…Наступного дня, залагодивши свої справи, опівдні був уже вільний. До зустрічі з онукою залишалося ще трохи часу, тож вирішив поблукати осіннім узбережжям Дніпра. Захотілось відвідати той пляж, на якому вони з Соломією колись "відкололися" від гурту і провели разом декілька годин Усе тут змінилося, щоправда, на краще. Територія – впорядкована, чиста. Замість тодішніх павільйонів з пивом відпочивальників заманювали різноманітні бари, кав'ярні привабливих архітектурних форм. В одному з них замовив бокал світлого пива, бо день видався теплим, сонячним, і Святослав відчув, що охоче чогось би випив. Згадав, як тоді, зі Соломією, пили пиво, і він забув на барній стійці свої окуляри.
Втамувавши спрагу, поволі рушив до станції метро. Подарунок для внучки був при ньому – "флешка" з електронною версією всесвітньої бібліотеки художньої літератури в українському перекладі. Тож залишалося тільки купити букет квітів.
Майдан Незалежності, як звикло, вирував людьми. Наближаючись до умовленого місця, здалеку побачив свою Соломинку. Махнув їй рукою, зрадів, що помітила його, і, усміхнена, кинулась назустріч. "Яка ж вона гарна!" – не стримався, теж прискорив ходу і за мить тримав її у своїх обіймах.
– Дідусю! Я така рада тебе бачити! А надто – сьогодні!
– Вітаю, Соломиночко, зі знаменною датою – шістнадцятиліттям! Ти справжня красуня! Уявляю собі стан твоїх залицяльників.
– Дідусю, не перебільшуй. Нічим особливим я не відрізняюся від інших. Ось Світланка – це дійсно красуня! До речі, познайомся: моя подруга – Світлана Яблонська.
Тільки зараз Святослав звернув увагу на струнку шатенку, що, зніяковівши, стояла поруч. Йому здалося, що якби не колір волосся, їх із Соломинкою можна було б вважати сестрами: однакового зросту, статури, і риси обличчя обох красунь вражали своєю схожістю. Лише колір волосся і очей, у Соломинки – блакитних, а у Світлани – темно-карих, та сильніша засмага онуки – розрізняли їх.
– Дуже мило. Дідусь Святослав, – з усміхом подав їй руку. Вона простягла свою – тендітну і теплу, і від доторку її руки у нього наче щось обірвалося усередині. Незрозуміле відчуття до болю знайомого дотику збентежило його.
"Якесь навіювання, – відзначив про себе, але одразу ж відновив у пам'яті назване внучкою прізвище подруги – Яблонська! – Господи!.. Не може бути… Це просто збіг обставин".
Соломійка зауважила збентеженість дідуся, але не розуміючи причини, пожартувала:
– Ну що, і тебе Світланка зачарувала своєю вродою? Ти не перший. Знай наших.
– Ви обидві напрочуд гарні. Шкода, що віком я майже учетверо старший, отож мені нічого «не світить», – підтримав жартівливий тон внучки. І водночас не міг позбутися передчуття правдивості своєї здогадки. Прізвище його давньої музи Соломії теж було – Яблонська.
– Дідусю! Та не переживай, ти ще доволі молодий і привабливий, тому розслабся і веди нас на святковий обід. І, нарешті, подаруй мені квіти, – вивела його з заціпеніння.
– Так-так… Обов'язково… Квіти, безперечно, для тебе… А як додаток до букета, зважаючи, що ти – майже дипломований філолог, дарую тобі немало-небагато, а цілу всесвітню бібліотеку художньої літератури у 1000 томах, – подав їй мініатюрну "флешку". А тепер зорієнтуйте мене, де б ми, на ваш погляд, могли побенкетувати? Ви все ж – столичні панянки, а я лише – гість з провінції.
Невдовзі знайшли невеличкий ресторанчик з галицькою кухнею: так захотіла Соломійка, мотивуючи тим, що скучила за домашніми стравами, і подругу воліла ними почастувати (виявилось, що Світлана лише півроку тому оселилася в Києві, повернувшись з батьками з-за кордону).
Доки обслуга чаклувала над замовленням, Святослав передав вітання Соломинці від тата, мами і всієї рідні, розповідав про львівські новини, цікавився справами внучки. Вона охоче щебетала і про навчання, і про друзів, і про свої останні літературні досягнення: на недавньому конкурсі молодих літераторів стала лауреатом у номінації поезії. До речі, там і познайомилася зі Світланою, яка теж здобула перемогу в жанрі новелістики.
Святослав із захопленням спостерігав за онукою, переводячи час від часу погляд на Світлану. Якийсь внутрішній неспокій, передчуття неминучого підтвердження раптової здогадки тримали його у постійній напрузі від моменту зустрічі з дівчатами. Ця невизначеність знебарвлювала почуття радості від спілкування з онучкою, котру він дуже любив і за котрою так скучив. Мусив прояснити все до кінця, дізнатися правду, якою б вона не була.
– Виходить, ви запізналися на Олімпі, – жартівливо почав добиратися до істини. – А як ви, Світлано, здіймалися на цю вершину? Мабуть, батьки всіляко сприяли розвитку вашого таланту, чи, може, вам дістався цей дар у спадок?
– І те, й інше, – мило усміхнувшись, відповіла Світлана. Цей усміх зовсім спантеличив Святослава. – Моя мама, Соломія Яблонська (він аж стрепенувся) колись теж писала гарні вірші, навіть збірку видала. А також мала – зрештою, і зараз має – колоритний альтовий голос і навіть декілька років співала у вокально-інструментальному гурті, – ще перед моїм народженням, коли батьки жили у Львові. Але потім життя внесло свої корективи і мама змушена була покинути це заняття. Батько до літератури не мав жодного стосунку: усе життя працював у сфері комерційної діяльності, причім, останніх більш ніж півтора десятка років – за кордоном. До слова, я теж народилася не в Україні. Перше закордонне батькове призначення було у Швейцарію, де я і з'явилася на світ. За свої шістнадцять літ об'їздила з батьками півсвіту. До України приїжджала лише час від часу. Півроку тому батьки вирішили повернутися на рідну землю. І ось я – в Києві. Щасливий випадок, чи, радше, доля звела мене з вашою внучкою, чим я дуже пишаюся: у нас, на диво, багато спільного.
– Дідусю, а ти, до речі, як пригадую, теж колись співав у якомусь гурті…
– Давно це було, Соломинко, – перервав онуку… – Маю зробити декілька дзвінків, тож залишу вас хвилин на десять самих. Не будете гніватися?
Він ледь стримувався, щоб не виказати своїх почувань, хоча це аж ніяк не личить мужчині, надто у такому поважному віці. Спазм стиснув йому горло. Швидко підвівся і попростував до виходу.
– Боже! Допоможи мені оволодіти собою. Не допусти наробити дурниць. Але ж чи можна спокійно, наче нічого не трапилося, споглядати на свою рідну дитину, котрої ще досі не бачив, але усвідомлення буття якої не давало спокою всі ці роки?!
Тепер Святослав розумів тих чоловіків, що у стані надмірного збудження поквапливо запалювали цигарку і гасили своє збентеження клубком диму, пожадливо вдихаючи його аж до запаморочення голови. Навіть пожалкував, що не годен скористатися таким рятівним, заспокійливим методом. Розуміння того, що зараз не має права дати волю своїм емоціям, відкритися перед цими двома найдорожчими і найріднішими йому підлітками до кінця, а мусить приборкати свої почуття, і жодним своїм жестом, мімікою чи поглядом очей не виказати свого стану, мобілізувало його, і він готовий був повернутися до товариства. А ще відчув, що якось раптово у нього виникло непереборне бажання побачитися зі своєю колишньою пасією.
– Ось і я. Як ви тут без мене? Не скучали? – сам здивувався від спокійно вимовлених слів.
– Дідусю, ми з подругою, напевне, виведемо тебе на чисту воду. Світланка зізналася, що коли побачила тебе, обличчя твоє видалося їй знайомим, але не могла пригадати, звідки. Каже, що розгадка криється в маминому альбомі світлин часів гастрольної діяльності вокально-інструментального гурту… "Алегро", здається. Опріч того, мама Світланки не раз розповідала їй, ще маленькій, та й пізніше, про своїх колег з гурту і особливо тепло згадувала про свого старшого друга – пана Святослава, музиканта і поета. Тепер вона не сумнівається, що той пан Святослав і ти, дідусю, – одна і та сама особа.
– "Елегія"… Назва того гурту – "Елегія". То виходить, що твоя подруга має рацію. – А де зараз ваші батьки, Світланко? Вони в Києві?
– Так, мама в Києві. Працює в Академії наук. Батько – директор торгової компанії, зараз він – на великому ярмарку в Цюріху. Але, прошу, не "викайте" мені – я ж ровесниця вашій онучці. Якщо хочете, зараз зателефоную мамі та зроблю їй несподіванку.
– Ні, ні, Світланко… Краще буде, коли я сам це зроблю... Минуло стільки років… Можеш дати номер телефону?
– Звичайно! Я впевнена, що мама зрадіє. Вона завжди так гарно про вас говорила!...
– Дякую… От бачиш, Соломинко, якою несподіванкою закінчується наша нинішня зустріч. Не хочу вас більше затримувати, тебе ж іще чекає вечірка з друзями. Ще раз вітаю, сонечко, з днем народження, а тебе, Світланочко – з поверненням на рідну землю. Я дуже радий, що ви заприятелювали. Отож – біжіть, вам уже час. Хай щастить!
Соломійка пригорнулася до нього, поцілувала у щоку:
– Дякую, дідусю, за зустріч і за подарунок. Вітай від мене маму і тата. Я скоро приїду.
– Дозвольте і мені вас поцілувати, – Світлана підійшла до нього. Він несміливо обійняв доньку, заплющивши на мить очі, і цей ніжний доторк дівочих вуст до щоки і терпкуватий запах волосся враз нагадали йому, як колись тримав в обіймах її маму – свою музу Соломію…

…Гарний, лагідний осінній день дарував киянам свою передвечірню красу, пестячи місто позолотою призахідних сонячних променів. Осінь ще не торкнулася своїм барвистим пензлем зеленої крони дерев, і ця зелень додавала містові літньої свіжості.
Святослав стояв посеред цієї краси, не звертаючи на неї уваги, не милуючись нею. Заворожено вдивлявся в екран мобільного телефону, на якому був висвітлений номер, продиктований Світланою. Не наважувався натиснути клавішу виклику.
"Як почати розмову?.. Стільки літ збігло … Життя – і його, і, напевне, її – перейшло у спокійне русло… Чи варто вдаватися до спогадів, тривожити минуле?..." – задавав собі ці запитання, знаючи наперед, що таки зробить цей крок. Не міг відмовитись від нього, вони ж – не чужі люди, у них спільна донька, і, мабуть, вона – як і він – усі ці роки підсвідомо сподівалася зустрічі.
Зважився. Зателефонував. Хвилювався, чекаючи. Секунди тягнулися, мов вічність. Аж от у слухавці прозвучало: "Слухаю…" Йому здалося, що цей голос чув зовсім недавно: ані тембр, ані інтонація навіть не змінилися.
– Добрий день, Соломіє… – і затнувся. Якийсь клубок стиснув йому горло. Не впізнав свого голосу.
Миттєва пауза зависла у слухавці, немовби ефір зважував, чи передавати вичавлені із серця другим абонентом слова: "…Святославе!.. Ти?!. Чому мовчиш?"
– …Уже не мовчу, Соломіє… Хвилювався, чи упізнаєш… Навіть не уявляєш, звідки у мене номер твого телефону… Я в Києві… Був би радий зустрічі…
– …Боже, Святославе! Через стільки років… Так-так, зустріньмося! Приїжджай до мене. Негайно! Познайомлю тебе з донькою. Правда, вона сьогодні гуляє у товаристві з нагоди дня народження своєї подруги, тому може повернутися пізно.
– Знала б ти, хто ця подруга… Життя нам інколи дарує такі несподіванки, які, здавалося б, можна тільки вигадати… Якщо стоїш – присядь. Ця подруга… моя внучка Соломійка. Їй сьогодні виповнюється шістнадцять років і я вже привітав її. Ми провели дві години разом у присутності… Світлани. Від неї я й дізнався номер твого телефону… Їду… Називай адресу…
Летів, немов на перше побачення. Купив по дорозі букет розкішних айстр, пляшку вишуканого коньяку і пачку цукерків, саме тих, які колись любила Соломія (цікаво, чи змінилися її смаки?). Щоб не гаяти часу, взяв таксі і хвилин через сорок стояв перед будинком за вказаною адресою. Не міг, як багато років тому, дозволити собі проігнорувати ліфт: і вік уже не той, та й квартира – на двадцять першому поверсі. Доки підіймався, намагався уявити собі Соломію: наскільки змінилася за ці роки. Зараз їй стільки ж, скільки було йому в часи їхнього флірту. На жаль, і він не помолодшав, чотири роки тому переступив шістдесятирічний рубіж, хоча і зберіг свою спортивну статуру.
Ліфт зупинився на позначці "21". Вийшов у широкий коридор. Праворуч побачив потрібний номер квартири. Оглянув себе, механічно поправив краватку і натиснув на ґудзик дзвінка.
За мить двері відчинилися, і Святослава оповила така знайома йому осяйна усмішка і милий погляд смарагдових, у кришталиках сліз, очей. Перед ним стояла його Соломія, може, ледь-ледь розповніла, але не менш приваблива, ніж тоді. Таке ж густе, світло-русяве (а може – підфарбоване) волосся, вміло доглянуте обличчя, повні губи з наведеним контуром.
Без вагань ступила крок до нього, він навіть не встиг вручити їй квіти, припала до його грудей і тільки схлипувала: "Де ж ти був… так довго?.. Де ж ти був?..".
Так, з букетом в одній руці та з пакетом із коньяком і цукерками в другій, пригорнув її, вдихаючи запах її волосся, що, як тоді, пахло сумішшю польових трав. Підвела голову, і втопила його очі у своїх озерцях, уже повних сліз. І від того погляду коханої колись жінки Святославу стало так любо і затишно, що не хотілося ворухнутися, щоб не потривожити цієї ідилії такої несподіваної зустрічі…
Коли перші емоції вщухли, Соломія запросила його до кімнати, бо ж стояли в коридорі.
– Ти мовби навіть не змінився, хіба що сивина рясніше проявилася і вуса побіліли. Живота так і не наїв, напевно, погано харчувався або за жінками бігав, – перейшла на жарти.
– Та й тебе літа не осідлали – все ті ж бісики в очах і усмішка зваблива. Теж, мабуть, не одного зачарувала, – підіграв в унісон.
– Добре, добре, відкиньмо зайві розмови. Маємо і без того багато розповісти одне одному. Я лише зберу дещо на стіл. Ти і далі віддаєш перевагу каві, чи вже вдовольняєшся чаєм?
– Я вподобань і смаків не змінюю. Але, прошу, лише саму каву, бо я ж недавно з-за столу. А собі – що бажаєш.
– Знаєш, я теж з такої нагоди вип'ю з тобою кави. А може, за давнім звичаєм, ти її приготуєш? Не втратив кваліфікації?
– Зараз переконаєшся. Ходімо на кухню. Показуй свої кавові причандалля.
Згодом кухня наповнилася приємними пахощами. Перейшли до кімнати.
– Непогано я приймаю дорогого гостя. На столі – подаровані ним квіти, коньяк, цукерки, ще й каву сам зготував. А чим же я долучуся до святкової трапези?
– Ти разом з квітами прикрашатимеш це застілля. І розповідатимеш про себе. Починай…
…Вони пили каву, і Соломія поволі гортала перед Святославом сторінки свого життя від часу їх останнього спілкування через інтернет (а саме – її повідомлення про свою вагітність). Тоді ще сподівалася на відповідь від нього, хоча розуміла, що сказане нею у листі: "Щиро зичу тобі щастя – такого, яким собі його уявляєш. Не кажу тобі ні "до побачення", ні "прощай"…. – могло бути витлумачене ним, як останній акорд у їхніх стосунках.
Через деякий час вона намагалася відновити зв'язок, однак її повідомлення, виявляється, до нього не надходили: не знала, що у нього змінилися номер телефону та електронна адреса. Це її гнітило. Почувалася самотньою, бо чоловіка бачила лише ввечері (той керував представництвом фірми і допізна засиджувався на роботі), а цілими днями, доки син був у школі, не знала, куди себе подіти: ніде тоді не працювала. Єдиною розрадою для неї стала поезія. Вона багато читала і сама чимало написала у цей період.
Потім народила доньку.
Ще перед тим, уже впевнившись у своїй вагітності, повідомила про цю новину чоловіка, давши зрозуміти, що це – результат її наполегливих спроб застосування новітніх досягнень медицини. Зрадів, бо сам заохочував її до цього, прагнучи мати повноцінну сім’ю.
Відтак сенс життя для неї став чітко окреслений: вимріяне, вистраждане, довгоочікуване відчуття материнства поглинуло її всю. Не можна сказати, що забула про сина, ні – і надалі сповна віддавала йому свою материнську любов і опікувалася ним. Але до народженої НЕЮ САМОЮ донечки вона відчувала якусь неземну любов і ніжність.
Інколи ночами, нагодувавши маля, не могла заснути, уявляючи поруч себе Святослава: як би то він реагував на новонароджене дитинча. Їй бракувало його ласки, пестощів, так хотілося притулитися щокою до його, як не дивно – м'якої, щоки, просто поспілкуватися з ним. Постановила собі, що назве донечку іменем, котре бодай декількома літерами, співзвучністю нагадувало б його ім'я – так з'явилася Світлана.
Тепер виховання дітей – сина-приймака і власної доньки – стали для Соломії найважливішою турботою, і вона повністю присвятила себе цій місії.
Спливав час, минали роки, діти підростали, сім'я спочатку жила у Швейцарії, потім (знову ж таки через професійну потребу чоловіка) декілька разів вони змінювали країну проживання. Останні вісім років перед поверненням до України, проживали в Канаді. Там, за океаном, Світланка і здобула освіту. Сама для себе вибрала філологію – мала гуманітарні здібності і нахил до літератури: з раннього дитинства вигадувала всілякі історії, записувала їх. У дванадцятирічному віці написала першу новелу, до речі – англійською мовою, з якою перемогла у шкільному літературному конкурсі. Відтоді не полишала цього заняття.
Син пішов за батьком, здобув освіту і під його крилом набирався премудростей управлінського фаху.
За всі ці роки Соломія разів зо п’ять відвідувала Україну. Перша подорож була короткою і вимушеною – через півроку після народження доньки померла мати, тож десять днів пролетіли в скорботних турботах.
Інші відвідини були сімейними, у часі відпустки чоловіка.
Коли Світланка підросла і пішла до школи, Соломія відновила свою наукову роботу: викладала у коледжі математику і посилено працювала над початою минулими роками дисертацією.
Завжди хотіла повернутися на Батьківщину і чоловіка до цього схиляла. Аж ось це сталося. А сьогодні – така мила несподіванка.
– А ти, Святославе? Як склалося твоє життя? Чи хоч згадував про мене інколи? – заглядала йому в очі, шукаючи ствердної відповіді.
Він простягнув до неї руки, загорнув її маленькі долоні у свої, наче стривожену пташину, відчув, як їх тепло розливається всім його тілом.
– Згадував, Соломіє, певно що згадував. Але вважав, що не слід ятрити душу минулим, хоча й прекрасним. Хотів дати тобі можливість забути про моє існування, адже ти в той час жила вже звершенням своєї заповітної мрії і всі твої почуття – і любов, і ніжність – мали іншого адресата, що мав з'явитися і згодом з'явився на світ.
– Які ви, чоловіки, прагматичні й сухі. Невже не розумієте, що ніколи жінка не перестане кохати чоловіка – батька своєї дитини, народженої з любові, якщо він, звичайно, не спідлів. Але що жінки – сильні натури, хоча незаслужено й вважаються слабкою статтю, то вони в нестандартних ситуаціях уміють володіти своїми почуттями, не виказуючи стану своєї душі й серця.
– Якби ж я тебе не знав, не відчував твого ставлення до мене в часи наших зустрічей, можливо, все сприймалося б набагато простіше. Та повір, мені теж нелегко було все забути (зрештою, воно і не забулося, лише притупилося з часом). І підтвердженням цього став мій душевний стан, коли сьогодні вперше торкнувся руки Світланки, ще не знаючи, але відчуваючи, що це доторк рідної людини. Можливо, це видасться тобі банальним, але приймаючи тоді таке рішення, думав, насамперед, про тебе.
Так, не відпускаючи рук Соломії, Святослав розповів їй і про своє минуле: родинні, професійні справи, творчі здобутки за ці роки.
– То яке враження справила на тебе моя… наша донька? Я їй часто розповідала про тебе, звичайно, як про свого друга. Якось, уже ю́́нкою, під час однієї з таких розмов, вона, хитрувато заглядаючи мені в очі, запитала: "Мамо, мені здається, що цей пан Святослав був для тебе не просто другом?.." Тоді я їй відповіла, не лукавлячи: "Так, донечко, він був особливим другом, яких у моєму житті більше не було".
– Я ж тобі казав, що інтуїтивно відчув неспокій у душі під час знайомства зі Світланочкою, а ще – звернув увагу на неймовірну схожість обох дівчат, таких красунь. Ну і, напевно, не міг не зауважити, наскільки її усмішка подібна до твоєї. Я переповнений почуттями від того, що ти щаслива у своєму материнстві, пишаюся тим, що плід нашого кохання – довершений за зовнішністю і, сподіваюся, з успадкованими від своїх батьків рисами характеру. Лише шкодую, що не можу привселюдно виявляти своїх почуттів до цієї дитини, любити її, милуватися нею і називати своєю донечкою.
А ми з тобою залишаємось "добрими давніми друзями", не стираючи зі своїх сердець незнищенних роками, лише приглушених життєвими обставинами, почуттів.

…Вони сиділи, не зводячи очей одне з одного, тримаючись за руки, і розуміли, що дописують завершальну сторінку своєї дивовижної новорічної казки, раптово перерваної сімнадцять років тому. Проте у душі кожного з них жеврів світлячок надії, що останнє її речення звучатиме так: «Далі буде» …

м. Львів, грудень 2008-січень 2009 (грудень 2012)