Куди не глянь – всюди поле: попереду синіє льон, ліворуч достигає жито, пшениця, праворуч піднімає до неба своє зелене листячко цариця-кукурудза; а обернешся назад: зеленіють бурячки, картопля, – і все це так приємно милує око і радує душу, що мимоволі переносишся в інший світ, світ фантазій, мрій. І здається, що ти вже стоїш не на землі, а в раю, де все так тихо, спокійно, і зараз до тебе спустяться ангели – і все довкола сповниться Божою благодаттю.
Та посеред цих казкових краєвидів, що зачаровують серця, є й пустир, густо вкритий заростями бур’янів, – там безодня. Кажуть, що там прокляте місце, і кожен, хто знає про нього, боїться навіть близько туди підходити. Проте у жнива, коли надворі нестерпна спека, з безодні беруть воду, щоб втамувати спрагу. Вода там хороша, її можна пити. Однак те місце викликає не зовсім приємні враження, воно сповнене якоюсь негативною аурою. Та й легенди про ту безодню розповідають не зовсім добрі.
Колись давно тут ще не було безодні, та люди чомусь не любили цього місця, вважали його проклятим. Тому там ніхто нічого не робив: не сіяв, не садив, не орав, навіть ходити там боялися – так і заросло те поле бур’янами. Чому ж люди так боялися цього місця? Причина була відома: кожен чув жахливу розповідь про той пустир.
Давним-давно молода жінка з маленьким дитятком понесла в поле своєму чоловіку обід. Однак не дійшла до нього, а заблукала. Довго вона блукала полями, то туди, то сюди, наче щось її там водило по колу, а дороги таки й не знайшла.
Цілий тиждень шукав їх бідолашний чоловік і врешті-решт знайшов: обоє були мертвими. З горя чоловік прокляв те місце, де загинули його рідні. З тих пір поле вважалося проклятим. Ніхто навіть і близько не хотів наближатися до того місця, всі його обминали десятою дорогою.
Минуло вже багато років. Одному чоловіку наміряли землі, і якраз той пустир межував з його полем. Кожного року бур’ян обсипався на Семенів город, що господар ніяк не міг його вивести. Чаша терпіння врешті-решт переповнилася, і Семен вирішив виорати той пустир. Люди відраювали його від цього задуму, говорячи, що то погане місце, не варто його зачіпати. Однак чоловік не передумав, мовляв, що вже таке станеться, якщо він виоре той бур’ян.
Рано-вранці запріг Семен воли та й поїхав орати пустир. Приїхавши на поле, перехрестився та й почав орати. Вже був майже полудень, половину поля було виорано. Раптом ні з того ні з сього провалився Семен разом з волами під землю. Не встиг чоловік навіть ойкнути, як його не стало. Таке враження, що земля розсунулася і забрала чоловіка до себе. В людей, які неподалік працювали, від побаченого аж волосся дибом стало. Чоловіки кинулися туди, надіючись врятувати Семена. Та, на жаль, вже нічого не змогли зробити: на тому місці, де провалився чоловік, тепер була безодня. З жаху в людей аж мову відібрало. Трохи оговтавшись, найсміливіші чоловіки, десь знайшовши довгі палиці, намагалися щось намацати на дні, та безодні не було ні кінця ні краю.
Ще довго потім говорили про ту жахливу подію. Та минав час, і люди потроху стали заспокоюватися. Хоча кожного разу людину, яка тільки неподалік знаходилася від того жахливого місця, відразу охоплював жах.
Боялися люди тієї безодні, навіть говорили, що в тиху погоду можна почути, як хтось поганяє волів під землею. Та й зараз люди з якоюсь пересторогою ставляться до того місця.