На світські закови,
На блиск утомливого балу
Степи України
Квітучі вона проміняла,

Та рідного півдня
На ній уціліли приміти
Поміж крижаного,
Поміж нещадного світу.

Як ночі Вкраїни,
В мигтінні зірок невсипущих,
Пронизує тайна
Слова її вуст запахущих

Прозорі та сині,
Як небо південне ті очі
Як вітер пустелі,
Печуть її ласки й лоскочуть.

І сливи, що вже дозріває,
Рум’янець на щічках пушистих,
І відблиски сонця
У кучерях грають її золотистих.

Як приклад суворий
Печального краю свойого
Трима вона віру
В надії на Господа Бога;

Як край її рідний
В чужинців опертя не просить
І в гордім спокої
І злобу, і глум вона зносить;

І погляд зухвалий
Не викреше пристрасті в неї,
Полюбить неспішно,
Але й не розлюбить даремне.

М.Ю.Лермонтов
(А. М. ЩЕРБАТОВОЙ)

На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла,

Но юга родного
На ней сохранилась примета
Среди ледяного,
Среди беспощадного света.

Как ночи Украйны,
В мерцании звезд незакатных,
Исполнены тайны
Слова ее уст ароматных,

Прозрачны и сини,
Как небо тех стран, ее глазки,
Как ветер пустыни,
И нежат и жгут ее ласки.

И зреющей сливы
Румянец на щечках пушистых
И солнца отливы
Играют в кудрях золотистых.

И, следуя строго
Печальной отчизны примеру,
В надежду на бога
Хранит она детскую веру;

Как племя родное,
У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит;

От дерзкого взора
В ней страсти не вспыхнут пожаром,
Полюбит не скоро,
Зато не разлюбит уж даром.