Одарка Гаврилиха дуже молодою овдовіла. Коли помер її чоловік, то залишилася вона одна, як билинка в полі, з двома малесенькими дітками на руках. Старшою була донечка Софійка, а меншим – синочок Павлик, хороші діти, нічого казати. Як тільки могли, так допомагали матері, аби їй хоч трішки було легше. А Одарка зі шкури вилазила, але намагалася зробити дітей щасливими. Так і не зогледілася мати, як повиростали її кровинки.
Софійці виповнилося 16 літ. Про кращу помічницю Одарці годі було і мріяти. Все поробить: і в городі повиполює, і в хаті поприбирає, і їсти смачно наварить. Не могла Одарка натішитися донечкою, мало того, що господинька, то ще й красуня: дивишся – не на дивишся, така вже гарна.
“Ото як підросте ще трохи, – думала щаслива мати, – то видам Софійку заміж. Краще буде, як зять житиме в нас: і дочці буде легше, і в мене серце буде на місці, та й Павлик ще малий. А як виросте, то одружиться, приведе невістку – нічого страшного – хати на всіх вистачить. І брат з сестрою будуть жити разом, допомагатимуть одне одному”.
А брат з сестрою, дійсно, були нерозлийвода. Всюди, куди б не йшла Софійка: чи то до дівчат, чи то до церкви, то завжди брала з собою і брата. А Павлик чим тільки міг, тим допомагав сестрі: то води принесе, то двір вимете, то ще щось зробить, аби хоч якось допомогти Софійці. Завжди хлопець приносив сестрі різні квіти: то ромашки, то маки, то волошки, то півники, то барвінок, то ще якісь. Софійка з радістю сплітала з них віночок й одягала на голову.
– Ти моя царівна! – називав сестру брат.
А дівчина з вдячністю його обнімала, тулила до грудей і цілувала в русяву голову.
На Івана Купала пішла Софійка з братом до молоді. Дівчата плели вінки, робили купалу (її ще називають мареною) і несли пускати на воду, хлопці її відбирали, обливали дівчат водою…
Пішла й Софійка пускати віночок на воду. Не хотілося їй разом з усіма товктися, тому відійшла трохи вбік від дівчат, кинула віночок і тихенько заспівала:
Ой, на Івана, ой, на Купала
Там дівчинонька квіти зривала,
Квіти зривала, в пучечки клала,
До річки несла, в воду кидала.

Ой, світи, сонце, світи – не грій,
Щоб мій віночок та й не згорів,
Щоб мій віночок живий оставсь, –
Моєму судженому в руки попавсь.

Коли це дивиться Софійка: її віночка вихопив з води якийсь парубок незнайомий і йде до неї всміхаючись. Не знала дівчина, де дітися від сорому, хотіла було тікати, але хлопець її затримав.
– А що ж, дівчинонько, тепер ти будеш моєю дружинонькою? – жартуючи запитав хлопець.
Софійка ще більше почервоніла. Навіть подих перехопило. А серце, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Не промовивши жодного слова, збентежена дівчина хотіла накивати п’ятами, та парубок заступив їй дорогу.
– Чого ж це ти, красунечко, від мене тікаєш? Не говориш зі мною? Хіба ж я такий страшний, а чи поганий, що й словечка мені не мовиш?
– Та я... я поспішаю додому... – якимсь непевним голосом почала затинатися Софійка.
– Поспішаєш, мабуть, діти маленькі ждуть? – продовжував жартувати хлопець.
Дівчина відчувала, що, якщо ще постоїть якусь мить, то знепритомніє. Тому, поволі рухаючись, відповіла:
– Мати мене чекає, – і хотіла було бігти, але хлопець схопив її за руку.
– Не так швидко, серденько! Хоч хвилинку мені подаруй.
Дівчина намагалася вирватися з міцних парубочих рук, та все даремно. Раптом хлопець поцілував Софійку... Дівчина завмерла. На мить їй здалося, що за спиною виросли крила, і, поволі відриваючись від землі, вона лине в небо. Та це була лише мить, вже через хвилину Софійка на крок відступила від хлопця.
– Мене звати Дем’ян, – тихо промовив парубок, – я тут до друга в гості завітав, поживу якийсь тиждень, з вашим селом ознайомлюся. Правда ж, красиве село?
– Напевно, – вагаючись, відповіла дівчина.
Вона ще й досі не могла отямитися.
– А як тебе звати? – запитав хлопець.
– Софія! – відповіла дівчина і швиденько кинулася навтьоки.
– Постривай, Софіє, ми ще побачимось? – навздогін крикнув парубок.
Та дівчина вже не чула тих слів, вона мчалася додому, ніби за нею гналася вовча зграя. Забігши в хату, Софійка кинулася на лавку.
– Ти чого, доню? Сталося щось? – запитала мати, пораючись біля печі.
– Та нічого не сталося, мамо! Не хвилюйтеся! Просто я захекалася трохи, бо бігла швидко, – відповіла дівчина.
– А де Павлик?
Тільки-но Софійка хотіла щось відповісти, як у хату увірвався Павло. Побачивши сестру, він з полегшенням зітхнув й усміхнувся.
– Ти диви, яка пригода! Я тебе, Софійко, всюди шукаю. Ти, як пішла до річки, то так і не повернулася. Я й хвилюватися вже почав.
– Та я ж від річки відразу додому побігла, чогось не захотілося більше того гуляння.
Павло сів біля сестри, обняв її і тихо мовив:
– Ох, ти, моя голубко сизокрила! Нікому не дозволю тебе образити!
Софійка всміхнулася й поцілувала брата.
Вночі дівчина ніяк не могла заснути: все не виходив з голови той парубок. Заплющивши очі, Софійка знову відчула той солодкий поцілунок. Приємні відчуття охопили дівчину: знову затріпотіло серденько, по всьому тілу ніби мурашки забігали. Тіло горіло, неначе у вогні. І з’явилося якесь дивне бажання, яке з кожною секундою наповнювало Софійку все більше й більше. Дівчині хотілося, щоб її знову поцілував той хлопець. Софійка перехрестилася.
“Боже, допоможи мені! Не дозволь більше мені зустрітися з тим Дем’яном. Бо серцем відчуваю, що не доведе та зустріч до добра”, – подумала дівчина і задрімала.
Наступного дня пішла Софійка з братом у луг щавель рвати. Нарвавши повні торби, стали повертатися додому. По дорозі їм зустрівся Дем’ян. Тільки побачила Софійка хлопця, так і відразу їй стало зле: ледве не впала.
– Що з тобою, голубко моя? – кинувся до сестри стривожений брат.
– Нічого страшного, мій милий, все в порядку. Ото голова трохи запаморочилася. Та вже минуло, – заспокоювала Софійка брата.
Тим часом до них підійшов Дем’ян. Поклонившись, мовив:
– Добридень, люди добрі!
– Добридень! – ґречно відповів Павло, а Софійка промовчала.
– Софіє, чого ж це ти не вітаєшся зі мною? Чи, може, язика проковтнула, як побачила? – глузливо запитав Дем’ян.
Павлові це дуже не сподобалося, вийшовши наперед, він сердито мовив:
– Чого Вам треба? Ідіть з Богом, куди йшли, а сестри моєї не займайте, бо пожалкуєте!
– То ти брат! А я вже ревнувати було почав! – засміявся Дем’ян. – Хлопче, охолонь! Нічого поганого я не вчиню з твоєю сестрою. Ми з нею знайомі, правда ж Софіє?
Софійка ледве чутно промовила:
– Так, братику, не хвилюйся! Я справді знаю Дем’яна.
Павло трохи заспокоївся, однак йому не дуже сподобався оцей новий сестрин приятель.
– То я піду помалу, а ти поговори, якщо хочеш. Отам, біля перелазу, я тебе почекаю, – сказав Павло сестрі і, взявши Софійчину торбу, пішов.
Софійка хотіла було наздогнати брата, вже навіть рушила, та Дем’ян її затримав.
– Не поспішай, пташко моя! Дозволь мені тобою намилуватись. Ти така прекрасна!
– Не треба нам з тобою більше бачитись, так буде краще, – стиха промовила дівчина, не підводячи очей на Дем’яна.
– Та ти ж сама своїм словам не віриш, моя лебідко! – усміхнувся хлопець.
– Тобі не знати, що в моїй душі відбувається! – з якоюсь люттю мовила дівчина і помаленьку почала відходити від Дем’яна.
– А ти ще гарніша, коли сердишся! Приходь увечері, моя зірочко, під верби. Я тебе ждатиму!
– Не діждешся, бо не прийду! – вигукнула дівчина і побігла наздоганяти брата.
Цілий день Софійка була сама не своя. Що не робила, то все не так, ніби й зроду нічого не вміла. А ввечері взагалі ніби її хто підмінив.
– Ти часом не захворіла? – запитала мати.
– Та ні, мамо, все нормально. Ото якась тільки тривога серце охопила. Не знаю навіть, звідки вона взялася.
– Може, який пристріт! Піди, доцю, погуляй, трохи розвієшся! Може, якраз полегшає, – бідкалася мати.
– Мабуть, так і зроблю, – погодилася дівчина і вийшла надвір.
“Що це зі мною таке? – розмірковувала Софійка. – І все це через того Дем’яна. І де тільки він видерся на мою голову? І чого ж мене так тягне до нього? Все ’дно не піду туди”.
Та як не переконувала себе дівчина, її все ж тягнуло туди, під верби. І цій силі вона не могла ніяк протистояти.
Ще здалеку побачила Софійка знайому постать. “Він!” – подумала дівчина, і відразу серце закалатало сильніше.
Дем’ян чекав на неї. Коли вона підійшла ближче, хлопець вийшов назустріч.
– Я знав, що ти прийдеш, – ніжно промовив парубок і простяг руки. – Ходи до мене, серденько!
Софійка не розуміла, що з нею таке: розум наказував вернутися додому, але от серце підштовхувало в ці ніжні обійми. І серце перемогло: вона кинулася до Дем’яна. Парубок міцно обняв дівчину, поцілував...
І Софійка забула про все на світі, для неї існував лише він, цей прекрасний Дем’ян. Їй хотілося тільки одного: його поцілунків, пестощів, ласки, ніжності, любові...
– Я не можу без тебе жити, кохана! – шепотів їй на вушко хлопець. – Я кохаю тебе! Чуєш, Софіє, кохаю! Я зроблю тебе щасливою, тільки вір мені.
Він цілував її всюди: в уста, щоки, шию. А дівчина не боронилася, їй було добре. На мить Софійці здалося, що вона зараз збожеволіє від щастя, від насолоди. А Дем’ян не зупинявся... Ось його гарячі руки вже пестять її груди, а уста шепочуть:
– Стань моєю!
Софійка покірно слухалася Дем’яна. Вона не опиралася, бо їй хотілося зазнати ще більшого блаженства, ласки, ніжності. Їй хотілося його. Дівчина, наче свічка, танула в палких парубочих обіймах. Дем’ян поволі опустив її на землю. Вона ще міцніше обняла хлопця і… поринула в те незвідане блаженство...
Прийшовши додому, Софійка відразу ж лягла спати. Цієї ночі дівчина спала міцним сном.
Прокинувшись, Софійка боялася розплющити очі. Їй здавалося, що тепер весь світ проти неї, бо вона зганьбила не тільки себе, а й свій рід.
– Голубко моя сизокрила, прокидайся, уже день надворі! – почувся лагідний голос брата.
Софійка розплющила очі. Біля ліжка стояв Павлик з букетом прекрасних жоржин. Дівчина усміхнулася і прошепотіла:
– Я вже не сплю! О, які красиві квіти!
Хлопець поклав квіти біля сестри.
– Це тобі, моя царівно!
Софійка взяла квіти в руки і відразу ж чомусь спохмурніла, відклала букет вбік і заридала в подушку.
– Щось не так? Тобі вони не подобаються? – здивовано запитав брат.
– Що ти?! – намагалася виправдатися сестра. – Вони просто чудові! Та я не гідна їх.
Павлик не розумів такої дивної Софійчиної поведінки. Він з подивом дивився на дівчину і не міг збагнути, що ж це таке могло статися з його життєрадісною сестричкою.
– Ну, гаразд, я піду води принесу, а ти помаленьку одягайся! – сказав брат і вийшов.
Софійка знову заридала. Їй було важко дивитися брату в очі.
“Що я йому скажу? Брехатиму? Ні, не зможу брехати, бо він все зрозуміє. Розповісти правду? Боюся, бо зненавидить він мене за ту кляту правду. Що ж мені робити?” – бідкалася бідолашна дівчина.
Вийшовши надвір, Софійка стала під яблунею і зажурилася. Павло якраз ніс воду, побачивши сестру сумною, поставив відра й підійшов до неї.
– Розкажи мені, що тебе гризе, і побачиш, що полегшає, – лагідно мовив брат.
– Якби ж то! – зітхнула сестра.
– Це все через того Дем’яна? Ти, напевне, закохалася?
Софійка не сподівалася таке почути від Павла. Вона була приголомшена. Навіть не знала, що відповісти брату, тому мовчала.
– Мовчиш, значить, так і є.
Софійка мовчала. Павло й собі задумався. Запанувало мовчання, але через хвилинку хлопець порушив цю тишу:
– Ти кохаєш того Дем’яна?
– Так! Кохаю!
– У вас з ним усе серйозно?
– Так.
– Наскільки серйозно?
– Може, ти сміятимешся з мене, а, може, зненавидиш, але я тобі скажу правду. Так, я кохаю Дем’яна. Я не можу без нього ні жити, ні спати, ні їсти, навіть дихати! Він для мене – все!
Павло обняв сестру.
– Я люблю тебе, ти ж моя сестра. Я не можу тебе ненавидіти і сміятися з тебе не буду, бо то твій вибір.
– Дякую тобі! – промовила Софійка і з великою вдячністю поцілувала брата.
Перед своїм від’їздом Дем’ян запропонував Софійці одружитися. Дівчина, звичайно, погодилася, бо була закохана до нестями.
Павло, з одного боку, радів за сестру, хоча з іншого – йому не хотілося з нею розлучатися. Та найголовнішою проблемою було сказати про все матері. Софійка ніяк не могла наважитися на серйозну розмову. Добре знаючи свою матір, дівчина розуміла, що розмова буде непростою. Однак рано чи пізно це доведеться зробити.
Одного вечора Софійка все-таки зважилася розповісти матері правду. Коли мати поралася біля печі, донька їй допомагала. Софійка не знала, як розпочати розмову, та мати зрозуміла, що донечка хоче з нею поговорити, але не може наважитися, тому обізвалася перша:
– Доню, ти щось, напевне, хочеш мені сказати, але боїшся? Не бійся – я ж твоя мати. Хто ж краще від матері зрозуміє свою дитину?!
Софійка зітхнула і якимсь млявим голосом промовила:
– Я хочу Вам сказати, що...
– Ну, кажи, чого ти мнешся?
– Просто я не знаю, як це сказати, щоб Ви зрозуміли...
– А ти кажи як-небудь – я зрозумію!
Софійка хвилинку помовчала, а потім нарешті вимовила:
– Я виходжу заміж!
– Що?! – скрикнула приголомшена такою новиною Одарка.
Бідолашна жінка відчула, що зараз впаде, тому присіла на лавку.
– Простіть мені, мамочко! – заголосила Софійка, кинувшись до матері.
– Я ж тобі мати рідна, а не мачуха якась! Чого ж ти мені в останню чергу про все розповідаєш? Хіба ж я тобі ворог?
– Матінко, простіть мені! Я не знала, як Вам про все це розповісти. Все це так сталося швидко, що я й сама розгубилася.
– Та нічого, доню, якось переживу, аби ти щасливою була. А хто ж твій наречений?
– Дем’ян.
– Щось не знаю я ніякого Дем’яна. А хто він?
– Він хороший хлопець! – з такою ніжністю в голосі промовила дівчина, що мати аж усміхнулася, почувши це.
– Аби чоловіком був добрим! – обняла дочку Одарка. – А звідки він родом?
– Здалеку. Тут він у друга гостював.
– А хоч його батьки про ваше одруження знають?
Софійка завагалася:
– Ні. Дем’ян повернеться додому і все розповість. А потім приїде до нас свататися, а вже через місяць ми хочемо побратися.
– Ой лишенько! Хіба ж так можна робити? Без благословення батьків, а, може, вони проти вашого одруження?
– Не будуть вони проти.
– Дай-то, Боже! Доню, доню, чим ти думаєш, моя голубко? Але що поробиш, мабуть, така твоя доля? – промовила сумним голосом жінка.
– Матусю, от побачите, що все буде добре! – заспокоювала Софійка матір.
Мати нічого не відповіла, тільки сумно покивала головою.
Через тиждень відбулося сватання, а вже через місяць відгуляли весілля. Прийшла пора випроводжати молодят у дорогу. Одарка голосила за дочкою, як по мерцеві. Павлик ледве її стримував. Здавалося, що зараз же бідолашна матір знепритомніє, але жінка знаходила в собі сили вистояти.
Софійка теж не бачила за сльозами світу. Дуже їй не хотілося покидати рідний дім, матір, брата, та вона мусила їхати за своїм чоловіком. Підійшовши до матері, дочка впала на коліна й заридала:
– Матінко моя! Не згадуйте злим словом!
Мати обняла дочку і крізь плач прошепотіла:
– Будь щасливою, доцю! Ти сама вибрала собі таку долю! Така молоденька пропадатимеш там на чужині, а родина й не знатиме. Але ти в мене мужня, тому тримайся, терпи! Хай тобі Бог помагає! А я за тебе молитимусь. Їдьте з Богом!
Обняла Софійка так Павлика, що ледве її Дем’ян забрав.
…Ще довго панував смуток в Одарчиній хаті. Та врешті-решт Павло з матір’ю трохи заспокоїлися. Але найбільше їх тривожило те, що вже пройшло багато часу, а від Софійки жодної звісточки. Не знали вони, як вона там живе: чи щаслива, а чи, може, за сльозами світу не бачить.
Так минуло п’ять літ. Павло став гарним парубком. Одарка ж зовсім подалася від переживань.
Одного разу сіла Одарка на порозі рушник вишивати. А Павло поруч щось із дерева вистругує. Сумно Одарці, такий чогось тягар на душі, що хочеться вити по-вовчому. Щоб хоч якось розвіятися, стала жінка співати:

Летіла зозуля та й стала кувати,
А то ж не зозуля, а рідная мати.
Вона прилетіла дочку рятувати,
Вона прилетіла дочку рятувати.

Коли б, мамо, знала, яка мені біда,
То ти б передала горобчиком хліба,
Горобчиком хліба, синичкою солі...
Ой, мамо, ой, мамо, як важко без долі.

Раптом звідкись прилетіла голубка й сіла на яблуні. Та так вже воркоче, що аж до серця проймає те воркотання. Згадалася матері Софійка, та такий жаль охопив душу, що не стрималася жінка – заридала. Не витримав і Павло того співу.
– Що це за пташка така, що так серце крає своїм воркотінням? Звідки вона сюди прилетіла?
– Ніколи ще такого співу не чула! Не воркотіння, а якесь голосіння! – промовила мати і, витерши сльози, знову стала вишивати.
А голубка ще сильніше, жалібніше виспівує.
– Ну, з мене годі! – обурився Павло і, підвівшись, додав. – Зараз вб’ю цю надокучливу пташку!
– Нащо?! –стривожилась мати.
– А нащо нерви псує? – сказавши це, Павло схопив палицю і хотів уже було запустити, коли це зненацька почувся Софійчин голос:
– Не вбивай мене, братику! Бо не голубка я, а твоя сестра безталанна!
Павло завмер від подиву. Палиця випала з рук. А мати аж подих затаїла.
Знову пролунав голос:
– Не витримала я більше знущань тих свекрушиних, перекинулася в голубку і прилетіла до рідного дому, до вас, мої рідні.
Розповіла голубка про своє життя на чужині. Скільки довелося лиха натерпітися від злої свекрухи. З першого ж дня незлюбила вона молодої невістки. Не раз доводилося Софійці голодувати, не одну нічку недоспати. З ранку до ночі тяжко працювала, а за це ще й не раз була вилаяна. Як тільки свекруха не лаяла невістки, як тільки не обзивала. Все терпіла Софійка і мовчала. Дем’ян кохав дружину, але нічим їй не міг зарадити, бо за роботою й сам світу не бачив. Урешті-решт випровадила свекруха Дем’яна на заробітки, а з бідолашної невістки вже так знущалася, як хотіла. Навіть бідолашна дитину втратила – стався викидень. Не витримала Софійка більше такої недолі, пішла до ворожки, щоб та допомогла їй додому вернутися. Дала ворожка якийсь напій, і коли Софійка випила, то перекинулася в голубку та й полетіла додому, до родини, щоб хоч ще разочок побачити матір і брата.
Ридав Павло, і мати світу за сльозами не бачила. А голубка сіла Павлові на плече й похилила свою голівку.
З тих пір жила голубка зі своїми рідними. Тепер всі були разом, так, як колись мріяла Одарка.