Він не пам’ятав ні хто він, ні звідки… Пам’ятав лишень, що йому було тепло й затишно і раптом усе змінилось. Він – мале чорне котя, що брело вуличкою… Раптом до нього підскочив чорний кудлатий пес. Кіт швидко чкурнув на дерево – добре, що було поряд. Кудлань голосно гавкав, наче хотів сказати: «Агов! Вітаємо тебе на вулиці! Нашого полку прибуло!» Мабуть, мав на увазі приблудних псів-котів, яких розвелося чимало. Чорнюк довго сидів на дереві і перелякано зиркав на людей, що ходили взад-вперед, собак і котів, які на цій вулиці почували себе впевнено, наче вдома. Просидівши так до вечора, зрештою зліз і почав никати навколо у пошуках притулку на ніч. Зрештою, його наче магнітом потягнуло до прочинених дверей підвалу і він побіг туди. Там знайшов якийсь закапелок і виснажений довготривалим сидінням на дереві, задрімав. Відтоді, цей підвальний темний куток став його домівкою. Вдень котя вибиралось на білий світ у пошуках чогось їстівного: харчувавсь недоїдками із пакетів, що їх викидали люди. Цій безпритульній зграйці псів-котів неймовірно щастило, бо чорні великі кульки комунальні служби не поспішали прибирати. Собаки роздирали пакети зубами і розтягували їх вміст по вулиці, а коти приходили потім і делікатно визбирували те, що залишилось. Одного разу мале котя побачило, як декілька більших котів кудись поважно мандрують. Він прокравсь за ними і у невеличкій теплій прибудові зміг напитись теплого молока, що якась жінка плеснула в миску. Десять котів різної масті і віку примостились коло миси і дружно хлебтали цей поживний наїдок. Таке життя тривало десь з-півроку.
Якось Чорнюк чимчикував вуличкою і несподівано для себе почув людський голос, що ніжно звертався до нього. Не звиклий до ласки, не повірив… А що дівчина наполегливо кликала, підняв одну лапу в задумі: «підходити чи ні». Якусь мить ще вагався, а потім повагом рушив до незнайомки. Вона ніжно погладила його за вушком і кіт відчув оте вже добряче призабуте тепло людських долонь. Відтоді, котя щораз виглядало свою нову приятельку – вона не забувала пригостити його чимсь смачненьким. Але ви не подумайте, ні-і… Він її любив не за ласощі – вона нагадувала про втрачений домашній затишок, а він так цього потребував! Будучи справжнім вуличним котярою і маючи вдосталь часу, Чорнюк з’ясував, де жила ця мила й добра людина. А що мешкала вона на першому поверсі, то просто вискакував на балкон і заглядав у вікна. Мила особа, однак, нечасто бувала вдома. Зате коли з’являлась, Чорнюк гордо підносив свою котячу голову, вирівнював спинку і підіймав догори хвіст, щоб вона бачила, який він красень. Така відданість вражала і одного разу люди в квартирі на першому поверсі вирішили: «раз він нас обрав, значить – це наш кіт!»
Минуло декілька років… Чорнюк, залишаючись незалежним і гуляючи на вулиці скільки схоче, завжди повертається додому (через балкон). На нього чекає вечеря і люблячі господарі. Що ще треба для котячого щастя? Терпіння таки винагороджується!
15. 02. 2013