У день Святого Спаса біля церкви зібралося багато людей. З давніх-давен цього дня люди святили яблука, груші, мед. У народі говорили, що до Спаса не можна їсти яблук, бо існувала легенда, що на тому світі всім діткам роздають яблука, а ті, батьки яких їли несвячені фрукти, не отримають нічого.
Кожного року на Спаса люди приходили в церкву і святили плоди. Тож і цього року біля церкви зібралося багато людей: і старих, і молодих.
Прийшла й Василина з доньками Мартою і Секлетою. Секлета ще дитина, років п’яти, а от Марта була вже дівкою. На Петра їй виповнилося сімнадцять. Дуже вже Марта була красивою: довга коса спадала на плечі, голубі, як весняне небо, очі, уста червоні, як калинові ягідки, рум’яне личко, а як красиво дівчина усміхалася... Кожен парубок міг тільки мріяти про таку дружину. Однак Мартине серце вже було зайняте Мишком Титаренком, парубком років двадцяти п’яти, високим, чорнявим, розумним, спритним, жартівливим.
І ось зараз Марта шукала між натовпом свого Мишка. Нарешті вона його побачила, він стояв зі своїми батьками.
“Моє серденько!” – з ніжністю подумала дівчина. Михайло також помітив кохану, він їй кілька раз підморгнув. Дівчина усміхнулася. Так закохані й дивилися одне на одного, мов зачаровані.
– Марто! Піди-но купи свічку! – сказала Василина, та донька навіть не поворухнулася, ніби й не чула материних слів.
– Марто, чого ти ґав ловиш? Ти чуєш, що я тобі кажу? – сердито крикнула мати.
Марта нарешті схаменулася.
– Ви, мамо, щось казали?
Мати важко зітхнула:
– Ой, дитино, дитино, що з тебе буде? Тебе наче хто підмінив із тих пір, як ти стала любитися з отим Титаренком! Не чуєш нічого, не бачиш нікого, тільки про нього одного й думаєш постійно.
– Ну, мамо, знову Ви за своє! Не починайте хоча б сьогодні, – обурилася дівчина.
– Я ж про тебе думаю, а ти ще бурчиш.
– Ну, вибачте, матусю! Я не хотіла Вас образити.
– Хотіла – не хотіла! Гаразд, забудьмо! А зараз біжи хутенько та купи свічку, бо я забула – вже зовсім нічого в голові не тримається!
– Добре! – сказала Марта й побігла.
...Нарешті яблука було освячено. Люди помаленьку почали розходитися по домівках. Василина з доньками теж почала збиратися. Тут до них підійшли Титаренки.
– Зі святом вас, щоб за рік діждали в доброму здоров’ї! – привіталася Титаренчиха.
– Дякуємо! Вам також всього найкращого! – відповіла Василина.
– О невісточко! – сміючись, звернулася Титаренчиха до Марти. – Вже рушники, Мартуню, вишила? Бо мій Михайлик восени збирається до тебе сватів засилати.
Дівчина зашарілася і мимоволі опустила очі, їй було дуже соромно. Михайло заступився за кохану:
– Ну, чого Ви, мамо, до дівчини причепилися? Ви ж бачите, що Марта дуже сором’язлива. Їй і так ніяково перед Вами, а Ви ще допитуєте.
– Та не бійся ж мене, доцю! Звикай! – лагідно мовила Титаренчиха.
І, попрощавшись, пішла собі.
Мишко лишився з Мартою. Василина вже також зібралася.
– Ти йдеш? – звернулася вона до доньки.
– А можна ми з Мишком погуляємо? – попросила дочка.
– Гуляйте! Тільки щоб довго не блукали! – відповіла Василина і, забравши кошика, пішла з Секлетою додому.
Марта й Мишко залишилися одні.
– Ну, й куди моя принцеса хоче йти? – запитав хлопець у коханої, взявши її за руку.
– Ходімо в гай! – відповіла щаслива дівчина.
І, взявшись за руки, закохана парочка пішла собі в гай.
А як же гарно було в гаю! Дерева стояли зелені, хоча де-не-де вже почали з’являтися жовті листочки. Це були передвісники осені. Посеред гаю, біля старезного каменя, дзюрчав струмочок. Пташки збиралися докупи, напевне, готувалися до своєї далекої мандрівки. Намилувавшись цією красою, закохані поверталися додому.
Аж раптом на галявині, під березою, побачили якусь жінку. Жінка сиділа і щось тихенько співала. Підійшовши ближче, закохані впізнали, що це стара циганка. Вона, мабуть, вже років п’ять жила в їхньому селі. І так з дня у день, окрім зими, приходила в гай, сідала під березою і цілий день сиділа, гадала людям.
Привітавшись, закохані пішли собі далі. По дорозі їх перестріли дівчата.
– Марто, ходімо з нами! – попросили вони подругу.
Дівчина сказала, що поспішає додому, але подруги так її благали, що врешті-решт переконали. Попрощавшись із Михайлом, Марта пішла з подругами. Знову проходили мимо циганки. Дівчина відчула, що якась невідома сила тягне її до цієї жінки. Дивна тривога закралася в серце... Марта непомітно відстала від подруг і підійшла до циганки.
– Я знала, що ти прийдеш до мене. Тебе цікавить твоє майбутнє?! Хочеш дізнатися, що на тебе чекає? – мовила циганка до Марти.
Дівчина розгубилася.
Циганка поманила її рукою і, усміхнувшись, мовила:
– Мене не бійся – бійся життя! Ходи сюди! Сядь біля мене і покажи свою руку!
Марта присіла біля циганки і протягнула ліву руку.
Циганка деякий час мовчала. Нарешті обізвалася:
– Не хочеться тебе розчаровувати, дівчино, бо зараз ти від щастя, мов пташка, під хмарами літаєш! Але мушу тобі сказати правду. Зараз ти щаслива. Любов тобі крила дала, та ненадовго. Недовго ще тобі, моя хороша, метеликом пурхати! Ось бачу чорну смугу в твоєму житті. Скоро й ти її побачиш.
“Може, що з матір’ю станеться, не доведи Боже! Або з Мишком якась біда трапиться! Ні, не хочу вірити!” – з жахом думала дівчина.
– Дуже скоро всі твої рожеві мрії розіб’ються, мов скло, об камінь, – продовжувала циганка, – не буде так, як ти хочеш! Не будеш ти в парі з цим парубком, що зараз зустрічаєшся. Покине він тебе...
Марту ніби хто вдарив чимось важким по голові. Хотілося плакати, кричати, бігти бозна-куди, тільки б подалі від людей. Та дівчина за мить опанувала собою.
– Я не вірю! Це неправда! Мишко буде зі мною! Ми скоро поберемося і будемо щасливі! – закричала дівчина.
Циганка усміхнулася:
– Одружишся ти, та не Михайло твоя доля. Свого судженого ти незабаром зустрінеш.
– Я не вірю жодному слову! – закричала дівчина і, підвівшись, швиденько побігла додому.
Через тиждень Марта вже майже не пам’ятала циганчиних слів. Вона була щаслива з Михайлом.
Настала осінь. Дівчина з нетерпінням чекала дня, коли Михайло зашле старостів. Але він чомусь не слав. Та й приходив хлопець тепер не так часто, як раніше. А як прийде, то поговорить кілька хвилин і вже кудись поспішає. А як Марта запитає:
– Коли ти прийдеш? –
то якось дивно відповість:
– Не знаю. Коли матиму вільний час, то відразу ж завітаю.
Так минало багато часу: тиждень, а то й два, перш ніж хлопець знову приходив. Було видно, що хлопець зовсім по-іншому ставиться до Марти. Якщо раніше він жартував, ладен був для коханої зорі з неба діставати, то тепер став якимось сумним, мовчазним.
“Що ж це з ним таке твориться? Чи, бува, не захворів? Чи я, може, його чим образила?” – не раз думала дівчина, та нікому цього не говорила.
Закінчилася осінь, настала зима. А Михайло все не сватав дівчини. Не така вже була Марта радісна, як раніше. Постійно сумувала, дуже часто плакала. Як сяде біля вікна, то так зо три години просидить мовчки, а то й розридатися може, що й нічим не втихомириш.
Не раз її мати запитувала:
– Ну, й чого ти плачеш? Було б за ким! Таких, як він, ще тисячу зустрінеш у своєму житті.
– Навіщо Ви таке говорите, мамо? А плачу, бо хочеться! – відповідала донька і ще дужче ридала.
Мати тільки мовчки кивала головою та й ішла робити свою роботу.
Врешті-решт Василина не витримала. Підійшла до доньки, ніжно обняла за плечі і запитала:
– Доню, ти хочеш мене і себе в могилу загнати? Не маю я більше сили дивитися на твої страждання! Поглянь на себе, на кого ти перетворилася? Вже не людина, а живий мрець. І заради кого ти так страждаєш? Заради нього, що вже другий тиждень носа не вкаже? Та ти для нього ніщо, порожнє місце! Якби він тебе любив, то так би не робив!
– Мамо, не кажіть так про Мишка! Напевне, він зайнятий, тому й не приходить, – сумно промовила дівчина.
– Зайнятий?! Дівками він зайнятий! Кожного дня бачу його, іде мимо двору, а зайти до тебе не хоче. Та навіть запитати не хоче про тебе, як ти тут поживаєш. Отак! Кожен день ходить у сусіднє село. Може, до якої дівки. А ти, дурненька, ще через нього страждаєш. Та не вартий він тебе!
– Мамо, я його кохаю! І він мене, – прошепотіла Марта і, закривши руками лице, почала ридати.
– Якби ж то твої, доцю, слова правдою були. Ех! Не має твій Мишко совісті, зовсім не має! Навіть тобі у вічі глянути боїться. Духу не вистачає правду сказати, – з гнівом у голосі мовила мати.
– Неправда! Мамо, нащо Ви мене мучите? – крізь сльози прошепотіла дівчина.
– Прости мені, моя донечко! – ніжно мовила мати і лагідно пригорнула дівчину до грудей.
Наступного дня Марта нарешті вийшла надвір. Підійшовши до воріт, вона побачила Михайла, що проходив мимо неї і навіть не поглянув у її бік.
– Михайлику!!! – закричала дівчина.
Хлопець аж стрепенувся. А побачивши Марту, зніяковів.
– Михайле!
– Марто?! Ти?!
– Я! Коханий, ти мене не впізнав?
– Та ні. Просто якось несподівано...
– Я за тобою так скучила! Чого ти так довго не приходив? – перебила Михайла Марта й кинулася йому на шию.
Михайло обережно відштовхнув від себе дівчину.
– Коханий, ти чого? – здивувалася Марта. – Тобі не подобаються мої обійми?
– Я... я, – затинаючись шепотів хлопець, – я через тиждень одружуюся.
Марта ніби крізь землю провалилася. Все навкруги потемніло. Серце ніби на мить зупинилося. Стало важко дихати, якийсь клубок підперся під горло. Ноги підкошувалися. Дівчина була б впала, але, на щастя, вчасно схопилася за хвіртку.
– Але ж... – хотіла було ще щось вимовити, та десь зник голос.
– Вибач, але я покохав іншу дівчину! – промовив хлопець.
Марта зайшла у двір, на очах у неї бриніли сльози. А серця в грудях наче не стало. Дівчина не могла повірити, що ці жахливі слова каже той, кого вона кохала понад усе, той, без якого вона не могла жити. Не промовивши більше жодного слова, Марта кинулася до хати. Михайло тільки поглянув їй услід та й пішов собі спокійно, наче й нічого не сталося.
А бідолашна дівчина, забігши в хату, кинулася на подушки і заридала на весь голос. Василина якраз готувала їсти. Коли дочка, мов вихор, увірвалася в хату, то в матері аж тарілка випала з рук і розбилася на друзки.
– Доню! Що трапилося? – кинулася Василина до доньки, та Марта вже не реагувала, вона зомліла.
Цілу зиму не відходила Василина від доччиної постелі. Лікарі, знахарі казали, що не виживе, бо зовсім охляла, а найголовніше – сама не хоче жити. Та мати не втрачала надії. Вона без кінця молилася Богу і просила, щоб Бог врятував її дитя. Господь допоміг, і вже у квітні Марта прийшла до тями.
Вона розплющила очі, озирнулася й побачила матір, яка сиділа поруч і, сидячи, дрімала. Дівчина усміхнулася.
– Мамо! – покликала Марта.
Мати кинулася до дочки.
– Слава Богу! Ти повернулася! – обнявши доньку, ридала щаслива Василина.
– Звідки повернулася? – нічого не могла зрозуміти дівчина.
– Вже немає значення. Головне, ти зі мною!
– Таке враження, що я проспала півжиття, – розгублено мовила Марта.
– Таке буває! – усміхнулася мати. – Ти, мабуть, голодна?
– Страшенно! – відповіла донька.
Василина принесла їжу. Поївши, дівчина потроху почала оживати. Наступного дня Марта звелася на ноги і пройшлася по хаті. А третього дня вже помалу вийшла надвір.
– Яка краса! Все цвіте, розвивається! Повернулися пташки з вирію, тепер в’ють свої гніздечка! Це так неперевершено! – з натхненням говорила дівчина, милуючись природою.
– Доню, тільки не перевтомлюй себе. Ти ще не зовсім видужала! – бідкалася мати.
– Не хвилюйтеся так! Від цієї краси мені легшає. І я швидше набираюся нових сил, – заспокоювала донька матір.
Трохи подихавши свіжим повітрям, дівчина попросила матір, щоб та дозволила їй піти до річки, усамітнитися там на деякий час. Звичайно, спочатку мати не погоджувалася відпустити Марту саму до річки. Але дочка переконала її, і та погодилася, але з умовою, щоб ненадовго. Прийшовши до річки, дівчина сіла на камінчику і, заплющивши очі, слухала плюскіт води. Раптом до дівчини долинув чийсь веселий сміх. Розплющивши очі, Марта побачила Михайла з дружиною. Вони неподалік веселилися, обливалися водою. Дівчині відразу потемніло в очах. Швиденько підвівшись, вона побігла до високої кручі. Ставши на краю кручі, дівчина поглянула вниз: в одну мить їй пригадався Михайло, коли вона з ним ще зустрічалася, циганчині слова, і той епізод, коли Мишко сказав, що кохає іншу. Марта хотіла кинутися вниз, уже й ступила крок… Але в останню мить хтось її схопив за руку.
– Не треба! – почувся голос.
Марта розплющила очі. Поруч стояв молодий парубок.
– Хто Ви? І чого Вам треба? – запитала дівчина.
– Немає значення, хто я. Головне, що вчасно з’явився, – відповів хлопець.
– Невчасно. Завадили мені закінчити страждання.
– Це не так! Ви повинні жити, бо життя дається нам лише один раз.
– А я не хочу жити, – байдужим голосом промовила дівчина, – і для чого жити, коли більше немає в тому сенсу?
– Сенс завжди є. Тільки потрібно його відшукати серед тисячі інших бажань, – лагідно мовив хлопець і, усміхнувшись, додав, – потрібно жити не тільки для себе, а й ще для когось. Робити когось щасливим і бути біля нього самій щасливою. От погляньте! Ми – ніби в раю: навкруги все цвіте, розвивається, народжується нове. А для чого йому розцвітати, все ’дно ж перецвіте й осиплеться? Але хоча б на якусь невеличку мить, але цвіте, щоб потім дати плоди, народити нове життя... Для цього й варто цвісти! Так і людське життя проходить у суєті, але лишає по собі слід – дітей. Заради них і варто жити!
Марта усміхнулася. Їй полегшало на душі, вона вперше відчула себе щасливою, бо збагнула, що життя ще не закінчилося, що їй ще багато чого треба зробити в цьому житті. Тепер дівчина розуміла, що вона повинна обов’язково жити, бо на те їй і дане життя, що є набагато важливіші справи, ніж даремно оплакувати мертве кохання. Попрощавшись, Марта побігла додому.
Однієї неділі пішла Марта в гай. Дівчина милувалася красою природи, на душі їй було легко-легко. Під березою знову сиділа циганка і, як завжди, щось співала. Привітавшись, Марта пішла собі далі. Вперше вона відчула себе вільною, щасливою. Тепер вона не боялася майбутнього.
Присівши біля струмочка, дівчина замислилася:
“Правду тоді казала циганка. Даремно я її не послухала. Та, що вже пройшло, того краще не згадувати, адже життя триває. До речі, циганка казала, що скоро я зустрінуся зі своєю долею. Цікаво, коли це станеться?!”
Раптом її думки обірвав голос:
– Біля Вас можна присісти?
Марта обернулася. Поруч стояв той самий парубок, що її врятував. Хлопець усміхався.
– Ми тоді навіть й не познайомилися. Я – Григорій!
– Марта!
– Яке прекрасне ім’я.
– Звичайне, – усміхнулася дівчина.
Григорій подав їй руку, вона підвелася.
– Григорію, ти віриш в долю? – якось несподівано запитала Марта.
– Вірю!
– Я тепер теж вірю! – радісно мовила дівчина.