Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
2026.01.30
23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу.
Меншовартість занадто вартує.
Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають.
Хто править бал, тому правила зайві.
У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.
2026.01.30
21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
2026.01.30
21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
2026.01.30
15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталя Криловець (1985) /
Проза
Музика
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Музика
У селі Вільгір жив колись чоловік Петро, був він музикою. І то таким хорошим музикою, що всі його любили й поважали. В кого весілля, хрестини, сватання чи ще якесь гуляння, то зараз же запрошують Петра. А він візьме свою скрипочку (був скрипалем) та як заграє, що аж за душу хватає та його музика. Отак і жив музика, граючи на своїй скрипочці, тим і заробляв собі на життя. Тільки в піст Петро не грав, бо вважав це великим гріхом. Коли не грав, то займався господарством, бо хоча й мало бував дома, але ж господарство невеличке мав. Жив Петро сам, бо чомусь не судилася йому пара. Хоча й не одна дівка на нього западала, бо непоганий був з себе, але чомусь не лежало його серце ні до котрої. Шукав ту єдину і неповторну, та, мабуть, й не судилося знайти. Отак і жив собі сам, горя не знаючи.
От одного разу повертався він додому з весілля. Була вже пізня година, десь біля півночі. Іде він собі, не поспішаючи, бо кому ж охота в пусту хату, де тебе ніхто не чекає, повертатися. Аж раптом, звідки не візьмися, хтось посеред дороги стоїть і до нього обзивається:
– Чого це ти, чоловіче, так пізно ходиш, всі добрі люди вже давно десятий сон бачать?
– А що ж робити, коли так вийшло? – відповів спокійним тоном Петро, а потім додав. – Недавно весілля закінчилося, от я й повертаюся додому в таку пору.
– А що то в тебе у руках, здається, скрипка? Ти музика? – знову запитав Петра незнайомець.
– Музика, – спокійно мовив Петро та й хотів уже йти собі. Але незнайомець схопив його за плече.
– А хочеш заробити грошей? То приходь завтра на це місце у цю ж пору. Пограєш ніч на одному бенкеті й отримаєш за це непогану плату.
– Дивно якось люди веселяться. Хіба вдень часу не досить? – з підозрою запитав Петро незнайомця.
– Твоє діло – грати! Ото ж бо якщо хочеш, то приходь! – сердито мовив незнайомець і пішов.
Петро й собі пішов. Та чомусь ця дивна пропозиція ніяк не виходила йому з голови. Та й чоловіка цього він раніше ніде не бачив, хоча й багато людей за своє життя зустрічав. Дуже вже не подобалося музиці все це, однак вирішив таки піти на той бенкет. Гроші зайвими не бувають.
Наступної ночі прийшов Петро на те ж місце. Незнайомець уже чекав на нього. Не сказавши ні слова, повів кудись Петра. Йшли вони недовго, і прийшли до якоїсь хати, де вже було багато людей.
“Жодного знайомого обличчя, ото дивина!” – подумав Петро.
– Сідай тут! – показав незнайомець на лавку біля печі.
Петро сів і почав грати.
А гості собі розважаються: танцюють, співають. Грає Петро на скрипочці, і скоса на гостей позирає. Аж бачить, що люди підходять до столу і вмивають очі якоюсь водою.
– Дивина якась! Ще такого ніде не бачив. Що ж це в них за звичай такий дивний? – подумав Петро. – А ну ж бо й я собі спробую, поки ніхто не дивиться!
І ось, поки ніхто не бачив, підійшов Петро до столу, швиденько вмочив руку у воду і протер ліве око.
– Ото вже й обряд, сміх та й годі! Простою водою очі миють! – пробурмотів під ніс музика та й знову почав грати.
Грав Петро, грав, і незчувся, як задрімав...
Чує крізь сон: десь чайка кричить. “Ото, – думає, – мабуть, гості вже й птахів поприносили. Знову якийсь обряд проводять”.
Коли ж він розплющив очі, то аж скрикнув від жаху. Надворі був ранок, а навкруги, куди не кинь оком, – вода і чайки літають.
– А це ж який нечистий мене сюди заніс? – скрикнув переляканий чоловік.
Ніяк не міг второпати, як він тут опинився на цьому острівці, затопленому водою, адже сюди тільки човном можна добратися. А він же добре пам’ятав, що в ніякий човен не сідав і взагалі біля води й близько не ходив.
“Як же я тут міг опинився, коли ж іще недавно на бенкеті грав?” – гриз себе думками Петро.
Може, ще б довго сидів тут Петро і журився, якби не приплив сюди на човні рибалка. Дуже здивувався рибалка, побачивши тут Петра.
– Петрусю, яким це вітром тебе сюди занесло в таку рань? – запитав здивований рибалка.
Петро детально все розповів, як вчора вночі грав на якомусь бенкеті та й заснув, а прокинувся вже на цьому острівцю. А яким чином він тут опинився, то цього вже не знав.
Рибалка не міг цьому повірити, однак і не вірити не міг, бо як можна було пояснити те, що всі човни були прив’язані біля берега. Чим Петро міг сюди перепливти? Та й п’яним він не був, щоб повигадувати казна-що.
Ще потім довго Петро не міг прийти до тями після такого прикрого випадку. Однак недаремно ж кажуть, що час гоїть будь-які рани. Почав і музика потроху забувати ту дивну пригоду. Та на цьому все ще не закінчилося.
Якось поїхав Петро в місто на базар, щось йому треба було купити. Ходить він по базару, щось шукає. Бачить: два мужики б’ються, а третій стоїть біля них і не розбороняє, а скоріше навпаки – ще більше підливає олії у вогонь. Коли став ближче приглядатися до того чоловіка, то впізнав у ньому незнайомця. Стало Петру якось не по собі. Хоче звідти якнайшвидше п’ятами накивать, а ноги мов кам’яні зробилися. Став Петро, мов укопаний, перед тим чоловіком і тихим голосом каже:
– А я Вас знаю!
– Ти?! Ти мене бачиш? – здивовано мовив чоловік, поглянувши на Петра таким поглядом, що, здавалося, ніби зараз розірве бідолаху на шматки. – Ти не можеш мене бачити!
– Але ж бачу!
– Як?
– Оцим оком! – сказав Петро, показавши на ліве око, яке тоді на бенкеті водою вмив. Він, дійсно, бачив незнайомця лише ним.
Незнайомець розлютився, аж засичав, як та змія, і вдарив бідолашного музику по оці з такою силою, що не встиг Петро навіть зойкнути, як позбувся ока.
Минуло багато часу. Око Петрове зажило, однак тепер він ним уже не бачив. Люди ніяк не могли зрозуміти, як же з Петром таке сталося. Ясна річ, що без нечистого тут не обійшлось. А от для самого музики та злощасна зустріч і той проклятий бенкет запам’яталися на все життя.
От одного разу повертався він додому з весілля. Була вже пізня година, десь біля півночі. Іде він собі, не поспішаючи, бо кому ж охота в пусту хату, де тебе ніхто не чекає, повертатися. Аж раптом, звідки не візьмися, хтось посеред дороги стоїть і до нього обзивається:
– Чого це ти, чоловіче, так пізно ходиш, всі добрі люди вже давно десятий сон бачать?
– А що ж робити, коли так вийшло? – відповів спокійним тоном Петро, а потім додав. – Недавно весілля закінчилося, от я й повертаюся додому в таку пору.
– А що то в тебе у руках, здається, скрипка? Ти музика? – знову запитав Петра незнайомець.
– Музика, – спокійно мовив Петро та й хотів уже йти собі. Але незнайомець схопив його за плече.
– А хочеш заробити грошей? То приходь завтра на це місце у цю ж пору. Пограєш ніч на одному бенкеті й отримаєш за це непогану плату.
– Дивно якось люди веселяться. Хіба вдень часу не досить? – з підозрою запитав Петро незнайомця.
– Твоє діло – грати! Ото ж бо якщо хочеш, то приходь! – сердито мовив незнайомець і пішов.
Петро й собі пішов. Та чомусь ця дивна пропозиція ніяк не виходила йому з голови. Та й чоловіка цього він раніше ніде не бачив, хоча й багато людей за своє життя зустрічав. Дуже вже не подобалося музиці все це, однак вирішив таки піти на той бенкет. Гроші зайвими не бувають.
Наступної ночі прийшов Петро на те ж місце. Незнайомець уже чекав на нього. Не сказавши ні слова, повів кудись Петра. Йшли вони недовго, і прийшли до якоїсь хати, де вже було багато людей.
“Жодного знайомого обличчя, ото дивина!” – подумав Петро.
– Сідай тут! – показав незнайомець на лавку біля печі.
Петро сів і почав грати.
А гості собі розважаються: танцюють, співають. Грає Петро на скрипочці, і скоса на гостей позирає. Аж бачить, що люди підходять до столу і вмивають очі якоюсь водою.
– Дивина якась! Ще такого ніде не бачив. Що ж це в них за звичай такий дивний? – подумав Петро. – А ну ж бо й я собі спробую, поки ніхто не дивиться!
І ось, поки ніхто не бачив, підійшов Петро до столу, швиденько вмочив руку у воду і протер ліве око.
– Ото вже й обряд, сміх та й годі! Простою водою очі миють! – пробурмотів під ніс музика та й знову почав грати.
Грав Петро, грав, і незчувся, як задрімав...
Чує крізь сон: десь чайка кричить. “Ото, – думає, – мабуть, гості вже й птахів поприносили. Знову якийсь обряд проводять”.
Коли ж він розплющив очі, то аж скрикнув від жаху. Надворі був ранок, а навкруги, куди не кинь оком, – вода і чайки літають.
– А це ж який нечистий мене сюди заніс? – скрикнув переляканий чоловік.
Ніяк не міг второпати, як він тут опинився на цьому острівці, затопленому водою, адже сюди тільки човном можна добратися. А він же добре пам’ятав, що в ніякий човен не сідав і взагалі біля води й близько не ходив.
“Як же я тут міг опинився, коли ж іще недавно на бенкеті грав?” – гриз себе думками Петро.
Може, ще б довго сидів тут Петро і журився, якби не приплив сюди на човні рибалка. Дуже здивувався рибалка, побачивши тут Петра.
– Петрусю, яким це вітром тебе сюди занесло в таку рань? – запитав здивований рибалка.
Петро детально все розповів, як вчора вночі грав на якомусь бенкеті та й заснув, а прокинувся вже на цьому острівцю. А яким чином він тут опинився, то цього вже не знав.
Рибалка не міг цьому повірити, однак і не вірити не міг, бо як можна було пояснити те, що всі човни були прив’язані біля берега. Чим Петро міг сюди перепливти? Та й п’яним він не був, щоб повигадувати казна-що.
Ще потім довго Петро не міг прийти до тями після такого прикрого випадку. Однак недаремно ж кажуть, що час гоїть будь-які рани. Почав і музика потроху забувати ту дивну пригоду. Та на цьому все ще не закінчилося.
Якось поїхав Петро в місто на базар, щось йому треба було купити. Ходить він по базару, щось шукає. Бачить: два мужики б’ються, а третій стоїть біля них і не розбороняє, а скоріше навпаки – ще більше підливає олії у вогонь. Коли став ближче приглядатися до того чоловіка, то впізнав у ньому незнайомця. Стало Петру якось не по собі. Хоче звідти якнайшвидше п’ятами накивать, а ноги мов кам’яні зробилися. Став Петро, мов укопаний, перед тим чоловіком і тихим голосом каже:
– А я Вас знаю!
– Ти?! Ти мене бачиш? – здивовано мовив чоловік, поглянувши на Петра таким поглядом, що, здавалося, ніби зараз розірве бідолаху на шматки. – Ти не можеш мене бачити!
– Але ж бачу!
– Як?
– Оцим оком! – сказав Петро, показавши на ліве око, яке тоді на бенкеті водою вмив. Він, дійсно, бачив незнайомця лише ним.
Незнайомець розлютився, аж засичав, як та змія, і вдарив бідолашного музику по оці з такою силою, що не встиг Петро навіть зойкнути, як позбувся ока.
Минуло багато часу. Око Петрове зажило, однак тепер він ним уже не бачив. Люди ніяк не могли зрозуміти, як же з Петром таке сталося. Ясна річ, що без нечистого тут не обійшлось. А от для самого музики та злощасна зустріч і той проклятий бенкет запам’яталися на все життя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
