Одружився Опанас Свиріпа з Ганною Калениковою, і народилася в них дочка, назвали її Олесею. Така вже хороша дитина, що годі й казати: і красива, і розумна, життєрадісна, а весела, мов та пташечка-щебетушечка. Цілими днями лунав в оселі веселий сміх, який наповнював дім радістю. Не міг Опанас натішитися своєю донечкою. Чого б тільки вона не побажала, то щасливий батько відразу ж виконував. Отак і виростала Олеся в любові, злагоді і доброті.
Виповнилося Олесі шістнадцять літ, але вона не поспішала ставати дорослою, їй дуже вже подобалося бути дитиною. Та й Опанас захищав дочку:
– Нехай потішиться, дитина ж! Встигне ще скуштувати дорослого життя, – не раз казав Опанас своїй дружині.
Отак і росла Олеся, не знаючи ніяких турбот, за спиною батька й матері. Було побіжить до дітвори і програється там цілий день, немов маленька дитина. Мати їй не раз казала:
– Доню, коли ти вже подорослішаєш? Скоро твої однолітки будуть заміж виходити, а ти так і далі гратимешся з дітворою?
– Ну, й нехай собі виходять, а мені й так непогано, – засміється дівчина та й знову біжить куди-небудь гратися.
Одного разу взяв Опанас Олесю з собою сіно гребти. От почали вони згрібати сіно. Олеся згрібає біля батька і щось собі співає. Раптом їй здалося, ніби хтось за нею спостерігає. Вона обернулася: і справді, якийсь парубок не зводить з неї очей. Від того жагучого погляду дівчині стало якось не по собі, ніби в жар кинуло, та й щічки ще почервоніли, як на зло. Помітив і батько, що з донькою щось не так. Обернувшись, він побачив хлопця, який зачаровано дивився на Олесю.
– Денисе, ти чого стоїш як вкопаний? Працюй! – жартома гукнув Опанас до хлопця.
Парубок ніби прокинувся і знову почав гребти сіно. Та час від часу крадькома позирав на дівчину.
– Доню, давай-но трохи перепочинемо, – мовив Опанас, відклавши граблі вбік.
– Добре, – відповіла дівчина і присіла на рядно.
– Піду-но я до Дениса, трохи погомоню з ним, а ти відпочивай, – сказав Опанас і пішов до парубка.
– Ну, козаче, як працюється? – потиснув хлопцеві руку.
– Та непогано, слава Богу, – відповів парубок.
– То й добре! Давай-но трохи присядемо, бо в ногах, як то кажуть, правди немає.
– Це точно, – похитав головою хлопець і собі присів навпочіпки біля Опанаса.
– Дядьку Опанасе, а це ваша красуня? – показав Денис на Олесю.
– Моя. Це моя донечка Олеся. А чого питаєш? Може, що замислив? Ти мені дивись. А то я тобі... – пригрозив Опанас і додав. – Вона ще дитина, тому не треба на неї таким поглядом дивитися, бо я тобі, парубче, покажу!
Денис засміявся.
“Добра мені дитина. Їй вже давно заміж можна виходити”, – подумав хлопець, позираючи на Олесю, але Опанасові нічого не сказав.
Денис був красивим парубком: високим, чорнявим, кучерявим. А які прекрасні карі очі мав! Всі дівки аж пищали, коли його бачили. Та Денис не квапився одружуватись, йому подобалась воля. Так і не зогледівся хлопець, як двадцять вісім уже стукнуло. Вже й пора було б одружитися, а то так і постаріє холостяком, а кому буде старий дід потрібен. Та ото біда: жодна дівчина чомусь не була хлопцеві до вподоби. І от сьогодні він нарешті побачив ту, яка припала йому до душі. Та, на жаль, не зміг з нею навіть познайомитись.
“Через такого батька й не підійдеш до неї. Та нічого, все ’дно ж її завоюю, хай би там що, а вона буде моєю”, – з такими думками повертався Денис додому.
Наступного дня Олеся знову побігла до дітвори. От посідали собі діти та й вінки плетуть. Коли це чує Олеся, хтось ніби її гукає. Поглянула вона, бачить: стоїть той парубок, що вчора на лузі був, і махає до неї рукою.
“Ну, що йому треба?” – подумала дівчина і, ніби не почувши, продовжувала плести віночка.
Денис підійшов ближче.
– Чого ж, красунечко, не хочеш навіть на мене поглянути? Хіба ж я такий страшний?
– Ні, – тихо відповіла дівчина, навіть не глянувши на парубка.
– Я Денис! А ти Олеся. Мені вчора твій батько сказав, як тебе звати.
Олеся підвелася. Інші дівчатка теж повставали.
– Погуляйте собі! – попросив Денис дівчат.
Діти послухались – побігли. Олеся й собі хотіла було бігти, та хлопець схопив її за руку.
– А ти, красунечко, почекай, будь ласка!
– Відпустіть! Чого Вам? – ображено закричала дівчина.
– Не сердься, зіронько! Я ж тобі нічого поганого не зроблю! Просто хочу поговорити.
– Немає мені про що з Вами розмовляти. Шукайте собі рівню! А до дітей не чіпляйтесь! – сердито мовила Олеся й хотіла було висмикнути руку, але не вдалося, бо хлопець міцно тримав.
– Та ти ж уже не дитина! – засміявся Денис і додав. – Чому ти мені викаєш? Хіба ж я тобі дядько?
– Не дядько – але чужа людина!
– То познайомимося ближче – й не буду чужим!
– А я не хочу з Вами знайомитися! – крикнула дівчина і знову смикнула руку.
– Почекай-но, Олесенько! Ми ж навіть не поговорили.
– А про що нам говорити? Про любов?
– Ну, хоча б про любов.
– Вибачайте! Я про таке навіть і не думаю.
– А ти гарненька! Тільки трошки чортенятко! – засміявся Денис.
Дівчина ще більше образилася.
– Ну, гаразд, крихітко, не злися! Відпущу я тебе, тільки спершу пообіцяй більше на мене не викати!
– Добре! – мовила Олеся і, вирвавшись, щодуху побігла додому.
– Ох і дівчисько! – похитав головою Денис і пішов собі далі.
Олеся прибігла до хати і швиденько присіла на лаву. Мати якраз готувала вечерю. Побачивши доньку, вона тихо мовила:
– Доцю, щось ти сьогодні рано, може, що сталося?
– Та ні, мамо, все нормально. Просто мені вже набридло гратися з дітворою. Може, й справді час уже подорослішати, – прощебетала донька.
Мати здивовано подивилася на Олесю.
“Може, дійсно, стає дорослішою?!” – з душевним трепетом подумала мати.
…Олеся й справді дуже змінилася з тих пір. Тепер вона стала іншою: відповідальнішою, серйознішою. Вже не ходила гратися з дітлахами, а сиділа вдома.
Цілий тиждень Олеся не бачила Дениса. І їй здавалося, що вона дуже самотня, що їй чогось не вистачає. Дівчина сумувала за парубком, дуже вже хотілося побачити його. Якось в обідню пору Олеся підійшла до матері:
– Мамо, піду-но я трохи погуляю, розвіюся!
– Іди, серденько, погуляй! А то й справді сидиш тут одненька, сумуєш. Аж серце болить, коли тебе такою бачу.
Дівчина пішла до річки. Там біля самої води росла розкішна верба. Під вербою добре було ховатися від сонця чи від дощу. Олеся дуже любила тут сидіти. Ось і тепер дівчина сіла під деревом і милувалася хмаринками, що пливли по небу, ніби казкові кораблі. Отак, милуючись, Олеся й не помітила, як хтось її обняв.
– Ой! – злякано стрепенулася дівчина.
– Серденько, не бійся! Це я! – промовив Денис, ніжно обнімаючи Олесю.
Олеся аж затремтіла! Якесь дивне відчуття охопило дівчину. Їй так було приємно в його обіймах! Від радості Олеся аж прижмурила очі. Але раптом дівчина відсахнулася від хлопця.
– Ще хто-небудь побачить все це та й пліткуватиме! – ображено мовила Олеся.
– Нехай пліткують – мені байдуже! Я нікого не боюся! Я дуже тебе кохаю, Олесенько! – промовив хлопець.
Якби раніше дівчина почула ці слова, то, напевно, б кричала на хлопця. Але зараз Олеся мовчала, бо не знала, що казати. Денис знову обняв дівчину, а вона й не перечила. Поглянувши в Олесині очі, парубок ніжно поцілував її. Дівчина була на сьомому небі від щастя. Їй було добре, несказанно добре. Вона ніби в небесах літала. А серденько завмирало, аби своїм стукотом не тривожити щасливої миті. Молоде дівоче тіло прагло ніжності, ласки, любові...
– Я тебе щиро кохаю, моя пташко! – шептав щасливий Денис. – Я хочу, щоб ти стала моєю навіки! Олесю, виходь за мене!
Дівчина хотіла щось відповісти, але хлопець затулив їй рота.
– Не кажи зараз нічого, будь ласка! Краще добре подумай, а завтра мені скажеш. А тепер біжи додому, бо батьки, мабуть, уже хвилюються. Іди, моя рідна, бо не зможу стриматися – і візьму тебе прямо тут, під цією вербою. Але не хочу, щоб так все сталося, бо дуже тебе кохаю! Біжи!
Олеся побігла не озираючись.
Тишком-нишком зайшла в хату.
– О, прибігла наша кізочка! – жартуючи, мовив батько.
Та донька нічого йому не відповіла, а тихенько присіла на лавку.
– Невже в цьому домі я не почую більше веселого сміху? Моя щебетушечко, чого це ти така мовчазна? На тебе це не схоже, – продовжував жартувати Опанас.
– Може й не почуєте, – сумно відповіла дівчина.
Батько засміявся:
– Невже й справді ти виросла?!
– Атож! – відповіла донька.
Після вечері Олеся підійшла до матері.
– Мамо, а що таке кохання?
– Хіба ж я знаю.
– Ну, а все-таки? От Ви ж покохали батька.
– Ну, покохала.
– А як Ви зрозуміли, що його кохаєте? Адже багато людей може подобатися, але це ж не значить, що всіх їх кохаєш.
Мати здивовано поглянула на доньку:
– А чого це ти мене стала таке питати? Ти бува не закохалася?
Олеся почервоніла:
– Звичайно, що ні. Таке скажете! А питаю, бо цікаво. То як?
Мати усміхнулася:
– Це важко зрозуміти! Кохання – це ж не дай – візьми! Кохання – це щось незбагнене, не кероване нами почуття. Серце саме підкаже, кого воно любить.
– А Ви відразу відчули, що любите батька?
– Ну, як тобі сказати? Так, я відчула, що це той, хто мені потрібен! Той, хто наповнює моє життя радістю, світлом. Без нього моє життя якесь пусте, нецікаве, позбавлене сенсу. Мені хотілося постійно бути з ним, піклуватися про нього, мати від нього багато діточок.
– Це прекрасно! – усміхнулася Олеся.
– Так, доню, кохання – прекрасне! Повір, як покохаєш, то серце саме підкаже, що це той єдиний і неповторний.
Олеся задумалася. Їй знову стало сумно.
“А, може, я й справді закохалася? Що підказує моє серце? Чи Денис той, хто мені потрібен? – думала дівчина. – Якось дивно, але в серці пустка! Що ж мені робити? Де знайти правильне рішення?”
З такими роздумами Олеся й лягла спати. Та заснути не могла. Перевертаючись з боку на бік, дівчина не переставала думати про Дениса.
“Що ж мені робити? От візьму і вийду заміж за Дениса. Він хороший, мені з ним добре, а чого ще потрібно для сімейного щастя? Народжу багато діточок, буду прекрасною господинею – всі заздритимуть. Хіба це не щастя? Все це, звичайно, добре, але, як то кажуть, одними словами ситий не будеш! Головне – кохати! Денис мене кохає. А чи кохаю я його? Не знаю. Чи зможу я жити без кохання? Напевно, ні”, – так, роздумуючи, Олеся й заснула.
Вставши раненько, дівчина вмилася, одягла своє найкрасивіше вбрання і, не поснідавши, зібралася кудись іти.
– Куди це ти так ранесенько поспішаєш, моя ластівко? Хоча б поснідала, – обізвався стурбований батько.
– Та я ж, тату, швиденько: одна нога там, друга тут! – гукнула дівчина вже на порозі.
Весела й щаслива бігла Олеся. Та де там бігла, летіла на крилах кохання до Дениса. Недаремно ж кажуть, що любов дарує нам крила, але відбирає розум!
Денис чекав кохану під вербою. Було видно, що хлопець хвилюється, бо й хвилиночки не міг встояти на одному місці: все ходив то туди, то сюди.
Нарешті Олеся прибігла. Денис обняв її, поцілував і поглянув в її прекрасні очі, шукаючи там рятунку чи загибелі. Олеся була весела, як ніколи, однак її очі були сповнені якимось смутком. Дениса це насторожило.
– Кохана моя, то ти згодна бути моєю дружиною?
Олеся мовчала. Денису це її мовчання було гірше від будь-якої каторги. Він не міг спокійно чекати, тому благально мовив:
– Скажи хоч що-небудь, тільки не мовчи, бо збожеволію!
Нарешті дівчина промовила:
– Денисе, ти дуже хороший хлопець. Я й не сумніваюся, що ти будеш комусь хорошим чоловіком. Але... я ще не готова виходити заміж. Ти тільки мене правильно зрозумій, це не через тебе, а через мене. Просто я ще юна, і хочу пожити для себе. Вибач!
Денисові потемніло в очах. Защеміло серце. На очі набігли сльози.
“Я ж чоловік, а чоловіки не плачуть”, – заспокоював себе хлопець.
Та як не намагався себе стримати, все одно не зміг – заридав. Адже всі його надії, сподівання рухнули в одну мить. Як жити далі? Засунувши руку в кишеню, хотів знайти хустинку, але її десь не було. Раптом рука намацала щось холодне. Витягнувши руку з кишені, Денис побачив, що його пальці в крові. Знову засунувши руку в кишеню, хлопець дістав звідти ножа.
Олеся ойкнула, побачивши Денисову закривавлену руку. Вона кинулася йому допомогти, але раптом відчула гострий біль у грудях. Дівчина схопилася за груди, там було щось мокре. Поглянувши на руку, Олеся побачила, що рука в крові.
“Кров?!” – прошепотіла дівчина і раптом відчула, що її ноги підгинаються. Вона похитнулася.
Денис підхопив її і поволі поклав на траву. Тільки тепер дівчина побачила , що на траві лежить закривавлений ніж.
– Денисе, я не хочу помирати! Я хочу жити, – прошепотіла дівчина.
Хлопець став навколішки біля Олесі. Він ридав. Дівчина почала тремтіти.
– Денисе, як же це так сталося? Серцю ж не накажеш... – ледве вимовила Олеся і не доказала... Пішла в кращий світ.
Денис ще довго ридав над мертвою дівчиною, а потім хотів встромити й собі ножа в серце, але не встиг, бо поприбігали люди й завадили. Людей охопив жах, коли вони побачили цю страшну картину: мертва Олеся і навколо море крові.
Денис взяв на себе провину за смерть коханої. Хоча він і не хотів убивати. Все це сталося якось несподівано. Кинувшись допомагати хлопцеві, Олеся сама настромилася на ножа…
…Опанас, дізнавшись про смерть дочки, кричав, немов божевільний, рвав на собі волосся і клявся, що обов’язково знайде Дениса, де б він не був, навіть з-під землі дістане і задушить голими руками. Дениса ж арештували і відіслали кудись далеко, щоб і справді бідолашний батько не вчинив з ним самосуду. Опанас згодом трохи охолов, вже не поривався вбити хлопця, а казав:
– Нехай живе цей мерзотник довго і протягом всього свого нікчемного життя страждає. Хай завжди його переслідує образ моєї дівчинки. Нехай не знатиме він спокою аж до останньої хвилини за те, що позбавив життя мою дівчинку.
Поховали Олесю під вербою, там, де вона любила сидіти, там, де обірвалося її життя. На могилі посадили багато квітів, які і навесні, і влітку, і восени цвіли й милували око своєю красою. Квіти приваблювали людей. І кожен, хто приходив під вербу, бачив напис на дерев’яному хресті: “Помоліться, люди добрі, за упокій душі нашої коханої юної донечки Олесі”.