Село. Зима. На вулиці хурделиця. Для когось - це просто негода, а для мене, семирічного хлопчика - велике таїнство. Лежу на теплій печі та прислуховуюсь. Чутно, як у величезному череві печі тріскотять дрова, як завиває вітер, жбурляючи в шибку сніг, як владно підійшла темрява й заховала мене та хату в свої темні долоні. Баба вимкнула світло. Я знаю, зараз вона підійде до ікон, які висять в кутку і почне молитися. Тихо-тихо. Ніколи не міг розчути слів тих молитов, тим більше зараз, в таку хурделицю. Іноді бабця важко зітхала. Бувало плакала. Я не розумів чому.
Закінчивши, вона лягла на ліжко, яке стояло навпроти місця, де лежав я.
- Бабо, а Бог є?
- Є.
- А чому баба Уляна казала, що якби Він був, то у тебе не була б така гірка доля?
Тиша.
- Бабо, а чому ніхто не бачить Бога?
- Бо не хочуть, - відказала вона, повертаючись на бік.
" Цікаво, а який Він?" подумав я.
Сон тихо виплив із темного кутка і своєю теплою рукою закрив мої очі.
...Я сиджу у батька на колінах. Він зовсім не змінився: блідий, густе чорне волосся акуратно зачесане назад, ледь рожеві губи. Такий, яким був чотири роки тому в день свого похорону. Тоді він мовчав, а я сидів біля труни і терпляче чекав, коли він прокинеться, не розуміючи чому голосить мати, а бабця затихла на його грудях.
Зараз батько дивиться в мої очі і весело говорить:
- Який ти дорослий. Справжній козак.
Я міцно обійняв його за шию. Як добре стало на душі. Нехай там кінчається світ, все летить шкереберть, але надійні міцні батькові руки захистять від усього. Як затишно і спокійно з батьком. Мені хочеться розповісти, як довго я чекав цієї зустрічі. Що намагався ніколи не плакати, бо баба казала, що ти завжди з далекого неба дивишся на мене і я маю бути слухняним та сильним хлопчиком. Тільки іноді забігав за хату і нишком плакав у малині, щоб ніхто не бачив.
- Татку, тепер я знаю який Бог. Він схожий на тебе.
Сон обірвався. Я прокинувся. На вулиці тихо. Крізь темряву розгледів слабкий силует бабці. Вона сиділа на ліжку і плакала.
- Бабо, що сталося?
Вона швидко витерла рукою сльози:
- Нічого, внучок. Це від старості.