Ледача стежина у заростях лоху.
Сполохана тиша, мов заєць, дрижить…
Полишу свою швидкоплинну епоху
І в заростях лоху сховаюсь на мить.
Присяду, забуду вчорашню досаду
(До саду летить клопітлива бджола…),
Безладдя думок підладнаю до ладу
Польоту бджоли і стремління стебла.
Розраду знайду в нерадливості цвіту,
В постійності плоду й безсмерті зерна.
Мізерні образи не варті одвіту,
Неварте ж усе часоплин поглина.
У заростях лоху згадаю потроху
Усе, що минуло і що не мине,
Осмислю потроху складну цю епоху,
І, може, епоха осмислить мене.

Казки материнські, батьківські могили,
Дитинство прудке з «Букварем» у руці,
І в чесних трудах накопичені сили,
І дотик пашіючих вуст на щоці,
І вірші Сосюри, суворі та ніжні,
І ніжки дитини, рожеві, як рань,
І дичка приручена на роздоріжжі,
Й листок подорожника – зілля до ран.
Усе це моє, невіддільне від мене,
Моя біографія, сповідь моя…
Епоха й на мить не втікала від мене,
Чого ж від епохи втікатиму я?!
Звертаю зі стежки на биту дорогу
(Засуджено все тимчасове й дрібне)…
Рушаю в дорогу, приймаю тривогу –
Нехай же епоха мене не мине!


1995