Нам забракло вітрил і попутного вітру немає,
Щось велике кінчається, та не кінчаємось ми.
І до вічності близько, вона промениться за гаєм,
Ще у гості не йде і у серці не надто щемить.

Як повіє в обличчя – опустяться крила і руки.
Нам було так не раз і не сотню, а більше разів.
А постійно тужити – немає на світі принуки,
І пожити предовго не кожен у Бога просив.

Відлітають часи,ми у них, -- безперечно, герої,
І як докір – колишній узятий шалений розбіг.
Так і неба не видно – над нами шатро з руберойду,
Соломинка в руці – не рятунок , а мов оберіг.

І навколо хитаються знаки віщунські, як п’яні,
І запізно у вчора; у завтра – не хочеш, а йди.
Ой, це зовсім не те, що промчати гучним автобаном,
Бо потрібні: сніги і піски, щоб позаду – сліди.

Ні, не я це придумав, і люди про це не казали,
А тому їх не слухаю – мілко і мулько мені.
Та не в полі один я – лише в урочистому залі,
Що дзвінкий, піднебесний. І думи у ньому сумні.

2012 рік.