Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.10
23:47
Поповзла завіса, схоже,
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
2025.12.10
22:41
Гадаю, що байка про Зайця й Ведмедя багатьом відома. Оповім її тим, хто ще не чув.
Якось стрілись віч-на-віч наші герої. Привітались. А потім Заєць каже Ведмедю: «Хочеш у морду?»
«Од тебе?»- питає з глуздом ошелешений Ведмідь.
«Ні! Там, за рогом, усім
2025.12.10
20:55
Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
2025.12.10
16:42
Парашутистко приземлись на мене
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
2025.12.10
15:07
Життя цікава повість.
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.
Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калинові
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.
Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калинові
2025.12.10
14:29
Якби я знав дванадцять мов,
То був би мов Франко немов.
Всіма руками і ногами
Я лезом лізу між світами,
Шукаю істини горіх
Щоби спокутувать свій гріх.
Не хочу знати навіть де ти?
Не простягай свої лабети!
2025.12.10
14:05
Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?
Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?
Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
2025.12.10
13:00
Нагороди
З уст народу
Визнавав і визнаю, -
А ось інші
Геть не тішать
Душу праведну мою.
Бо донині
В Україні
З уст народу
Визнавав і визнаю, -
А ось інші
Геть не тішать
Душу праведну мою.
Бо донині
В Україні
2025.12.10
04:17
Якщо можна написати 1 вірш, можна про це ж саме написати і 2-й.
Про те ж саме тими самими словами (майже). Від цього виникає посилення.
Можна писати про те саме далі. Якщо один вірш це - випадок, 2 - вже замір, 3 - навмисне, 4 - тенденція, 5 - манера
2025.12.09
22:11
Все одно, панотче, не спитаєш
Те, про що б хотів розповісти.
Сам, напевне, достеменно знаєш:
Грішний – я, та праведний – не ти!
Моя сповідь – що вона для тебе?
Якщо хочеш, не відповідай –
Знаю сам: лише церковна треба.
Те, про що б хотів розповісти.
Сам, напевне, достеменно знаєш:
Грішний – я, та праведний – не ти!
Моя сповідь – що вона для тебе?
Якщо хочеш, не відповідай –
Знаю сам: лише церковна треба.
2025.12.09
18:01
Знову відчай рве душу сьогодні --
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.
Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.
Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
2025.12.09
17:57
Замовкло дев'ятнадцяте сторіччя,
Цинічне двадцять перше на зв'язку.
Романтика нікому тут не личить.
Знайти надію? Хто би знав, яку?
Сумний митець ховатиме обличчя
І серце у крамольному рядку.
Життя йому дає лише узбіччя,
Цинічне двадцять перше на зв'язку.
Романтика нікому тут не личить.
Знайти надію? Хто би знав, яку?
Сумний митець ховатиме обличчя
І серце у крамольному рядку.
Життя йому дає лише узбіччя,
2025.12.09
17:04
Для інших, ніби то, своя,
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.
Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.
Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
2025.12.09
15:07
В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…
2025.12.09
12:47
Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
2025.12.09
09:12
Явився грудень-плакса в поволоці.
Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.
Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.
Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олена Герасименко (1958) /
Вірші
Пора!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пора!
Тут хутір був – тепер його нема.
Скриплять в зажурі дві старі черешні.
Як вартові історії почесні -
коріння роду в світі їх трима.
Усе життя – дороги і стежки,
усе життя – від пуп’янка до віка…
Чого б, здавалось, треба чоловіку,
що обира для себе шлях тяжкий,
прошкуючи крізь сутінки зневір,
як пташка, що спокою не знаходить
у вітряну розхристану погоду,
а чи бездомний одинокий звір?
Журби Галини наче й не було…
Колись давно ще, може, хтось відплакав…
Черешні, як окличні-кличні знаки –
усе життя чекають за селом.
Але й вони ось-ось…- такі старі.
А корені глибокі, як і слово,
що зболене любов’ю при основі ,
заземлене на батьківськім дворі.
Галино, до черешень! Вже пора…
Фільварок був тут, кажуть старожили.
Ваш сад черешні вірно сторожили,
і хутір, де гасала дітвора.
Немає хутора – вітрами рознесло...
А ви із чужини - на Україну,
що, наче купина неопалима,
живе, як ці черешні – всім на зло!
Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.
Він гомонить і проростає болем…
Встає світанок сонячно над полем –
розвіять вашу тугу й самоту.
Повідайте, як там, на чужині -
без України, рясту, материнки,
без соняхів, що у вікно навшпиньки,
без джерела, що в травах жебонів?
Без «кукуріків» півнячих, а ще
без тих селян, що серцю небайдужі,
без бджілок, що снують довкола ружі,
густих пшениць, орошених дощем?
Вертайтеся на хутір – вже пора…
Пробачте землякам - своїм нащадкам,
що пам’ять час відлічує спочатку,
«далекий світ» діставши з-під пера.
Скриплять в зажурі дві старі черешні.
Як вартові історії почесні -
коріння роду в світі їх трима.
Усе життя – дороги і стежки,
усе життя – від пуп’янка до віка…
Чого б, здавалось, треба чоловіку,
що обира для себе шлях тяжкий,
прошкуючи крізь сутінки зневір,
як пташка, що спокою не знаходить
у вітряну розхристану погоду,
а чи бездомний одинокий звір?
Журби Галини наче й не було…
Колись давно ще, може, хтось відплакав…
Черешні, як окличні-кличні знаки –
усе життя чекають за селом.
Але й вони ось-ось…- такі старі.
А корені глибокі, як і слово,
що зболене любов’ю при основі ,
заземлене на батьківськім дворі.
Галино, до черешень! Вже пора…
Фільварок був тут, кажуть старожили.
Ваш сад черешні вірно сторожили,
і хутір, де гасала дітвора.
Немає хутора – вітрами рознесло...
А ви із чужини - на Україну,
що, наче купина неопалима,
живе, як ці черешні – всім на зло!
Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.
Він гомонить і проростає болем…
Встає світанок сонячно над полем –
розвіять вашу тугу й самоту.
Повідайте, як там, на чужині -
без України, рясту, материнки,
без соняхів, що у вікно навшпиньки,
без джерела, що в травах жебонів?
Без «кукуріків» півнячих, а ще
без тих селян, що серцю небайдужі,
без бджілок, що снують довкола ружі,
густих пшениць, орошених дощем?
Вертайтеся на хутір – вже пора…
Пробачте землякам - своїм нащадкам,
що пам’ять час відлічує спочатку,
«далекий світ» діставши з-під пера.
Вірш присвячений відомій українській письменниці Галині Журбі (Домбровській,в одруженні Нивінській), яка народилася на хуторі Олександрія поблизу с. Соболівка Теплицького Р-ну , що на Вінничині. 14 вересня 2012 року на місці колишнього хутора встановлено меморіальний комплекс імені письменниці
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
