* * *
В цьому тлінному світі так буде повік:
Стануть прахом в свій час жінка і чоловік.
Якби прах випаровувавсь в сонця промінні --
З неба лився б на землю кривавий потік!

* * *
Де зелена постіль хорасанських полів,
Там зростають тюльпани із крові царів;
Там фіалки із праху красунь розквітають,
З найчарівніших родимок, що між їх брів.

* * *
Ні скарби всі, ні золотом повна казна
Не зрівняються з келихом добрим вина
Бо й могуття фетиш, навіть царська корона --
Не дорожча від затички дзбана вона.

* * *
Непристойно в тарілку чужу заглядать
Й, наче жадібна муха, об'їдки збирать;
Краще хай у Хайяма ні крихти не буде,
Аніж їжу із рук у негідника брать.

* * *
В невідомість вже скоро рушать доведеться.
Веселись! Хай сполохано серце не б'ється.
Пий вино! -- бо не знаєм, ні звідки прийшли,
Ні куди прямувати вже завтра прийдеться.

* * *
Хто керується розумом -- буде у збитку;
Навіть і мудрецю не дає він прожитку:
Ходить в свитці залатаній взимку і влітку --
Й витісняється неуцтвом нині із вжитку.

* * *
На долівку жбурнувши, я дзбана розбив,
Бо скінчився напій в нім, що так я любив.
"О нещасний! -- у відповідь дзбан, -- і з тобою
Зроблять теж колись так, як зі мною зробив!"

* * *
Як місив гончар глину -- аж ливсь піт з чола --
Таємниці свої та звірять почала:
"Не топчи мене, -- глина йому говорила, --
Я людиною вчора сама ще була."

* * *
Той, в кім думка бунтує і пристрасть кипить,
Хто за істини зблиск все на світі стерпить,
Вип'є чару до дна -- і свідомість втрачає,
І в обіймах у смерті без пам'яті спить.

* * *
Стали тліном і прахом царі й королі,
Всі, хто схований в лоні бездоннім землі.
О, яким буть хмільним слід вину, що пили,
Щоб до Судного дня вони встать не могли!