Ніччю йшов мандрівник. Саме Ніччю, бо вона, беззоряна, німа й непроглядна, була скрізь. Вона була всім. І небом, і землею, які наче злилися воєдино, і усім поміж ними. Мандрівник дихав Ніччю, впускаючи її прохолодно-тужливий дотик у своє серце. Вона - як дно океану, – пустельно-чорне, без початку й кінця. Там завмирає час, бо сам губиться у своєму відліку, а німотний крик тиші перетворюється на затягнену, тривалістю у вічність. паузу. Саме такою була ця ніч. І загрузнути б у цій темряві мандрівникові на шляху до міста аж до самого ранку, якби не малесенька, радісно-зваблива цятка світла у далині. Вона – як рятівний маяк. Кличе, підморгує, вказує правильну дорогу. І мандрівник, долаючи втому, прямує саме на її поклик. Де світло – там домівка, там життя. Вогник більшає і більшає, розтинаючи нещадно навпіл, наче бісектриса, простирадло ночі. Безжально і нахабно посягає на монополію мороку. Вперед і вперед йде мандрівник.


Чорної-чорної Ночі, від мороку якої Місяць і зорі втікають з неба геть, а люди не бачать жодних снів, у хатині неподалік невеликого містечка, у єдине на цілу околицю вікні, мерехтіло світло. У цій хатині жила Відьма. І у чорному велетенському Казані, що здіймався мало не до стелі, варила зілля, раз по раз вкидаючи в нього то кропиву, то лободу, мишу чи кажана. Із Казана стрімко мчав у прочинене вікно чорний Дим. Дим лукаво усміхався. Бо виринаючи з оселі просто в ніч, він, схоже, робив морок ще чорнішим і густішим. Він начебто змагався зі Свічкою, недбало залишеною на підвіконні – хто сильніший - його чорнота чи її світлий вогник, хто з них сягне далі. Вода вихлюпувалася через край Казана, залишаючи брудні сірі Калюжі на долівці. Відьма на такі дрібниці не зважала, бо Калюжі миттю меншали й меншали, ставали малесеньким потічком, зрештою перетворювалися на чорних проворних Змій та впліталися у скуйовджене, кольору сажі, волосся господині дому. Відьма опустила довгий, гачкуватий ніготь у киплячу воду Казана, - наче у лаву вулкана. Відвела руку – ніготь палав вогнем, як факел. - Готово!, - торжественно проказала відьма до чорного Кота, який спроквола сердито глипнув на свою господиню одним зеленим оком. Бо другим, синім, він проводжав мишу, що якимсь дивом вистрибнула із казана і чимдуж бігла до порогу. Кіт щиро-прещиро облизнувся. Відьма миття вхопила сірий хвіст і горе-втікачка за хвилину вже булькотіла у чарівному вареві. – А мені то що до того, - ображено відповів кіт, згортаючись клубочком. Відьма взяла з кутка Мітлу й вмочила її у Казані-вулкані. За мить витягла і, осідлавши Мітлу, як коня, вилетіла у вікно. Теж у чорну Ніч, на відьомський шабаш, що триватиме аж до ранку, допоки світло Сонця й нового Дня не прожене злі сили з лиця Землі, допоки вранішня Роса не обмиє світ від нечистої сили.


Кіт заснув, і снилися йому − сотні мишей. Дим цілком і повністю повернувся у Казан, як у рідну домівку, і влігся на його дні відпочивати. А Свічка на підвіконні світила… Палала й горіла. На її сяйво вийшов Мандрівник. Вийшов із першими променями сонця, і дбайливо здмухнувши вогник, - щоб не згоріла до тла, проказав: - Дякую, тобі, маленька. Не знайшов би я дороги до міста без тебе у цій нічній пітьмі.