За все своє життя чого тільки Людмила Кручиха не бачила: і бідність, і голод, і сирітство. Й овдовіла дуже рано, лишившись з маленьким синочком на руках. Та жінка не зламалася, вона знайшла в собі сили витерпіти випробування, що послала доля. Сама виховала Петрика, так звали сина. Але коли син одружився, то бідолашна мати зазнала найбільших страждань. Разом із молодою невісткою прийшло в хату горе. Не раз довелося бідолашній матері скуштувати ківш лиха. З самого початку не злюбила невістка свекрухи, хоча та ставилася до неї, як до рідної. Як вже тільки могла, так годила Людмила Галі. Та невістці було зовсім байдуже до свекрухи. А потім взагалі свекруха стала для Галі ворогом номер один. Поступово невістка перевела на свій бік і Петра. Коли жінка безпідставно ображала матір, то син жодного разу не заступився, хоча міг би. Проте Петро не хотів сердити дружину, бо дуже вже її любив. Отак і страждала нещасна Людмила. Недаремно ж кажуть, що біля сина лиха година.
Коли ж Людмила постаріла і вже не могла працювати, як раніше, то стала зайвою, нікому непотрібною. Невістка ще більше зненавиділа свекруху, як вже тільки хотіла, так її ображала. А синові було байдуже до всього того, що коїлося в хаті.
Якось Галя сказала Петрові:
– Ну, все, з мене вже досить! Більше я не терпітиму твоєї старої в хаті. Яка з неї користь? Все ’дно ж нічого не робить, тільки задурно хліб жує.
Петро слухав ці жінчині теревені, і врешті-решт це йому набридло. Вдаривши кулаком по столу, він крикнув:
– Замовкни! Чого ти хочеш, щоб я рідну матір з хати вигнав?
Жінка обурено глянула на чоловіка.
– Який ти все-таки зануда! Звісно, якби вигнав, то було б чудово, та це не вихід! Нам зараз ще тільки бракує людського осуду.
– То якого милого ти мені вже з годину забиваєш голову якимись дурницями? Набридло вже! Та й між іншим мати хати не пересиджує. Сидить собі тихесенько в куточку і нічого поганого не робить, – роздратувався Петро.
Галя й собі розійшлася:
– Яка мати – такий і синочок! Поведися з дурнями, то дурості наберешся. І де ти видерся на мою голову? Якби знала – десятою дорогою обійшла б!
– Лиши мене в спокої! – попросив чоловік.
Та жінка не вгавала, вона так кричала, що аж шибки у вікнах почали бряжчати:
– Повторюю для особливо обдарованих, тобто для таких дурників, як ти. Я не збираюся більше працювати на зайвий рот.
Петро ще більше розсердився:
– Що ти хочеш? Щоб я свою матір живцем поховав?
– Чом би й ні! Вона вже своє віджила, – сичала Галя, мов гадюка.
Петро злякано поглянув на дружину.
– Отямся, що ти мелеш? Ти що – вже зовсім розум втратила? Ти хочеш, щоб я позбавив життя свою матір?
– Ну, не своїми ж руками!
– А чиїми?
– От, скажімо, твій друг Олексій може в цьому посприяти, – спокійно сказала Галя.
Петро не міг повірити, що його дружина така зла, така холоднокровна вбивця.
“Ні, це не сон, а справжня реальність”, – подумав чоловік і вщипнув себе за руку. Рука заболіла.
“Точно не сниться! Моя Галя ненавидить мою матір, навіть бажає їй смерті. Це ж жах!” – переживав Петро.
На мить йому стало дуже жаль матері. Але це лише на якусь мить, бо Петро не хотів про таке навіть думати, не те, щоб озвучити вголос. Дуже вже любив свою дружину й не хотів її втратити.
– Чого мовчиш, як бовдур? Може, оглух? Я ж не кажу, що Олексій повинен обов’язково прикінчити стару. Є й інші способи. Наприклад, нехай десь вивезе і там залишить. А ми людям скажемо, що твоя мати вже блудила, от пішла кудись і не повернулася. А ми її шукали і ніде не знайшли, – лукавим голоском говорила Галя.
А Петро, похиливши голову, мовчки слухав дружину. Галя підійшла до чоловіка і, поклавши руку йому на плече, запитала:
– Ну, то що скажеш?
– Хай буде по-твоєму, – прошепотів Петро й вийшов із хати.
А що ж творилося в душі Людмили? Адже вона від початку до кінця все чула. Прикинувшись сонною, Людмила уважно слухала розмову невістки з сином. Як же боліло материнське серце! Єдиний син, кровиночка, дев’ять місяців під серцем носила, подарувала йому життя, виховала, незважаючи на труднощі... А він їй отак віддячує – посилає на смерть. Гіркі сльози душили бідну матір, але вона боялася плакати, тепер їй і дихати було страшно.
Наступного дня завітав у гості Олексій, Петрів товариш. Вони ще з дитинства товаришували. Тепер Олексій жив у сусідньому районі. Одружившись, купив хату й оселився там із молодою дружиною. Але свого друга Петра не забував. Кожного разу, як тільки випадала нагода, Олексій обов’язково заходив у гості.
Ось і тепер Олексій завітав до Петра. Та Петро був якийсь похнюплений. Здавалося, що його цілий тиждень безперервно мордували – і тепер він ледь животіє.
Олексія насторожила ця дивна переміна. Адже він добре знав друга, той завжди був веселим, жартівливим, а тепер став якимсь іншим.
– Чого це ти, Петрусю, скривився, як середа на п’ятницю? – жартома запитав Олексій товариша.
Петро зніяковів.
– Просто в мене деякі проблеми... – якось невпевнено варакузив Петро.
– Може, я тобі допоможу?
– Ну, мені якось... незручно, – бурмотів Петро, – навіть не знаю, як тобі й сказати...
– Ну, кажи вже, а то ніби народжуєш!
– Ти не міг би вивезти мою матір? – рубонув Петро.
Олексій аж остовпів від почутого. Такого він точно не очікував від товариша.
– Ну, то як? –перепитав Петро.
– Добре, – задихаючись, відповів Олексій.
– Скинеш її десь під мостом.
– Добре, – похитав головою Олексій і пішов до машини.
Йому хотілося якнайшвидше звідси поїхати.
Петро привів матір, посадив у машину й мовив:
– Олексій Вам щось покаже і привезе назад.
Людмила нічого не відповіла. Мовчки сіла в машину, навіть жодного разу не поглянула на сина. Мати знала, куди її відсилають, та перечити вже не було ані сил, ані бажання. Навіщо жити, коли ти не потрібна навіть рідній дитині?
Рушили. Олексій мовчав, йому не вистачало сил щось вимовити, та й про що він говоритиме? Людмила й собі мовчала. Отак вони і їхали мовчки. Ось уже виднівся міст. Чим ближче вони під’їжджали, тим страшніше ставало Людмилі. Перелякана жінка ледве переводила дух. Ось уже й міст.
“Все... Кінець!” – з жахом подумала Людмила й заплющила очі. Почала молитися...
Олексій помітив, що жінка страшенно боїться.
“Значить, їй все відомо. І, напевно, думає, що я їй щось зле заподію?! Треба заспокоїти її”, – думав він, крадькома позираючи на жінку.
– Тітко Людо, не бійтеся мене! Я нічого Вам не заподію! Ми їдемо до моєї доми, – заспокоював Олексій жінку.
Людмилі полегшало на душі. Однак вона все одно перебувала в якомусь напруженні.
Вже виднілося село. Олексій знову обізвався:
– Не вважайте мене якимсь убивцею! Я не такий! Зрозумійте, якби я Вас не забрав, то вони знайшли б когось іншого. Вибачте, що заставив Вас хвилюватися! Повірте, все буде добре!
Людмила ледве чутно прошепотіла:
– Спасибі тобі, сину! – і заридала.
Нарешті приїхали. Назустріч вибігли Олексієві діти. А на поріг вийшла дружина Марія. Взявши на руки доньок, Олексій звернувся до Марії:
– Маріє, нагрій, будь ласка, води й покупай матір. А потім нагодуй! Тепер вона буде жити з нами.
– Добренько! – погодилася Марія й пішла ставити воду.
– А Ви, – звернувся він до Людмили, – нічого не бійтеся. Тепер Ви будете моєю матір’ю, а я Вашим сином. А це ось мої дітки, то будьте їм бабусею. Не хвилюйтеся, тут Вас ніхто не ображатиме. Ми Вас любитимемо. І нагодуємо, й одягнемо. А Ви, мамо, будете дітей глядіти, казочки їм розказувати.
Людмила обняла Олексія й заплакала. Дівчатка й собі притулилися до баби.
...Минув рік. Якось приїхав Петро до Олексія в гості. Бо з тих пір, коли Петро випровадив матір, більше він і не бачився з другом.
– Щось ти, Олексію, забув, напевно, дорогу до мене? Вже давненько до мене не приїжджаєш, – весело обізвався Петро, зайшовши на подвір’я.
– Часу не маю! – непривітно відповів Олексій колишньому товаришеві.
– Ти чого? Хіба не радий мене бачити? Рік уже не бачилися! – сказав Петро й хотів обняти товариша.
Але Олексій відступився від нього.
– Яка тебе, Олексо, муха вкусила? Друзяко, ти чого? Що, навіть до хати не запросиш? – обурився Петро.
Було видно, що Олексій нерадий бачити Петра.
– Заходь! – сухо мовив Петрові.
Петро зайшов. Тільки-но переступив поріг, як відразу ж завмер на місці. Мати! Петро побачив матір, яка сиділа на ліжку і гралася з Олексієвими донечками. Він уже й не сподівався побачити матір живою, та ще й тут, в Олексія.
Людмила впізнала сина, але вдала, ніби його не знає.
Петро підійшов ближче.
– Мамо, що Ви тут робите? – обізвався, задихаючись, до матері. – Ходімо додому.
Людмила поглянула на сина й тихо відповіла:
– А я вдома! А ти вже мені не син, а я тобі не мати. Ось мій син! – показала вона на Олексія. – А це мої внучки. І тут я житиму до кінця днів своїх. А ти йди звідси. І забудь сюди дорогу!
Петрові потемніло в очах. Він кинувся з хати, мов обпечений.
Ледве добрався додому. Тільки-но переступив поріг, як відразу ж знепритомнів. Галя кинулася до чоловіка, але він був уже мертвий.
Не витримало Петрове серце.