Ксенія Озерна (1969)

***
у фотелях снігів рік вчорашній заснув
невагомістю дня ніжно танула ніч
ми знеможено йшли в перший ранок життя
тіло_я сон_це_ти тіні_мрій з усебіч
наче ті береги розшнурованих зваб
перші літери слів і дрімотливий лет
огортали життя переможцю услід
ми ступали крізь ніч першу ніч естафет
01.01 не 2012

(спроба абсурдної аналітики)

Вірші Ксенії Озерної, хоч вона «любитель поезії», і її слова - «поетом себе не вважаю» - лише додають їй чарівності (ніщо так не прикрашає жінку, як скромність) - не хочу з цим погодитися (я не про скромність та чарівність) - поезія або є, або її нема (відчуваю або ні!)… Але що говорити про поезію – краще просто прочитати вірша… я спробував намалювати певні моменти Ксениного тексту… Мені було важко малювати – боявся викривити довершений, повний нюансів, непростий світ (і не тільки Ксенії Озерної)… Мені здається – вона не матиме до мене претензій (не скаже), але матиму я… Та все ж спробував…знову.
І от такою я побачив картинку, вірніше її частинку… ще не торкав «тіла_я» (це було зробити найважче), а снів мені своїх не бракує (це моя улюблена стихія), тож нехай реальність виглядає трохи «примороженою» - хай, бо ж і зима цього року нівроку.
Минуле, мов сон - «рік вчорашній заснув», майбутнє, мов сон?.. Ні – «перший ранок життя» «крізь ніч першу ніч естафет» - «…тіло_я сон_це_ти тіні_мрій…». Але «тіло» я зарікався торкати… і не тому, і (тому), що дружина вже тут як тут… своїм чарівним личком усміхається, пальчиком махає…

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Я Анонім

НА ЗОЛОТОМУ НЕБІ

На цьому золотому небі зорі голубі… А снігу білі, білі, білі голуби поза вікном… І десь далеко, поза сном, але ввісні, на Вінницькім вокзалі горобці, мов навісні, збирали насінини чорні, що їх порозсипали розуму несповна бабусеньки моторні і я…біля порога… А ще десь далі, далі, далі… аж у Італії - ти, вся моя, - кохання-щастя і тривога…

Десь там колись, насправді аж на небі золотому, забувши всі тривоги і утому, і усяке лихо… соняшниковим зерням тим самим, що не доїли галасливі горобці, а мо і золотим годуватимемо з рук разом тихих білих голубів…

Тим разом (поки що), якщо не проснусь (я б хотів…). Ми вимушені годувати: я – нахабних горобців, ти - італійських прабабусь…

ПРЯМОКУТНИК

… на відміну від квадрата (квадратом якусь мить він може бути) не обов’язковою є рівно-розмірність сторін… Він, прямокутник, розширюється по горизонталі, мовби руки для обіймів… чи по вертикалі - головою, душею до самого Бога в надії на… знову ж на обійми… не те що квадрат, хоч він одночасно і прямокутник, - обмежений і кутами, і однаковими розмірами сторін, втрачає ту здатність обійняти, залишивши хоч би часточку тебе вільного… Квадрат жорстокий, мов свідомість тупого атеїста: розширюючись безконечно (згідно теорії світобудови (безконечності), хоче тебе накрити усього, з головою… Він (квадрат) не знає горизонту, не може бути річкою, пагоном, поїздом… і поки він ще маленький, зніми те прокляття - умову рівно-розмірності сторін - він же прямокутничок!..
Теорія «безкінечності» невірна, якщо (хоч би й навіть поки що) навіть ти (не Бог) тут можеш задавати ширину та висоту - хай би навіть маленькому прямокутничку...
Не 2012