" Життя - це шлях, -
Кінця не має ні одна дорога."

Дмитро Павличко

Найстарший Іванів син Григорій вирішив одружитись. На той час він вже мав двадцять вісім років, а за плечима – І Світову... Отож, Гринь перебрав подумки усіх знайомих дівчат: з Камінногірських йому жодна не подобалась, а от Марія з Лаврикова – все була на гадці. Тож, як годиться, зі сватами, рушниками та могоричем – прийшов свататись. Прийняли їх гарно – як не як, а були між собою далекою родиною. Та Марійка не збиралась за Григорія заміж – любила іншого. А що не хотіла хлопця ображати, то й гарбуза не піднесла, а просто наступного дня повернула кошт*. Засмутився Григорій, але Марійка порадила йому засватати її сестрінку** – Тетяну Думич. Вона була сиріткою, бо рано втратила матір, а потім і батька (він був славним музикантом, який певний час, аж у Відні, керував військовим оркестром). Думичі мали семеро дітей: Харка (Харлампія), Миколу, Марусю, Марту, Ксеню, Олену та, власне, наймолодшу – Тетяну. Її опікуном, після смерті батьків, став старший брат, а навчалась вона, і певний час жила, у родині Лавриківського пароха. Тетяна була кмітливою, мала лагідний характер, тож її усі любили, а з донькою священика й узагалі були, наче рідні сестри. Щоб якось прилаштувати сирітку у житті, надумав отець*** віддати Тетянку до монастиря, на чернечий постриг. Та його власна донька зчинила ґвалт: «Віддайте й мене також». Довелося йому цю ідею полишити, а що до Тетяни засватався Гринь Іванець, то кращої партії – годі було бажати, він був із дуже заможної родини. Весілля справили, як годиться, спочатку в Лаврикові, а потім і у Кам’яній Горі. Харко, замість батька, вирядив свою сестру разом із скринею приданого на нову господарку.
Сказати, що було не просто – нічого не сказати. Свекруха була до своєї невістки дуже прикрою. І хоч Тетяна трудилась не покладаючи рук, їй годі було дочекатись доброго слова. Бувало, наготує різних страв, а свекруха все те поховає, щоб невістка, часом, зайвий шматок не з’їла. Тетяна усе терпіла і, не зважаючи ні на що, до матері чоловіка відносилася добре, навіть, її любила… Отож знайшлася у молодого подружжя дитинка. Ніхто з батьків не знав, яка доля чекає їхню донечку. Вона мирно спала у колисці, а поруч – гойдалась інша колиска, у якій Ганна, Тетянина свекруха, колисала свого сина Яцка. Цікаво, що після народження свого первістка, Григорій із Тетяною довгих шість років чекали на продовження батьківства. І вони були ощасливлені появою на світ гарного білявого хлопчика, якого нарекли – Іванком. Як батьки ним тішились! Та не знали, що біда вже чатує на їхню дитину. Олекса, бабин син, мав дуже прикрий характер. Усе йому здавалось, що Гринева сім’я зростає, а значить на її утримання треба буде більше статків. Йому й на гадку не спадало, що брат із дружиною працюють на рівні із найманими працівниками, тож ніхто із них дарма не їсть свого хліба. Отож, між Олексою та його матір’ю не припинялися розмови на тему Григорія та його жінки. Олекса все вичікував момент, коли б зробити якусь прикрість, і – дочекався, не усвідомлюючи, які наслідки матиме його вчинок… Одного дня ні Гриня, ні Тетяни не було вдома – працювали в полі на жнивах. Малий Іванко бавився та й утомився – дитині було лишень три рочки. Олекса, замість вкласти спати дитину в хаті, постелив на току. Там, між збіжжям, у напівтемряві, на холодній долівці, Іванко перестудився і тяжко, серед літа, захворів. Перелякані батьки повезли його до лікаря, а що своїх, українських, лікарів в окрузі не було – звернулись до поляка. Та він, дарма, що лікар, не збирався рятувати малої дитини (між поляками існувало неписане правило – українцям не допомагати). Батьки дивились, як у муках помирає їхня дитина і в розпачі не знали, чим допомогти і що робити … Ось так Іванко й став малим ангелятком. До нього за деякий час приєднались Танця із Марунцею. Трійко ангелів щороку на Різдвяні свята прилітали додому, щоб подивитись на свою родину. А вона з кожним роком збільшувалась. Тепер за святковим столом із дванадцятьма стравами сиділи – мама, тато, Гануня, Гринцьо, Євця, Кася, Василько й Ользя.

«Гарно в нашому садочку,
як дитині у віночку – лиш дивись:
Де травичка, там метелик,
А де квітка, там є джмелик –
Любо скрізь!
Заспіваймо і підскочмо,
Лиш травички не столочмо,
Бо шкода…
Розвивайся наш садочку
Прийми нашу співаночку –
Йде весна!»
(пісня записана з уст – Катерини Кожушко, в дівоцтві – Іванець).

*кошт – сума коштів, витрачених на сватання;
**сестрінка – двоюрідна сестра;
***отець – іншими словами – священник, парох.

10. 02. 2013