Одна жінка поверталася додому із заробітків. Дорога була далека, а надворі вже починало темніти. Вирішила жінка попроситися до когось на ніч. Зайшла вона в першу-ліпшу хату, яка трапилася їй по дорозі. А в тій хатинці жили чоловік з жінкою. Не зовсім добра слава про них ходила. Та звідки жінці було знати про це?
– Добрий вечір вам, люди добрі! – зайшовши в хату, привіталася Уляна. – Чи дозволите мені у вас переночувати?
Господарі, переглянувшись, відповіли в один голос:
– Дозволимо!
– Не стійте в порозі, а проходьте, сідайте! – додала господиня і показала рукою на лавку, що стояла в куточку.
Жінка подякувала за гостинність і тихесенько присіла на лавку.
– А Ви йдете, мабуть, здалека? – з цікавістю запитав господар Уляну.
– Так, – тихенько відповіла Уляна. – Повертаюся додому із заробітків.
Чоловік з жінкою знову переглянулися, але вже більше Уляну ні про що не розпитували. Через півгодини повечеряли, і господиня простелила гості на землі. Подякувавши, Уляна лягла спочивати, бо дуже вже була стомленою. Однак вона ніяк не могла заснути, якась дивна тривога закралася їй в серце.
А господарі тим часом, вийшовши на двір, домовлялися, що, як тільки-но гостя засне, то вони її задушать, а гроші заберуть. Ну, а мертве тіло викинуть вночі в річку. Бідолашна жінка навіть не здогадувалася, яке нещастя чекає на неї.
Нарешті господарі лягли спати, але лампу не погасили, щоб було краще видно, коли жінка засне. Уляні було дивно, що лампа й досі горить, однак вона не посміла нічого в господарів питати.
Раптом хтось постукав в двері. Бідолашну Уляну охопив жах, її серце так почало швидко битися, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей. “Це, напевно, по мене прийшли якісь розбишаки”, – з жахом подумала перелякана жінка.
– Відчиніть двері! Не бійтеся, ми нічого нікому не заподіємо! Нам потрібна Уляна. Ми її друзі, – почувся голос із-за дверей.
Господарі не знали, що робити, і врешті-решт вирішили відчинити двері. Господар тремтячою рукою відсунув засув – в хату зайшло двоє чоловіків.
А Уляна в цей час не знала, на якому вона світі! В бідолашної жінки від страху розривалося серце. Накрившися з головою, Уляна завмерла в очікуванні найстрашнішого – своєї смерті. Їй здавалося, що ось зараз до неї прийдуть ці люди і прикінчать її. Жінка чула, як хтось підходить все ближче й ближче, і врешті-решт вона не витримала й щосили закричала: “Господи, прости і помилуй!” Запанувала тиша...
Коли жінка розплющила очі, то побачила над собою двох незнайомих чоловіків. Незнайомці лагідно посміхалися, й один з них тихо мовив Уляні:
– Уляно, не бійтеся нас! Ми нічого Вам не заподіємо! Ходімо з нами! – і незнайомець подав руку.
Уляна зі страху нічого не бачила й не чула, вона автоматично простягнула руку. Чоловіки, взявши її під руки, вивели з хати. Здивовані господарі з подиву аж роти пороззявляли – так і стояли, навіть жодного слова не сказавши.
Вийшовши на двір, Уляна заплющила очі, чекаючи останньої миті.
– Уляно, не бійтеся нас! – знову мовив до жінки незнайомець.
Нарешті Уляна розплющила очі і почала роздивлятися незнайомців. На мить їй здалося, що від цих двох чоловіків ніби випромінюється якесь дивовижне світло. “Мабуть, я вже божеволію!” – подумала жінка.
– Не божеволієте! – промовив до Уляни той самий чоловік, ніби читаючи її думки. – Ми послані Богом, щоб Вас врятувати від смерті. Я – Середа, а він – П’ятниця! Ми Вас проведемо додому!
В Уляни ніби якийсь тягар впав з плечей, на душі стало легко-легко, аж сльози заблищали на очах. Тепер їй не було страшно, вона спокійно почала розглядати своїх рятівників. Нарешті обізвався й другий чоловік, той, що був П’ятницею:
– Ви хороша людина, Уляно! Постійно молитеся, ходите до церкви, намагаєтеся не грішити, постите не лише в піст, а й кожної середи і п’ятниці – тому ми й послані, щоб Вас врятувати від загибелі і цілою й неушкодженою провести додому.
Середа взяв Уляну за руку і також тихо мовив:
– Не бійтеся з нами нічого – ми Вас доведемо до самої хати. А тут Вас чекала нагла смерть: ці нечестиві господарі хотіли Вас вбити й забрати гроші, та тепер усе позаду!
– Ходімо! – додав П’ятниця, і, взявши жінку під руки, вони рушили далі.
Уляна вже нічого не боялася, вона почувалася захищеною, ніби за сімома замками. Хоч надворі було й темно, але жінці було видно, як вдень. Це так її рятівники освітлювали собою дорогу. Навіть незчулася Уляна, як вже стояла перед своєю хатою.
– Ось Ви і вдома! – лагідно усміхаючись, мовив Середа.
– Дякую вам! – щиро подякувала жінка своїм рятівникам.
– Не нам дякуйте – Богу! – промовив П’ятниця. І раптом святі посланці зникли, немовби розтанули в повітрі.
Ще деякий час Уляна стояла, немов зачарована, а потім хутенько забігла до хати. Тільки-но зайшовши, жінка кинулася на коліна перед образами й почала ревно молитися Богу і всім святим угодникам Божим. Вона, ридаючи, дякувала святим за те, що врятували її, не дозволили загинути наглою смертю.