ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.07.02 21:58
Хащі мороку
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,

Юрій Лазірко
2025.07.02 17:34
На Кого Лишив Ти -- Альбом Теревені від Зеня
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.

Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,

Віктор Кучерук
2025.07.02 05:30
Порадників багато
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.

Юрій Лазірко
2025.07.02 03:14
Залишайсі На Ніч -- Альбом Теревені від Зеня
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!

Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,

Федір Паламар
2025.07.01 23:57
***
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.

Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –

Леся Горова
2025.07.01 22:02
Бетельгейзе
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!

Багрянисто зірка догорає,

Борис Костиря
2025.07.01 21:47
Зникнення поета
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.

Данько Фарба
2025.07.01 21:21
Воля
Якщо ти хочеш проковтнути це -  вперед. 
Я краще все перетворю на сміх і попіл. 
Забуду ключ від усіх своїх дверей. 
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.

Закриюся від натовпу плащем. 
Пройду як ніж через вершкове масло. 
Залишуся заручни

Іван Потьомкін
2025.07.01 13:52
Чорт і чортзна-що
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох

Віктор Кучерук
2025.07.01 12:27
* * *
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої

Світлана Пирогова
2025.07.01 10:14
Дерево душі
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.

С М
2025.07.01 09:09
Салатові дні знову тут (Procol Harum)
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно

Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то

Тетяна Левицька
2025.07.01 08:05
Вертоград
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.

Борис Костиря
2025.06.30 21:47
Аритмія
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Козак Дума
2025.06.30 10:42
Червневий смак
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.

Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі

Богдан Манюк
2025.06.30 09:12
По той бік Золотої Липи
Частина друга Жовч і кров 1930 рік Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів


Поетичні Майстерні



 Нові автори на сторінці:

Сергій Святковський
2025.06.27

Равлик Сонний
2025.06.25

Рембрі Мон
2025.06.07

Чорний Кугуар
2025.05.27

Анет Лі
2025.05.16

Федір Паламар
2025.05.15

Валерія Коновал
2025.05.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія





  Вірші, проза, аналітика, огляди
Автори / Кремінь Дмитро / Рецензія критики
Валерій БОЙЧЕНКО - БЕНЕФІС НА ГОЛГОТІ
Написати про поета-земля Дмитра Кременя хотілося давно, та плин загадкової ріки часу настільки тобі непідвладний, що поки не викинешся з того потоку на якийсь заповідний острів, годі й думати про потаємні, позачасові, врешті, бажання чи наміри. Й ось така нагода трапилася: з палючих липневих миколаївських вулиць викинула доля просто в заповідну таки Ольвію – в мертві руїни ще живого людства. Й водночас притисла мене до ольвійської стіни (хвалити Бога, не до стіни Пер-Лашез чи Соловків) благословенна дата – вже аж 50 літ, як поет Дмитро Кремінь топче ряст. Вік свій вікує, не розсідлуючи крилатого коня Пегаса та дивовижно вдало попасаючи його на витоптаному ордами скіфсько-козацькому полі під Миколаєвом...
В енциклопедичному довіднику „Шевченківські лауреати. 1962 – 2001”, як того вимагають правила жанру, життєві дати поетові подані дуже лаконічно – аж занадто. Тож нагадаємо, як саме закарпатець Дмитро Кремінь, який побачив світло Боже в селі Суха Іршавського району, став степовиком на грані моря в Південній Україні, а ще точніше – на Миколаївщині. Це особливо важливо тому, що подія ця поклала живлющий відбиток на саму творчість українського поета й есеїста, викладача й журналіста Дмитра Кременя, та ще й стосується самої суті тодішньої держави – „я народився ще в імперії”, зауважив поет у вірші „Повість наших літ”. Ще п’ятикласником він побачив свої вірші надрукованими в обласній газеті „Закарпатська правда”. Навчання в школі-інтернаті, відвідування студії образотворчого мистецтва (й участь у міжнародних виставках дитячого малюнку), потрясіння від відкриття поезії Євгена Плужника, зачитування поезією молодих тоді Ліни Костенко та Дмитра Павличка, Івана Драча та Миколи Вінграновського, Бориса Нечерди та земляка – вже „класика” за віком – Петра Скунця, російських „шестидесятників”, поезії угорської, чеської, словацької (то все було доступне в оригіналі в багатонаціональному Закарпатті), - усе це пізніше поет назве „моєю учнівською лектурою”. Йому випало бачити радянські танки, які йшли і йшли повз його школу-інтернат душити повсталу Прагу... Його підтримав Іван Чендей, „уславлений і ще не шельмований”, а пізніше у тій самій „Закарпатській правді” від прозаїка вимагали відречення від власної творчості... Вже тоді юний поет розумів і відчував сутність тих подій, а середовище ужгородських поетів та художників уже в роки навчання в університеті підтримувало поетичну волю молодої богеми. Особливо зачаровувала західна поезія модерну. „Юнаком я божеволів”, - пригадає потім поет, - од поезії Гійома Аполлінера та Поля Елюара, Федеріко Гарсіа Лорки, Езри Паунда і Томаса Стернза Еліота, любив і люблю Велимира Хлебникова і раннього Маяковського, Трістана Тцару й Андре Бретона, Джеймса Джойса і Скотта Фіцджеральда, український Аспанфут („Асоціація панфутуристів”. – В.Б.) і раннього Миколу Бажана, Михайля Семенка”. Саме такі молоді люди визнавалися особливо небезпечними для державної безпеки імперського Радянського Союзу зі столицею в Москві. Стеження, обшук, залякування виключити з комсомолу та університету... І, врешті, молодого випускника Ужгородського університету в 1975 р. „розподілено” до майже азійського в уяві закарпатців Дикого Поля (історично), до чи не найглухішого навіть у масштабах Миколаївщини райцентру – селища Казанки, ще й у... російськомовну школу (старшокласники дивувалися: „Говорит, как Украинское радио...”). Вчив дітей української мови й літератури, став працівником районної газети, а 1978 р. у видавництві „Молодь” у Києві побачила світ перша книжечка поезій молодого поета „Травнева арка”. На таке, звісно, мало бути негласне „дозволяємо” зверху, а письменницька організація подбала про переїзд молодого, щойно прийнятого до Спілки письменників України (тепер – Національної) поета Дмитра Кременя до Миколаєва.
Мені здається, що новобранець поетичного полку вже там, у Казанці, був певен, що в його ранці (себто, учительському портфелі) лежить маршальський (шевченківсько-лауреатський жезл! Навіть певен, бо Дмитро Кремінь – поет з народження, врешті, поет від Бога. Працюючи викладачем у Миколаївському педінституті, кореспондентом та заввідділом молодіжної газети, керівником обласної літстудії „Джерела”, він робить головне у своєму житті – творить свої поезії, викарбовує свій власний стиль, виростаючи саме у Миколаєві до рівня кращих поетів та есеїстів України. Саме тут він стає лауреатом літературної премії ім. Василя Чумака, культурологічної – імені Миколи Аркаса, а з 1999 р. – лауреатом найвищої нашої премії – Державної (нині – Національної) премії України імені Тараса Шевченка. Того самого року він стає у Миколаєві „Городянином року” в номінації „Культура”. Нині Дмитро Кремінь працює заступником головного редактора обласної газети „Рідне Прибужжя”, професором філології Миколаївської філії Київського національного університету культури та мистецтв і Південнослов’янського інституту Київського славістичного університету, керує літстудією молодих авторів „Борвій”.
Тією верховиною української поезії, яка відзначена Шевченківською премією, стала шоста збірка Дмитра Кременя „Пектораль”, видана у Миколаєві, в 1997 р. В ній автор – гостро-сучасний поет з оригінальним, критично-філософським баченням світу, який уявляється йому як в часових візіях від Адама та від Христа – через ольвійські й скіфські та козацько-бароккові епохи – до соловецьких черепів та новітніх комсомольців-нуворишів.
Творчий світ Дмитра Кременя може сприйматися по-різному, особливо з новим прочитанням. „Сприймаю світ без пудри і без гриму”, зауважив він у вірші про долю Миколи Аркаса. А я цього разу пробую озирнутися на довкіл у поезії письменника гостро сучасної „Повісті наших літ” на стор. 17 його „нової лауреатської книги” під знаковою назвою „Пектораль”. „Я народився ще в імперії, хоч і не знав, що це – вона”. Останнє – дуже важливо! Бо ж саме тому досі „я все життя живу ( й сьогодні, зараз, цієї миті. – В.Б.) в імперії, де малоруські хутори”, бо, врешті, „всі ми – люди з таврами позавчорашньої доби”, „де кагановичі, як мамути (тому й бережуть владоімущі пам’ятники Леніну. – В.Б.), де поганяє раб раба, де в нас пропали не лиш грамоти, а й наша воля і судьба”.
Не знаю, хто з поетів отак документально-точно явив образ нашої скурвленої дійсності (не хочеться її називати епохою), нашого „ пропащого життя”, „пропащої землі”, „пропащої любові”. У цьому ж вірші постають і наші „народні слуги, що не злічені”, які вважають, що схопили з віконець іномарок самого Бога за бороду... „Вони спогорда поглядають ще на бидло мічене згори, та в їхніх чолах – потрясаючи ті ж інвентарні номери”. Страшні, убивчі біблійні видіння: розпинання вже не Христа, а самого народу – синедріон і Пилат готові, повелівають і діють, а „синки-центуріони” (колишні комсомольці!) – „такі вже точно розіпнуть”. Воістину: „У когось, кажеш, персональні авта? У тебе буде персональний хрест”. Кажуть, поет спалює себе, сильніше за інших відчуваючи й попереджаючи. Ось воно: „А я – поет. Живу скорботою. Я ні на кого не плюю.... Серпом? Зорею? Під Голготою уже розіп’ятий стою...”
Неймовірно, але в цьому вірші вмістилася й відверте, болюче-справедливе звинувачення не лише „синедріону й Пилата”, а й самих нас: „Чому ж ми плачемо на попелі своєї рідної землі? Так раб жалкує за хазяїном, а за поміщиком кріпак? І побивається за Каїном убитий Авель...” не вкладається перемученій душі поета в елементарну логіку:” Невже й тепер, попід Стожарами, і ми заплачемо самі за скотодвором і кошарами, немов раби оті німі?”
У цьому контексті згадується випадок (тепер вже майже легенда), який стався тоді, коли з уламків армії імперської болісно творилася армія, яка мала стати Українською. Тоді в десантній дивізії офіцер-хохол відмовився присягати Українській державі, й офіцер-росіянин, явно розуміючи вирішальність моменту для молодої держави, своєрідно порятував його від того безчестя: він підійшов до хохла і вдарив його по обличчю – явно не рукавичкою, як то було прийнято колись в офіцерському середовищі. Щось подібне, вже поетичним текстом, чинить поет у вірші „Купальська ніч”: „Пропаща ця пора! Та й інших не було... Я розгорну тебе, мов спалений сувій, і в серце ти проб’єшся попелом Клауса... Міняй же український прапор свій на безпрапор’я папуаса”! Відчуваєте, читачу, як сучасний український поет, уже майже фізично розіп’ятий синками-центуріонами, в останній надії на пробудження нашої національної й людської гідності, б’є нас по обличчю білою рукавичкою українського офіцера?!
Так, кожен читач справжню поезію бачить і читає по-своєму. І я, читач ім’ярек – також. До речі, на місці тієї дивізії зараз – камінь на камені й між ними – трава. Чи не забуття?.. Й перший бойовий корабель військово-морського флоту Української держави „СКР-112” (він тоді підняв український прапор і з-під обстрілу пішов на Одесу – ним командував герой українського військово-морського флоту, миколаївець Олександр Настенко) уже давно порізаний на металобрухт... Отакі ремінісценції викликають поетичні візії вже згаданих кількох поезій Дмитра Кременя. Будьте певні: така поезія дається авторові непросто – ціною власної долі. Що ж, комусь треба рвати серце та бити на сполох у ці „часи продажності й обману”, бо „нам свободу в пелюшках дано, та їдять стобіди стонеситії. На столі не те вже полотно, Та сидять все ті ж у тій президії”, а в месії виповз „гицель із райкому”. То ж „раби рабів наплодили рабів”, „і вовче сонце знов над Україною, лайливий лемент лине із трибун. А рабська плоть і до кінця вже звикла... Гряде, гряде невольничий табун, і вовчі зграї точать хижі ікла” (поезія „Тавро”).
Книга Дмитра Кременя „Пектораль” сповнена жахів та болю минулого й сучасності. Навіть „елегійні послання” чи „пасторалі” повертають нас знову й знову у причини й наслідки нашого сучасного рабського стану. І одним із фантомів нашої історії й сьогодення залишиться надовго ота чорнобильська оргія, справлена компартійним керівництвом за нашої рабської покори:” Коли рвонув чорнобильський реактор.., одна Партійна Шляпа (йдеться, звісно, про московського намісника в Києві Щербицького, ювілей якого справляє й нинішнє керівництво. – В.Б.) приймала в місті Києві парад. Ішов народ – на повний зріст і виріст, аплодував дурилу досхочу...”. „І я там був. І в тій колоні брів я, як покоління все брело моє, задушене добою малокрів’я...”
Є в українській історії імена та образи, які наче втілюють її трагічні акценти, - й вони час від часу, іноді наче мимохідь, несподівано – озвучуються, являються в поезії Дмитра Кременя; як криваві плями на чистому снігу – і половці-печеніги, і спалені собори, і гайдамацькі ножі, а особливо криваві кати російської імперської ідеї – царі Петро та Катерина, Меншиков та Потьомкін, катастрофа при Полтаві та окупантська осатанілість спалення жінок і дітей у Батурині.... „Голови на храмі.... Кричати їм німо в космос понад чужими полками...” Або „Меншиков. Батурин. Чорні жерла тих гармат, що п’яні без вина... І співати мало „Ще не вмерла...” (тут уже відверте звернення в сучасність!). Сучасна ж тут і „кварцяна сволота”, омонище „п’яне” („Б’ють мою Україну...”) викликає з вікової пам’яті нищення Москвою української державності й культури та абсолютно конкретні часові й оціночні вироки:
Постало для нас над усі рококо –
Українське бароко!
...Брама сяяла золота.
Дзвони бамкали мідні.
Українське бароко. Літа
Магдебурзького права у Відні
І хренбурзького права в Москві.
І такого – в степах України...
Досі, досі в іржавій траві
Лебедіють соборні ці стіни.
Поетичні видіння Дмитра Кременя вриваються у звичні, глянцеві образи „міста корабелів” (згадаймо „над лиманом парус белый…”, „белой акации гроздья душистые”) аж зухвалими, видається часом, рядками його поезії „Холера в Миколаєві”. Вірш постає із всеукраїнської нашої долі, фокусуючись раптом на центральній площі міста:
То половці, то печеніги,
Нардеп із лицем холуя...
Кому я писав свої книги?
Прощайте! Будь проклят і я.
Прощайте! – хай інтер-гетерам
Прибуде самців у момент.
А мерам, а віце-прем’єрам
Спасибі за їхній презент.
Що нас обминули – спасибі.
А ми проживем і самі
На гуманітарному хлібі,
На гуманітарній чумі.
Ранковим лікуймося бігом.
Он мерія. Площа. Ілліч.
Навік нас засипало снігом
І зорями в чорну цю ніч!
Я вже не кажу про образ нашого Степу в поезії Дмитра Кременя – він багатогранний і пронизаний історичними ремінісценціями Скіфії та Ольвії, і козацькою героїкою, і запорозькою смертю та жорстокістю прибульців від печенігів до Петра й Катерини... „Серед степу – убитий козак”, а орда тим часом „так і скаче донині, і скаче...”, а зі снігу прозирає „євразійський суворий божок...” Світліші картини – хіба що з часів Ольвії та Скіфії, проте й там постає образ спаленої Трої, троянського підступного коня та троянського вина...
І тут варто хоч пунктирно означити й долю – і життєву, й поетичну – українського поета Дмитра Кременя. Ми звикли, що він – поет Південного Побужжя, Південної України, земляк миколаївських корабелів та хліборобів, і це так. Та все настійливіше у творчості Дмитра Кременя літературознавці знаходять ознаки його закарпатського коріння – і це також істина. Тепер поет ставиться до цього по-філософськи:” Не могли – імперія царська та влада радянська – без ритуальних переслідувань та убивств поетів”, тож і його, як уже згадувалося, по суті вислали в Казанку (засохне там...). Але вийшло інакше: Дмитро Кремінь із вдячністю згадує і людей Казанки, і тих, хто підтримував його у Миколаєві та Києві... Хоча траплялося всяк. Їхав якось ще зовсім молодий поет з Києва до Миколаєва в одному купе з дамою – як потому виявилося, з миколаївських компартійних верхів. То вона запам’яталася ось такою наукою: „ И вот вы едете в Николаев, а разговариваете по-украински?!” Тепер і ми лише поблажливо на те посміхаємось, але ж було й не лише таке, а й ламання людських доль аж до таборів, тюрем і смертей во ім’я тієї імперії, для якої кожен свідомий українець – „украинский буржуазный националист”. І сьогодні – теж.
У закарпатського миколаївця, поета Дмитра Кременя – соборний дух єднання народу нашого, нашої України. Лише свідомі українці знають, як непросто це дається сьогодні. Згадаймо тут і наших миколаївців, які навіки стали своїми в Закарпатті – нашій, українській землі. Син Миколи Аркаса – офіцер української армії, командир полку в армії Української Народної Республіки, теж Микола Аркас – після поразки нашої держави й окупації її Червоною армією Росії осів на Закарпатті, створив там чотири театри, був діячем „Просвіти”, актором, композитором, драматургом, його театр став державним уже в дні Закарпатської України – держави, на яку працював і наш миколаївець, він і похований на полі, де лежать останні захисники її. „Микола Аркас – наш”, - так пишуть про нього закарпатці. І наш – також... Або ж уродженець Братського району, наш геніальний земляк – актор, режисер, один з творців мистецтва режисури та українського національного театру Микола Садовський. Він теж емігрував було, теж створив в Ужгороді театр, сприяючи своїм багатющим досвідом розвиткові культури Закарпаття (коли повернувся, його, як заблукалу вівцю, радянська влада не удостоїла навіть пенсії...). А згадаймо ж видатного письменника, уродженця Нового Бугу Спиридона Черкасенка – і він працював в Ужгороді в українському театрі з М.Садовським, писав там нові драми, поезії, став активним громадським діячем... Тож сприймаю нашого Дмитра Кременя як віддяку Закарпаття нашій Миколаївщині. А сам поет сказав так: „ Якщо для мене Закарпаття – колиска, то Миколаївщина – зріла доля, Україна ж – усе: і колиска, і труна, мій рай і моя Голгота. І я з когорти переможців, і я не піддаюсь ані лінчуванню, як білий негр-малорос, ані зневірі”.
У цих замітках на берегах двох останніх поетичних книг Дмитра Кременя обов’язково маємо наголосити на одній унікальній рисі поетових візій. Врешті, українська поезія часто брала на себе пророчу місію – вона ніколи (або рідко) не була просто поезією – любов і громадянськість висували її наперед суспільства, а звідти видно краще й далі вперед – особливо ж коли поет бачить і далеко в історичне минуле власного народу з його уроками. Йдеться про те, що час від часу холоне душа від природно вплетених у панораму минулого й сучасності тривожних, болючих питань перо наше майбутнє. Куди йдемо? Навіщо йдемо саме за цими „гицелями із райкому”, як влучно називає поет нав’язаних нам „месій”? „Український рідний скіфський краю, як мені болить буття твоє!” „У юний світ ішли ми рано-вранці, а стали – як невільники в орді”. „пропадає Україна. Та гуляє Січ одна... А вже турки в Богомолі, а в Мигії – русаки...”
„А ми п’ємо в чужім шатрі вино. На тризні України?” „Коли рідного слова у світі нема, хай навік нас поглине безмежна зима... І вже вийшли на лови стрільці і собаки”. „На цій землі, де ми були чужими, де є чужими на своїй землі...”(згадаймо Шевченкове „на рідній, не своїй землі”!). особливо ж вражає історичними узагальненнями та прозріннями (на жаль, болючими) „Елегія троянського вина” з однойменної книги:
Уже нас вічність просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське, поминальне знов п’ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали...
Невже ми знову, Господи, вмремо?
Невже ми, Боже, мало помирали?
За убієнних вип’ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці...
О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці.
І тут згадаймо не лише Тараса Шевченка з його гнівними антиімперськими інвективами. А й Івана Котляревського з його навчальною „Енеїдою”. Розгром Запорозької Січі, спланований і здійснений з ініціативи нових окупантів в особі російського князя Потьомкіна, став останньою стадією загибелі української державності. Є думка Валерія Шевчука, що приводом до написання „Енеїди” Іванові Котляревському „був факт знищення Запорозької Січі 1775 року та ліквідація козацької автономії у 80-х роках ХVІІІ ст.”. І Котляревський виношував ідею відродження козацького війська як основи майбутньої української держави. Його герой – козак Еней – мандрує з побратимами в пошуках місця заснування нового Риму (себто, Української держави), і це йому тоді не вдається. І сьогодні, після проголошення держави Україна, поет мусить визнати: „ще не скоро допливе Еней” до нашого, українського Риму, себто, Української держави – з українською культурою, економікою, політикою, елітою...
Апокаліптичні жахи України ХХ століття не вкладаються в нормальне людське мислення (до них звикли, до речі, лише ми, українці!), і доведений до відчаю поет вже „прокляв би цю землю на схилах Дніпра”. Але шкода й себе, й матір, і дружину, й синочка... Себто, усіх нас з вами, які не втямили, що „досі з княжого черепа ворог мій п’є, і вожді гречкосіїв з тавром на чолі славлять зайд і запроданців...” І ось, воно, почуття самоочищення й усвідомлення своєї долі:
Мені легше навіки у землю лягти,
І упасти у сніг, і сконати в снігу,
Ніж клясти мою землю, таку дорогу.
Я клянуся своїм многогрішним ім’ям:
Я топтати цю землю нікому не дам!
Увостаннє цілую її не клену.
Відчуваю свою і біду, і вину,
Що криваве сузір’я в очах моїх є,
Що із княжого черепа ворог мій п’є.
Крізь усі безнадії – рятує душу поета й людини одне:” до мене горнеться Мигія – моя земля, моя земля...” І та любов (варто тут пояснити: вона у всіх народів зветься патріотизмом і всі керівники держав – крім нашої сучасної – знають і розуміють її державотворчу й могутню силу), ота любов у чистому її прояві водить пером поета Дмитра Кременя, коли він пише своє провідницьке „Повернення буй-тура”.
Розсунувши ряди розлючених собак,
Здомашнених вовків, що з крові подуріли,
Це він іде, буй-тур! Не геральдичний знак,
Знак волі дикої іде на самостріли!..
Є у свободи вибір – і на смерть іти,
Коли така ця доля занапащена,
Коли встають з могил і кам’яні хрести,
Супроти смороду хліва – й хлібів зодомашнення...
...........................................................................
Ви чуєте? – і нас позвав на небесі
Буй-тур ієрихонською трубою!
І вже спокійно і впевнено, природно і лаконічно формулює поет нашу сьогоднішню долю і прийдешнє – аби лиш узяти їх до серця й до дії:
Потоп і смерч убили нас. А треба
Й по смерті встати на однім крилі,
Бо іншого у нас немає неба,
Бо іншої нема для нас землі.
Насамкінець зауважимо, що доводиться чути про незрозумілість чи ускладненість поезії Дмитра Кременя. „Украинский язык знаю, а вот стихи эти трудно понимать”. Ми забуваємо, що культурній людині мало „знать язык” на рівні розмовному, бо мова – духовна спадщина століть, а сама література, особливо поезія, вимагає духовної співпраці разом з автором. Часто (це не стосується, звісно, глянцевого читва комерційних авторів на сучасних розкладках) духовний досвід автора включає безмежжя власної та зарубіжної культури – до таких поетів можна віднести й Дмитра Кременя. Літературознавці ще скажуть про витоки його поезії, але читач і сам може впізнати у його поетичних видіннях (саме так, я не просто віршами назвав би частину його поезій) ці витоки: це й українська поезія бароко та модерна європейська поезія, це й геній Тараса Шевченка та мистецтво Еллади й нашої Ольвії, це й живопис та класична музика Європи та творчі пошуки сучасних молодих пост модерністі з їхніми епатуючими образами й незалежністю... Я вже не кажу про постійну присутність у тканині його поетичного рядка вічних біблійних ремінісценцій... І весь цей досвід духовного осягнення людської культури (переконую невіруючих!) відклався навіть у ось такому невеличкому шедеврі інтимної лірики:
Я хочу, аби ти мене любила,
А ти мене не любиш, і за те
Між нами то колиска, то могила,
Але й твоє волосся. Золоте!
Я жив як жив. Нічого не далося.
Ні величі, ні слави... А проте
Було в моїм житті твоє волосся...
Кохане. Рідне. Миле. Золоте!
У кожного поета – своя доля. Є вона і у поета Дмитра Кременя – він її творить сам, всупереч недолугим пророкам та витіям чи трибунним оптимістам-месіям. „Йшли в донощики друзі, я йшов у корчму. Натомивсь од утрат, натомився від зрад”. Часом у поезіях автора виринає навіть візія власної смерті, „але тополі, клени й верби стоять незрушно при мені”, і стоїть кохана, і син, „і правда вічна, без прикрас”, і врешті – „Мати – Господи! – жива!” Мати рідна й Мати-Україна... На цих опорах трималися й тримаються долі українських поетів. Це вони дають силу й Дмитрові Кременю сказати спокійно і всупереч власним похмурим пророкуванням: ”Але я допишу свою книгу і в оптичнім прицілі сльози”. Спасибі, Дмитре, за цей вистражданий оптимізм. Читаймо, земляки, книги Дмитра Кременя!