— Нi, Синку, ми тодi були зовсiм iншi. Ми слухали класичну музику, вiталися, знiмаючи капелюхи, дивилися у небо i мрiяли колись полетiти, як птахи. I мрiї нашi збувалися. Ми почали їздити швидко, лiтати високо, ми перевернули всi закони, якi знали про природу. Ми поламали математику, перевернули фiзику, зачитувалися книжками про те, як смiливцi лiтали на гарматному ядрi до Мiсяця i вiдкривали новi невiдомi землi далеко-далеко за полярним колом. Вiрили у мужнiсть, вiдвагу, вiрили у честь i у любов. I без роздумiв iшли заради них на смерть. А ще - воювали. Так, як нiхто до нас. I плавали так, як нiхто до нас. I лiтали...на рамках iз дерева i тканини так, як нiхто i нiколи не лiтав. А ще - мрiяли, дивлячись туди, де високо-високо закiнчуються зорi i туди, де глибоко-глибоко зникають останнi променi далекого сонця. I гнало нас у глибичiнь тяжiння матiнки-Землi, а вгору - вогнянi стовпи багатоступiнчатих ракет i берегли нас душi тих, хто подумки сидiв поряд i кричав, благав через простiр i час, щоб ми не помилилися, благав воду, щоб вона не так тисла на стiнки, випрошував у штормiв пощади для нас, вiдвертав сонячний вiтер, щоб вiн не так обпiкав нам обличчя...i молив, молив, молив тих, у кого, навiть, не вiрив, тiльки щоб ми повернулися живими.
— А що ж сталося потiм?
— А потiм...нашi душi купили.
— Прямо отак, за грошi?
— Прямо так
— I скiльки ж за них заплатили?
— Ой, не багато. За них заплатили всього-навсього, комфортом. Мрiї замiнили нам на цiлi, свободу на безпеку, справедливiсть на молоток суддi, честь на закон, рiшення - на вибiр, при чому, як правило, з двох варiантiв, а життя - на переробку харчових ресурсiв.
— Так а навiщо ж ми дозволили зробити це з собою?
— Так зручнiше. Можна не напрягатися, думати тiльки про себе i знати, що за тебе все вирiшить
суд, закон, який обов’язково буде справедливим i чесним (а як же по-iншому?), можна знати, що вiд усiх ворогiв тебе захистять, можна точно бути впевненим, що, навiть, якщо ти будеш цiлий день дивитися "ящик тебе все-одно, нагодують. Немає сумнiвiв, немає i злостi, ненавистi, скорботи, болю. Але якось всi забули про те, що тепер у нас немає всього того, що рвало нам душу, але i штовхало вперед - вогню в очах, який знищував цiлi країни, але який мав одну чудодiйну властивiсть. Вiн давав нам можливiсть заглядувати за небокрай, бачити там казковi замки наших мрiй i бiгти, iти,
повзти до них, допоки б’ється у нас серце. Ми розучилися досягати недосяжних мрiй i навчилися iти до досяжних цiлей. З часом ми ставали слухати все простiшу музику, дивитися простiшi фiльми,
розучились читати книжки, у яких люди були зовсiм не такi, як ми, розучилися вiрити у те, що може бути якось по-iншому, нiж зараз. Наш кругозiр перетворився на точку зору, думки ставали
все мiзернiшi, а проблеми - все смiшнiшими.
— I тому ти так часто смiєшся?
— Хехе. I тому теж.
— А що було пiсля цього?
— Нiчого. От бачиш, ми уже сорок рокiв не можемо знову долетiти до Мiсяця, пiсля того, як вперше ступила на нього нога людини, зате, ти, навiть, не уявляєш, наскiльки, з тих пiр, далеко пiшли технiки вiдбiлювання зубiв. Мабуть, польоти в космос нам потрiбнi менше, нiж красивi зуби.
— Але я буду не таким. У мене є мрiя!
— Тодi вiдвези її в Антарктиду, або...або кудись на Марс - туди, де холоднiше
— А чому їй треба, щоб було холоднiше?
— Ну як, щоб не розтанула, - Батько посмiхнувся i пiдморгнув малому.

Київ, жовтень 2012