ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
у чесність повернути віру,
не красти і багатим буть!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
у чесність повернути віру,
не красти і багатим буть!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Менський (1970) /
Проза
Дуня
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дуня
Сашко гримнув хвірткою і що є духу джмигнув по набитій стежці. Подалі від двору. Подалі від бабиних рук, які, здавалося, ось-ось мають його схопити. А та з порогу селянської невеликої хатки кричала:
- Ах ти ж гаспид, ах ти ж нечиста сила. Стій! Ану вертай назад. Кому кажу?
Крик розчинявся у спекоті літнього вечора і вже ледь торкався маленьких вух Сашка.
Він боязко озирнувся. Хатка зникла, лише чорний дах якось суворо виглядав з-за густих березових кіс.
Вечоріло. Стомлене сонце ховалося за високим зеленим пагорбом. Земля видихала жар, який назбирала за день, зі своїх чорних грудей. Цвіркун заграв колискової.
Сашко,весь червоний чи то від бігу, чи від образи, того нічого не помічав. Підтягнув старенькі штанці з великою латкою на коліні і швидко пішов далі стежкою. Через декілька кроків зупинився. Збоку на нього велично і якось гордовито дивилися будяки. Сміялися. Такого нахабства Сашко не міг витримати. Схопив невелику палицю, що лежала поблизу, та з криком: "Смієтеся,гаспиди. Ну, тримайтеся!.." - накинувся на колючих образників.
Покінчив з усіма, закинув палицю. Він йшов до Дуні. Бідолахи Дуні, яку дитяче серце любило понад усе. Ні, ні, Сашко любив і матір, і татка, і Маринку, і навіть бабцю. Але ця любов була особлива.
Блакитними очима вдивлявся в бік пагорбка. Крок, ще крок, і вже з'явилася суха Дуніна верхівка. Сашко кинувся бігти.
Дуня, як завжди, зустріла його привітно. Затріпотіли маленькі листочки на єдиній ще живій гілці. Старенька Дуня теж любила Сашка і, може, від того ще жила. Згорблена, суха, але жива. Сашко любив залазити на цю єдину зелену гілку. Всідався зручно і... вони розмовляли. Хоча він говорив більше. А Дуня слухала,слухала. Чи то про далекі зорі, на які вони задивлялися, чи то про невідомі їй краї, в яких бував Сашко, або про особисте.
Він приходив кожного дня, коли бував у бабці. Час спливав швидко, і коли вже треба було їхати в місто, обом ставало сумно. Сашко обіймав руками сухий стовбур і тихо-тихо шепотів:
- Я повернуся, Дуню, не сумуй.Обіцяєш? - Вона відчувала його гарячу сльозу.
Чому Сашко назвав її Дунею? Не знала. Але ім'я це подобалося.Поблизу стояла інша верба. Молоденька. Зелені листочки так і виграють завжди на сонці. А коли завітає вітер, то й заспіває веселої. Хоче і Дуня підхопити, але голос не той. Лише скрипить своїм старіючим тілом.
А Сашко не любить цієї вербички. Ім'я дав - Холера. Він сам не знав, шо то означає. Але коли баба годує свою товсту свиню, а та мордою пхнеться до неї,вона б'є її, промовляючи: " Куди прешся, холеро?! "
Йому здається, що молода верба глузує зі старенької Дуні, а та все це терпляче зносить.
Пам'ятає Дуня, як кожної зими Сашко,такий закутаний, смішний приходить в гості, йде тихо-тихо. Аби не розбудити ( бо всі ж дерева взимку сплять ), підійде, прикладе вухо до стовбура. Слухає. І знову тихо-тихо відходить.
А весною яка радість! З'являються маленькі, ще ледь зелені листочки. Затріпотять, засміються. І Сашко сміється...
Але сьогодні він прийшов сумний. Навіть не привітався. Заліз на гілку. Сидить.
- Не любить мене баба. Гаспидом називала. - Сашко не знав, що означає гаспид, але, здавалося, це було щось страшне, якщо поєднувалося з нечистою силою. - А все через Мар'янку. Давай в квача,давай в квача. Ну хіба він знав,що баба якраз підходить до дверей з глеком молока? Стукнув двері. Глечик - бац! Ех - Сашко з розпачу махнув рукою. На очах з'явилися сльози.
Але треба повертатися. Він почав злазити. Став на суху гілляку, а та тріснула. В очах потемніло, так ударився об землю. Всередині немов усе обірвалося. Таке зло взяло на Дуню. Піднявся.
- Щоб ти засохла, - пішов. Обернувся через пару кроків, докинув: - Гаспид.
Наступного дня баба не пускала його з двору. Це було покаранням. Цілий день у Сашка боліла душа. Давила там, за грудьми, не давала спокою. Думки летіли до Дуні. Як він міг її образити?
Вже вкотре в голові прокручував, як буде просити прощення. Підійде. Обніме і скаже: " Пробач мені, Дуню, не сердься". Ні. Упаде на коліна. А потім розповість дуже цікаву казку.
Прийшов вечір. Сашко тихесенько втік з дому. Нехай буде що завгодно, але більше терпіти не міг.
Біг. Лопотів своїми маленькими підошвами по збитій стежці. Навколо тихо.
Сашко вдивлявся в бік пагорбка. Дуні не видно. Серце закалатало... На своєму місці стояла сумна Холера. Безсилі віти-руки торкалися землі. А де була Дуня, стримів свіжий пень. Навколо ж тирса, неначе кров після вбивства. Неподалік маленька гілочка, втоптана в землю, а на ній зелені листочки - Дуніна душа. Вона ще жила. Вона ще чекала Сашка...
- Ах ти ж гаспид, ах ти ж нечиста сила. Стій! Ану вертай назад. Кому кажу?
Крик розчинявся у спекоті літнього вечора і вже ледь торкався маленьких вух Сашка.
Він боязко озирнувся. Хатка зникла, лише чорний дах якось суворо виглядав з-за густих березових кіс.
Вечоріло. Стомлене сонце ховалося за високим зеленим пагорбом. Земля видихала жар, який назбирала за день, зі своїх чорних грудей. Цвіркун заграв колискової.
Сашко,весь червоний чи то від бігу, чи від образи, того нічого не помічав. Підтягнув старенькі штанці з великою латкою на коліні і швидко пішов далі стежкою. Через декілька кроків зупинився. Збоку на нього велично і якось гордовито дивилися будяки. Сміялися. Такого нахабства Сашко не міг витримати. Схопив невелику палицю, що лежала поблизу, та з криком: "Смієтеся,гаспиди. Ну, тримайтеся!.." - накинувся на колючих образників.
Покінчив з усіма, закинув палицю. Він йшов до Дуні. Бідолахи Дуні, яку дитяче серце любило понад усе. Ні, ні, Сашко любив і матір, і татка, і Маринку, і навіть бабцю. Але ця любов була особлива.
Блакитними очима вдивлявся в бік пагорбка. Крок, ще крок, і вже з'явилася суха Дуніна верхівка. Сашко кинувся бігти.
Дуня, як завжди, зустріла його привітно. Затріпотіли маленькі листочки на єдиній ще живій гілці. Старенька Дуня теж любила Сашка і, може, від того ще жила. Згорблена, суха, але жива. Сашко любив залазити на цю єдину зелену гілку. Всідався зручно і... вони розмовляли. Хоча він говорив більше. А Дуня слухала,слухала. Чи то про далекі зорі, на які вони задивлялися, чи то про невідомі їй краї, в яких бував Сашко, або про особисте.
Він приходив кожного дня, коли бував у бабці. Час спливав швидко, і коли вже треба було їхати в місто, обом ставало сумно. Сашко обіймав руками сухий стовбур і тихо-тихо шепотів:
- Я повернуся, Дуню, не сумуй.Обіцяєш? - Вона відчувала його гарячу сльозу.
Чому Сашко назвав її Дунею? Не знала. Але ім'я це подобалося.Поблизу стояла інша верба. Молоденька. Зелені листочки так і виграють завжди на сонці. А коли завітає вітер, то й заспіває веселої. Хоче і Дуня підхопити, але голос не той. Лише скрипить своїм старіючим тілом.
А Сашко не любить цієї вербички. Ім'я дав - Холера. Він сам не знав, шо то означає. Але коли баба годує свою товсту свиню, а та мордою пхнеться до неї,вона б'є її, промовляючи: " Куди прешся, холеро?! "
Йому здається, що молода верба глузує зі старенької Дуні, а та все це терпляче зносить.
Пам'ятає Дуня, як кожної зими Сашко,такий закутаний, смішний приходить в гості, йде тихо-тихо. Аби не розбудити ( бо всі ж дерева взимку сплять ), підійде, прикладе вухо до стовбура. Слухає. І знову тихо-тихо відходить.
А весною яка радість! З'являються маленькі, ще ледь зелені листочки. Затріпотять, засміються. І Сашко сміється...
Але сьогодні він прийшов сумний. Навіть не привітався. Заліз на гілку. Сидить.
- Не любить мене баба. Гаспидом називала. - Сашко не знав, що означає гаспид, але, здавалося, це було щось страшне, якщо поєднувалося з нечистою силою. - А все через Мар'янку. Давай в квача,давай в квача. Ну хіба він знав,що баба якраз підходить до дверей з глеком молока? Стукнув двері. Глечик - бац! Ех - Сашко з розпачу махнув рукою. На очах з'явилися сльози.
Але треба повертатися. Він почав злазити. Став на суху гілляку, а та тріснула. В очах потемніло, так ударився об землю. Всередині немов усе обірвалося. Таке зло взяло на Дуню. Піднявся.
- Щоб ти засохла, - пішов. Обернувся через пару кроків, докинув: - Гаспид.
Наступного дня баба не пускала його з двору. Це було покаранням. Цілий день у Сашка боліла душа. Давила там, за грудьми, не давала спокою. Думки летіли до Дуні. Як він міг її образити?
Вже вкотре в голові прокручував, як буде просити прощення. Підійде. Обніме і скаже: " Пробач мені, Дуню, не сердься". Ні. Упаде на коліна. А потім розповість дуже цікаву казку.
Прийшов вечір. Сашко тихесенько втік з дому. Нехай буде що завгодно, але більше терпіти не міг.
Біг. Лопотів своїми маленькими підошвами по збитій стежці. Навколо тихо.
Сашко вдивлявся в бік пагорбка. Дуні не видно. Серце закалатало... На своєму місці стояла сумна Холера. Безсилі віти-руки торкалися землі. А де була Дуня, стримів свіжий пень. Навколо ж тирса, неначе кров після вбивства. Неподалік маленька гілочка, втоптана в землю, а на ній зелені листочки - Дуніна душа. Вона ще жила. Вона ще чекала Сашка...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію