у цьому місті здвоєних речей,
де все навзаєм – слово, тіло, постіль,
де навіть час прискорено тече –
приблизно вдвоє, все вмирає поспіль.

тут все пекуче: голос, голод, шал.
і не тому, що я за кимось скучив.
довкілля пестить тисячами жал,
бо остаточно суче і минуче.

у цьому місті річка і вокзал –
апологети часу: все минає.
тут в кожну шибку вправлена сльоза:
я майже кожну поіменно знаю.

усе зникає в мареві земнім.
ці бідні строфи ззовні не пізнати.
якщо слова й лишилися в мені,
їх небагато – виношених – нате!

у цьому місті зречених – як бліх!
довкола мене люду – наче спаму!
якби я міг, то я б з тобою ліг
торкатись тіла спраглими губами.

і так лежав би вічність і мовчав.
дозріла б з часом зірка серед стелі.
і перманентно віяв з-за плеча
пекучий холод власної пустелі.

в пітьмі взаємин – музика і тлін.
усі питання місто ставить руба.
лахміття неба висне вздовж землі,
а в нім кривавить сонячний обрубок.

минають люди, наче холоди.
про нелюбов до строку не казав їм.
усі «прощай» – задавнене «прости».
а всі прощання – зречення навзаєм.