" Нема на світі старості. Весна панує завжди у душі одна."

Дмитро Павличко

Старий монастир видавався громіздким і похмурим. Чи зимового дня, чи наповненої літніми пахощами ночі, він був однаково сумний. Можливо тому, що розташовувався окремо від інших забудов. А втім, у ньому було щось особливе… Скажімо, вхід у приміщення був не посередині, а в куті. За важкими дверима, знаходився невеличкий передпокій із кам’яною плиткою на долівці. Вікна були наче й не маленькі, але такими видавались у тісному приміщенні. Нагору вели вузенькі дерев’яні сходи, що раз у раз скрипіли під ногами. Другий поверх мав дещо охайніший вигляд. Із високо розташованого вікна, краєм ока можна було побачити частину внутрішнього двору із старовинною бруківкою та почорнілими від часу дерев’яними галереями. Звернувши ліворуч, раптом опинявся у довгому коридорі із старовинним склепінням, по обидва боки якого вишикувався цілий ряд дверей – за ними колись були келії монахів. Сьогодні – там класи педагогічного училища. В одному з них, стоїть старе розбите піаніно – учні вправляють на ньому своє вміння: гами, вправи, етюди. Та коли в цьому маленькому просторі лунає велична музика Баха, з’являється відчуття чогось невловимого й трепетного – наче душа якогось монаха нарешті знаходить спокій… Тоді здається – ще мить і затремтить полум’я свічки, а у її відблиску з’явиться постать, що молитовно склала руки… Страху немає, лише усвідомлення плинності часу та його незворотності.
2013