
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.06
22:40
Чи не тому вуста німі,
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
2025.09.06
21:50
Я в'язну в снігах, ніби в пісках часу.
Я в'язну в часі, наче в снігах.
Погана видимість через снігопад
створює плівку, через яку
можна побачити драму століть.
Сніги засмоктують мене,
як трясовина. У снігах
я потрапляю в пастку,
Я в'язну в часі, наче в снігах.
Погана видимість через снігопад
створює плівку, через яку
можна побачити драму століть.
Сніги засмоктують мене,
як трясовина. У снігах
я потрапляю в пастку,
2025.09.06
13:49
Синій хліб не їж, матимеш недуг
Що вбили брата, убили сестру
А курчачий гриль на скошених пісках
Не зрівняю із бобами що у твоїх руках
О, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Що вбили брата, убили сестру
А курчачий гриль на скошених пісках
Не зрівняю із бобами що у твоїх руках
О, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
2025.09.06
12:39
Ще день висить на сонця цвяшку.
Давно печуться хмари-калачі.
І небо крадне пізню пташку,
Сплітають синь шипшин кущі.
Прив’яже ніч на нитку тиші
Старий горіх- тепла віщун.
І трави стануть неба вищі.
Давно печуться хмари-калачі.
І небо крадне пізню пташку,
Сплітають синь шипшин кущі.
Прив’яже ніч на нитку тиші
Старий горіх- тепла віщун.
І трави стануть неба вищі.
2025.09.06
11:59
Каже батько: годі, сину!
Досить статку!! Рівно спину!!!
Ростив змалку – відпочину:
Боже зранку, всім по чину!
06.09.2025р. UA
Досить статку!! Рівно спину!!!
Ростив змалку – відпочину:
Боже зранку, всім по чину!
06.09.2025р. UA
2025.09.06
07:19
І уявити не можу
В снах, або в мріях своїх,
Щоб я на тебе схожу
Стріти колись десь зміг.
Тож не покину ніколи
І не ображу ніяк, –
В мене залюблену долю
Більше не стріну – це факт.
В снах, або в мріях своїх,
Щоб я на тебе схожу
Стріти колись десь зміг.
Тож не покину ніколи
І не ображу ніяк, –
В мене залюблену долю
Більше не стріну – це факт.
2025.09.06
02:51
Повзучі гади теж літають, якщо їх добряче копнути.
Тим, що живуть у вигаданому світі, краще там і помирати.
Хочеш проблем собі – створи проблеми іншим.
Не дикун боїться цивілізації, а цивілізація дикуна.
Люди якщо і змінюються, то не в кращий
2025.09.05
21:30
Мене жене гостроконечний сніг,
Мов кара неба чи лиха примара.
Як Жан Жене, наздоганяє сміх.
Примарою стає гірка омана.
Мене жене непереможний сніг.
Він вічний, він біблійний і арктичний.
Сніг падає, немовби пес, до ніг
Мов кара неба чи лиха примара.
Як Жан Жене, наздоганяє сміх.
Примарою стає гірка омана.
Мене жене непереможний сніг.
Він вічний, він біблійний і арктичний.
Сніг падає, немовби пес, до ніг
2025.09.05
16:40
Зелен-листя поволеньки в'яне,
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.
Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.
Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
2025.09.05
11:18
Ця ніч,
зла ніч -
зліт Зла!
І чорнота
із-зусебіч
наповза!
зла ніч -
зліт Зла!
І чорнота
із-зусебіч
наповза!
2025.09.05
09:33
Життю радію, мов дитина,
І щиро тішуся щодня,
Що в хату пнеться без упину
Моя турботлива рідня.
Найближчим людям небайдуже
В яких умовах я живу, –
Що тре робити швидко й дружно,
Аби лишався на плаву.
І щиро тішуся щодня,
Що в хату пнеться без упину
Моя турботлива рідня.
Найближчим людям небайдуже
В яких умовах я живу, –
Що тре робити швидко й дружно,
Аби лишався на плаву.
2025.09.05
08:09
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Карнавал пон
Карнавал пон
2025.09.04
21:59
Ці марення і візії природи
Прорвуться крізь тюрму в'язких снігів.
Фантазія народиться в пологах,
Як повінь із бетонних берегів.
Фантазію ніщо уже не спинить,
Її сніги на крилах понесуть.
Ти в космос запускаєш довгий спінінг,
Прорвуться крізь тюрму в'язких снігів.
Фантазія народиться в пологах,
Як повінь із бетонних берегів.
Фантазію ніщо уже не спинить,
Її сніги на крилах понесуть.
Ти в космос запускаєш довгий спінінг,
2025.09.04
19:28
Московія у ті часи росла.
Мов ракова пухлина розповзалась.
Земель собі в Європі нахапалась,
Уже й до Польщі руки простягла.
Упхавши Казахстан за дві щоки,
На Індію вже хижо позирала,
Хоч Англія в той час там панувала
Та москалі вже мріяли – «поки»
Мов ракова пухлина розповзалась.
Земель собі в Європі нахапалась,
Уже й до Польщі руки простягла.
Упхавши Казахстан за дві щоки,
На Індію вже хижо позирала,
Хоч Англія в той час там панувала
Та москалі вже мріяли – «поки»
2025.09.04
15:42
Тато сина обіймав,
Тепло в щічку цілував:
"Сину мій, рости великий,
Усміхайся сонцелико!
Славний будеш богатир,
Ти мені, синок, повір,
Станеш воїном ти грізним -
Захистиш нашу Вітчизу.
Тепло в щічку цілував:
"Сину мій, рости великий,
Усміхайся сонцелико!
Славний будеш богатир,
Ти мені, синок, повір,
Станеш воїном ти грізним -
Захистиш нашу Вітчизу.
2025.09.04
14:28
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Солом'яне з
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солом'яне з
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Наталя Криловець (1985) /
Рецензії
Земля, що має голос
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Земля, що має голос
У виквіті постмодерного мажору такою незвичною, майже архаїчною, видається творчість тих, кого цупко тримає коріння традиційності, у чиїй плоті тече класична кров рідної літератури і кого не заманиш ні за які гроші чи будь-що інше (наприклад, славу) абсолютною дірочкою від найсмачнішого бублика чужих ізмів. Не таємниця, що найбільшу спокусу посмакувати тим, що не зі свого поля, мають молоді.
І чи не тому так дисонує із сучасним образом, чи то пак іміджем, молодої літератури творчий доробок Наталі Криловець. Його не назвеш антитезою модерної літератури, бо нема у ньому того задерикуватого виклику, що характерний для творчості більшості початківців, ані словесної еквілібристики, завжди пов’язаної з ризиком згубити автентичний сенс слова, ані оскоми учнівства, бо авторка оволоділа належним літературним інструментарієм такою мірою, що спроможна розбудити, розхвилювати і вивести із лабіринтів буденної летаргії будь-кого, вручивши йому ту заповітну ниточку, виснувану в якомусь далекому українському селі чи у рідних Угольцях із розповідей мами, бабусі , односельців…
«Безодня» – так назвала Наталя першу книжку своєї прози, куди увійшли бувальщини і легенди, які можна було б поцінувати на рівні фольклорного спадку, та й на тім поставити крапку. І що кому до того, що суто фольклорний підхід є лише гранню літературного пошуку авторки і що саме традиційна стежина пошуку нині, як ніколи, виповідає глибинну спрагу знайти надійне опертя своєму слову. Відомо, що літературний твір здобуває право на самостійне існування тоді, коли він закодований на різні рівні прочитання і коли слово набуває у ньому необхідної поліфонії і глибини.
Отож, безодня – це не лише провалля, яке проковтнуло нещасного чоловіка Семена разом із волами («Безодня»), жахливе місце, яке оминає кожен, кому дороге власне життя. Безодня – це і сховище пам’яті, своєрідний схрон, де у тиху погоду можна почути, «як хтось поганяє волів під землею»(с.18). Це і застереження: є ж бо на світі місця недоторканні, повиті страшною таємницею. Та найпаче тут вловлюємо предвічну українську настанову на пошанування землі, яка поіменована у культурній традиції антеїзмом. Термін антеїзм виводить нас на культурний діалог, однак нам важливо ствердити у зв’язку з цим власне ціннісне опертя, котре свого часу Іван Мірчук назвав «інтимною сполукою зі скибою». Своєю назвою Наталя Криловець мовби ставить питання: якою мірою заглиблена людина у рідну землю, як глибоко вона у ній? До безкінеччя, позаяк земля не має дна. Та земля має голос, і не тільки можна почути з її осердя, як хтось волів поганяє, а навіть великодні дзвони, якщо прикласти вухо до землі на саму Пасху, а ще на ній росте верба і калина і кує сива зозуля. Усе, як у народній пісні. Наталя не шкодує барв, аби максимально прихилити своє слово до лона рідної землі. І уже не впізнаєш, де завершується авторське я і розпочинається я архетипічно-народне і навпаки. У цьому і майстерність – видобути на-гора скарби, які ніколи не зітліють, тому що у скрині тримають добро до пори до часу, а там…
До глибини вражають нас долі Наталиних ліричних героїнь, вони незвичайні якоюсь містичною фатальністю, очікуванням і звершенням присуду, що завжди пов’язано з драматизмом і трагізмом. Мусимо згадати Оксану із «Дивовижного перевтілення» («на тому місці, де зникла дівчина, виросла осика»), і Олесю («Серцю не накажеш»), яку поховали під вербою, там, де обірвалося її життя, і Мар’яну з «Проклятого раю», і Катерину, котру поховали в одній труні з сином («Ковалева донька»). Особливо колоритно виписано трагедію матері Людмили («Подароване життя»), котру хотів передчасно звести зі світу рідний син, але старенька стала бажаною бабусею і матір’ю у чужій родині. Фабульна інтрига вдало переплетена із авторським спостереженням та вмінням авторки знаходити належну мотивацію діям і вчинкам персонажів. Людина, цар і володар природного світу, інколи суттєво програє не комусь іншому, а хижакові («Вовчиця»). «Бачите, ми не пожаліли її дітей, а вона наше не вбила!.. Людина й справді буває інколи гіршою від лютого звіра», – це не присуд, це те, що робить художню канву Наталиних творів близькою до народних повчань, дидактичної прози, яка виникає ще у Києворуську добу і не втрачає своєї актуальності і понині. Чи не тому легенди і бувальщини під пером Наталі Криловець постають у формі викінчених і майстерно довершених новелеток і новел, у яких психологічна напруга векторно скерована у глибину людського єства, що дозволяє закцентувати увагу на внутрішній подієвості, яка прочитується уже поміж рядків, а кожен конфлікт має традиційне моральне забарвлення. Тут і предвічний мотив української туги, того трагічного ліризму, що нуртує з бездонних глибин, і мудрість, яка завжди у пошанівку народному.
Інколи дивуєшся, як могла умістити Наталя такий багаж у юну душу, як вдалося їй трансформувати цей досвід у художнє слово. Важко знайти себе у багатоликому і багатоголосому я. Однак зуміла ж більш як століття назад Марко Вовчок сколихнути усю Україну своїми «Народними оповіданнями», зуміла заслужити щонайвищу Шевченкову похвалу.
Такі паралелі не є випадковими, бо в Україні письменник – це той, хто творить свій народ. Його місія в тому, щоб повернути народові його ж власні скарби, але огранені і відшліфовані до блиску і до невпізнання, і місія ця одна з найпочесніших.
Дуже хочеться, щоб Наталя не залишала своєї творчої стежини і щоб могла вона пронести своє слово покрізь позірний блиск новаторств і новацій, і щоб озорені обрії її творчості не затулило собою ніяке темне хмаровище.
Стефанія Українець, кандидат філософських наук, член НСПУ (м. Рівне)
І чи не тому так дисонує із сучасним образом, чи то пак іміджем, молодої літератури творчий доробок Наталі Криловець. Його не назвеш антитезою модерної літератури, бо нема у ньому того задерикуватого виклику, що характерний для творчості більшості початківців, ані словесної еквілібристики, завжди пов’язаної з ризиком згубити автентичний сенс слова, ані оскоми учнівства, бо авторка оволоділа належним літературним інструментарієм такою мірою, що спроможна розбудити, розхвилювати і вивести із лабіринтів буденної летаргії будь-кого, вручивши йому ту заповітну ниточку, виснувану в якомусь далекому українському селі чи у рідних Угольцях із розповідей мами, бабусі , односельців…
«Безодня» – так назвала Наталя першу книжку своєї прози, куди увійшли бувальщини і легенди, які можна було б поцінувати на рівні фольклорного спадку, та й на тім поставити крапку. І що кому до того, що суто фольклорний підхід є лише гранню літературного пошуку авторки і що саме традиційна стежина пошуку нині, як ніколи, виповідає глибинну спрагу знайти надійне опертя своєму слову. Відомо, що літературний твір здобуває право на самостійне існування тоді, коли він закодований на різні рівні прочитання і коли слово набуває у ньому необхідної поліфонії і глибини.
Отож, безодня – це не лише провалля, яке проковтнуло нещасного чоловіка Семена разом із волами («Безодня»), жахливе місце, яке оминає кожен, кому дороге власне життя. Безодня – це і сховище пам’яті, своєрідний схрон, де у тиху погоду можна почути, «як хтось поганяє волів під землею»(с.18). Це і застереження: є ж бо на світі місця недоторканні, повиті страшною таємницею. Та найпаче тут вловлюємо предвічну українську настанову на пошанування землі, яка поіменована у культурній традиції антеїзмом. Термін антеїзм виводить нас на культурний діалог, однак нам важливо ствердити у зв’язку з цим власне ціннісне опертя, котре свого часу Іван Мірчук назвав «інтимною сполукою зі скибою». Своєю назвою Наталя Криловець мовби ставить питання: якою мірою заглиблена людина у рідну землю, як глибоко вона у ній? До безкінеччя, позаяк земля не має дна. Та земля має голос, і не тільки можна почути з її осердя, як хтось волів поганяє, а навіть великодні дзвони, якщо прикласти вухо до землі на саму Пасху, а ще на ній росте верба і калина і кує сива зозуля. Усе, як у народній пісні. Наталя не шкодує барв, аби максимально прихилити своє слово до лона рідної землі. І уже не впізнаєш, де завершується авторське я і розпочинається я архетипічно-народне і навпаки. У цьому і майстерність – видобути на-гора скарби, які ніколи не зітліють, тому що у скрині тримають добро до пори до часу, а там…
До глибини вражають нас долі Наталиних ліричних героїнь, вони незвичайні якоюсь містичною фатальністю, очікуванням і звершенням присуду, що завжди пов’язано з драматизмом і трагізмом. Мусимо згадати Оксану із «Дивовижного перевтілення» («на тому місці, де зникла дівчина, виросла осика»), і Олесю («Серцю не накажеш»), яку поховали під вербою, там, де обірвалося її життя, і Мар’яну з «Проклятого раю», і Катерину, котру поховали в одній труні з сином («Ковалева донька»). Особливо колоритно виписано трагедію матері Людмили («Подароване життя»), котру хотів передчасно звести зі світу рідний син, але старенька стала бажаною бабусею і матір’ю у чужій родині. Фабульна інтрига вдало переплетена із авторським спостереженням та вмінням авторки знаходити належну мотивацію діям і вчинкам персонажів. Людина, цар і володар природного світу, інколи суттєво програє не комусь іншому, а хижакові («Вовчиця»). «Бачите, ми не пожаліли її дітей, а вона наше не вбила!.. Людина й справді буває інколи гіршою від лютого звіра», – це не присуд, це те, що робить художню канву Наталиних творів близькою до народних повчань, дидактичної прози, яка виникає ще у Києворуську добу і не втрачає своєї актуальності і понині. Чи не тому легенди і бувальщини під пером Наталі Криловець постають у формі викінчених і майстерно довершених новелеток і новел, у яких психологічна напруга векторно скерована у глибину людського єства, що дозволяє закцентувати увагу на внутрішній подієвості, яка прочитується уже поміж рядків, а кожен конфлікт має традиційне моральне забарвлення. Тут і предвічний мотив української туги, того трагічного ліризму, що нуртує з бездонних глибин, і мудрість, яка завжди у пошанівку народному.
Інколи дивуєшся, як могла умістити Наталя такий багаж у юну душу, як вдалося їй трансформувати цей досвід у художнє слово. Важко знайти себе у багатоликому і багатоголосому я. Однак зуміла ж більш як століття назад Марко Вовчок сколихнути усю Україну своїми «Народними оповіданнями», зуміла заслужити щонайвищу Шевченкову похвалу.
Такі паралелі не є випадковими, бо в Україні письменник – це той, хто творить свій народ. Його місія в тому, щоб повернути народові його ж власні скарби, але огранені і відшліфовані до блиску і до невпізнання, і місія ця одна з найпочесніших.
Дуже хочеться, щоб Наталя не залишала своєї творчої стежини і щоб могла вона пронести своє слово покрізь позірний блиск новаторств і новацій, і щоб озорені обрії її творчості не затулило собою ніяке темне хмаровище.
Стефанія Українець, кандидат філософських наук, член НСПУ (м. Рівне)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію