якийсь час було правдою. Якийсь час.
Чоловік повагався і чомусь додав:
- Ти хороша.
- Тільки зі мною важко, - спокійно докинула Горгона.
- А ти цим ніби пишаєшся.
- А я мушу цим пишатися, бо чим іще?
- Ну-у, скоро в тебе буде чим пишатися.
Вона аж охнула:
- Звідки ти знаєш?
- Світ не без добрих людей. А я казав: навіщо? Добре, ти сама вибирала. Вік, я розумію. Більше може не бути. Нічого, твої учні трохи відпочинуть. Бідні діти. Як вони, забув, тебе дражнять? Гарпія?
Вона підняла пасмо, що впало на очі:
- Горгона.
- Це та, в якої гадюки на голові?
- Це та, яка пригріла гадюку на грудях.
Він замовк. Потім промовив:
- А волосся в тебе гарне.
Вона тихо, і як мені здалося, не до ладу проказала:
- Камінь. Горгона перетворювала всіх у камінь.
- Що?
- Камінь, - повторила вона, повернулася і подивилася йому в очі.
- Усіх, - повторив за нею чоловік, але враз похопився. – Крім Персея, у нього ж був щит, я пам’ятаю, у нього був щит! Він не боявся! Не боявся і тому її вбив!
Вона знову відкинула пасмо з очей.
- Тебе пробачили?
- Заздриш?
- Мені все одно.
- А мені - вже пора, - він глянув на її годинника, потім на свого. – Твій відстає.
- У нас є ще п’ять хвилин.
- Ні, у нас немає п’яти хвилин, - сказав чоловік і підвівся.
На його штанях залишилася складка.
- Я прийду подивитися. Ну, після того, як ти…Пустиш?
Вона мовчала.
Чоловік відчинив двері, глянув на мене, посміхнувся і пішов до виходу, не обертаючись. Пішов швидко і впевнено – він тепер знав дорогу.
Вона не рухалася. Її довгі пальці стискали ланцюжок годинника.
Десь у глибині напівпорожньої школи брязкотіла відром прибиральниця.
Вона обернулася. Але я не перетворився на камінь, хоча не мав щита. Я не знав, що казати. Побачив, що дошку так ніхто й не витер.
- Але ж рівняння правильне, - сказав я.- Просто я не встиг дописати.
- Вже пізно, - сказала Олена Павлівна. У відчинене вікно долинув глухий рев з футбольного поля.
«Головне, - думав я, - правильна відповідь. Я її знаю. Це головне».
Вона підійшла і почала витирати дошку. Довго й старанно, як першокласниця. Її пальці побіліли від крейди.
- Вже пізно, - повторила вона і раптом пригорнула мене до теплого живота.
Теплого, як буває теплим камінь, нагрітий на сонці.