Ранок був туманний, мов горілка,
Що пили всю ніч на брудершафт,
Сперечались про Рембо і Рільке,
Бравши вірші, як вугілля з шахт.

Найдавнішу, найдивнішу пісню
Хтось тягнув із себе до сльози.
А кругом шипів суєтний бізнес
І диміло Сонце, як бензин.

Я молився віршами до неба –
І мені ставало легше жить,
Якось так по-різному, де-небудь...
Важливіш – де голову зложить.

Врешті, й це не так уже важливо.
А важливо, щоб здоров’я і,
Щоби діти...
Щоби з кимось пиво...
Завітавши у свої краї.

Щастя й тут нема.
Печаль солодка
Лиш по жилах струмом протремтить,
Як ота, колись, найперша, «сотка»,
Що у вічність фокусує мить.

День удався.
Так усе життя би...
Мед солоний.
Плоть – стара душа.
Серце б’ється: ямби, ямби, ямби...
Сонценята скачуть із ножа.

Очі вітру стулені.
Вже вечір.
Вовча шкура жде мене й Вона...

А крізь дірку в шкурі від картечі
Видно крик червоного...
Весна.