
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
22:26
Краще говорити мовою жестів,
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
2025.09.18
21:16
Тендітні вії додолу опускаю,
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
2025.09.18
19:05
Жив в одного пана старець, ходив, побирався
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
2025.09.18
18:13
Байдуже – до пекла чи до раю.
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
2025.09.18
12:14
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
2025.09.18
11:46
Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
2025.09.18
09:21
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві ч
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Наталя Криловець (1985) /
Рецензії
Земля, що має голос
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Земля, що має голос
У виквіті постмодерного мажору такою незвичною, майже архаїчною, видається творчість тих, кого цупко тримає коріння традиційності, у чиїй плоті тече класична кров рідної літератури і кого не заманиш ні за які гроші чи будь-що інше (наприклад, славу) абсолютною дірочкою від найсмачнішого бублика чужих ізмів. Не таємниця, що найбільшу спокусу посмакувати тим, що не зі свого поля, мають молоді.
І чи не тому так дисонує із сучасним образом, чи то пак іміджем, молодої літератури творчий доробок Наталі Криловець. Його не назвеш антитезою модерної літератури, бо нема у ньому того задерикуватого виклику, що характерний для творчості більшості початківців, ані словесної еквілібристики, завжди пов’язаної з ризиком згубити автентичний сенс слова, ані оскоми учнівства, бо авторка оволоділа належним літературним інструментарієм такою мірою, що спроможна розбудити, розхвилювати і вивести із лабіринтів буденної летаргії будь-кого, вручивши йому ту заповітну ниточку, виснувану в якомусь далекому українському селі чи у рідних Угольцях із розповідей мами, бабусі , односельців…
«Безодня» – так назвала Наталя першу книжку своєї прози, куди увійшли бувальщини і легенди, які можна було б поцінувати на рівні фольклорного спадку, та й на тім поставити крапку. І що кому до того, що суто фольклорний підхід є лише гранню літературного пошуку авторки і що саме традиційна стежина пошуку нині, як ніколи, виповідає глибинну спрагу знайти надійне опертя своєму слову. Відомо, що літературний твір здобуває право на самостійне існування тоді, коли він закодований на різні рівні прочитання і коли слово набуває у ньому необхідної поліфонії і глибини.
Отож, безодня – це не лише провалля, яке проковтнуло нещасного чоловіка Семена разом із волами («Безодня»), жахливе місце, яке оминає кожен, кому дороге власне життя. Безодня – це і сховище пам’яті, своєрідний схрон, де у тиху погоду можна почути, «як хтось поганяє волів під землею»(с.18). Це і застереження: є ж бо на світі місця недоторканні, повиті страшною таємницею. Та найпаче тут вловлюємо предвічну українську настанову на пошанування землі, яка поіменована у культурній традиції антеїзмом. Термін антеїзм виводить нас на культурний діалог, однак нам важливо ствердити у зв’язку з цим власне ціннісне опертя, котре свого часу Іван Мірчук назвав «інтимною сполукою зі скибою». Своєю назвою Наталя Криловець мовби ставить питання: якою мірою заглиблена людина у рідну землю, як глибоко вона у ній? До безкінеччя, позаяк земля не має дна. Та земля має голос, і не тільки можна почути з її осердя, як хтось волів поганяє, а навіть великодні дзвони, якщо прикласти вухо до землі на саму Пасху, а ще на ній росте верба і калина і кує сива зозуля. Усе, як у народній пісні. Наталя не шкодує барв, аби максимально прихилити своє слово до лона рідної землі. І уже не впізнаєш, де завершується авторське я і розпочинається я архетипічно-народне і навпаки. У цьому і майстерність – видобути на-гора скарби, які ніколи не зітліють, тому що у скрині тримають добро до пори до часу, а там…
До глибини вражають нас долі Наталиних ліричних героїнь, вони незвичайні якоюсь містичною фатальністю, очікуванням і звершенням присуду, що завжди пов’язано з драматизмом і трагізмом. Мусимо згадати Оксану із «Дивовижного перевтілення» («на тому місці, де зникла дівчина, виросла осика»), і Олесю («Серцю не накажеш»), яку поховали під вербою, там, де обірвалося її життя, і Мар’яну з «Проклятого раю», і Катерину, котру поховали в одній труні з сином («Ковалева донька»). Особливо колоритно виписано трагедію матері Людмили («Подароване життя»), котру хотів передчасно звести зі світу рідний син, але старенька стала бажаною бабусею і матір’ю у чужій родині. Фабульна інтрига вдало переплетена із авторським спостереженням та вмінням авторки знаходити належну мотивацію діям і вчинкам персонажів. Людина, цар і володар природного світу, інколи суттєво програє не комусь іншому, а хижакові («Вовчиця»). «Бачите, ми не пожаліли її дітей, а вона наше не вбила!.. Людина й справді буває інколи гіршою від лютого звіра», – це не присуд, це те, що робить художню канву Наталиних творів близькою до народних повчань, дидактичної прози, яка виникає ще у Києворуську добу і не втрачає своєї актуальності і понині. Чи не тому легенди і бувальщини під пером Наталі Криловець постають у формі викінчених і майстерно довершених новелеток і новел, у яких психологічна напруга векторно скерована у глибину людського єства, що дозволяє закцентувати увагу на внутрішній подієвості, яка прочитується уже поміж рядків, а кожен конфлікт має традиційне моральне забарвлення. Тут і предвічний мотив української туги, того трагічного ліризму, що нуртує з бездонних глибин, і мудрість, яка завжди у пошанівку народному.
Інколи дивуєшся, як могла умістити Наталя такий багаж у юну душу, як вдалося їй трансформувати цей досвід у художнє слово. Важко знайти себе у багатоликому і багатоголосому я. Однак зуміла ж більш як століття назад Марко Вовчок сколихнути усю Україну своїми «Народними оповіданнями», зуміла заслужити щонайвищу Шевченкову похвалу.
Такі паралелі не є випадковими, бо в Україні письменник – це той, хто творить свій народ. Його місія в тому, щоб повернути народові його ж власні скарби, але огранені і відшліфовані до блиску і до невпізнання, і місія ця одна з найпочесніших.
Дуже хочеться, щоб Наталя не залишала своєї творчої стежини і щоб могла вона пронести своє слово покрізь позірний блиск новаторств і новацій, і щоб озорені обрії її творчості не затулило собою ніяке темне хмаровище.
Стефанія Українець, кандидат філософських наук, член НСПУ (м. Рівне)
І чи не тому так дисонує із сучасним образом, чи то пак іміджем, молодої літератури творчий доробок Наталі Криловець. Його не назвеш антитезою модерної літератури, бо нема у ньому того задерикуватого виклику, що характерний для творчості більшості початківців, ані словесної еквілібристики, завжди пов’язаної з ризиком згубити автентичний сенс слова, ані оскоми учнівства, бо авторка оволоділа належним літературним інструментарієм такою мірою, що спроможна розбудити, розхвилювати і вивести із лабіринтів буденної летаргії будь-кого, вручивши йому ту заповітну ниточку, виснувану в якомусь далекому українському селі чи у рідних Угольцях із розповідей мами, бабусі , односельців…
«Безодня» – так назвала Наталя першу книжку своєї прози, куди увійшли бувальщини і легенди, які можна було б поцінувати на рівні фольклорного спадку, та й на тім поставити крапку. І що кому до того, що суто фольклорний підхід є лише гранню літературного пошуку авторки і що саме традиційна стежина пошуку нині, як ніколи, виповідає глибинну спрагу знайти надійне опертя своєму слову. Відомо, що літературний твір здобуває право на самостійне існування тоді, коли він закодований на різні рівні прочитання і коли слово набуває у ньому необхідної поліфонії і глибини.
Отож, безодня – це не лише провалля, яке проковтнуло нещасного чоловіка Семена разом із волами («Безодня»), жахливе місце, яке оминає кожен, кому дороге власне життя. Безодня – це і сховище пам’яті, своєрідний схрон, де у тиху погоду можна почути, «як хтось поганяє волів під землею»(с.18). Це і застереження: є ж бо на світі місця недоторканні, повиті страшною таємницею. Та найпаче тут вловлюємо предвічну українську настанову на пошанування землі, яка поіменована у культурній традиції антеїзмом. Термін антеїзм виводить нас на культурний діалог, однак нам важливо ствердити у зв’язку з цим власне ціннісне опертя, котре свого часу Іван Мірчук назвав «інтимною сполукою зі скибою». Своєю назвою Наталя Криловець мовби ставить питання: якою мірою заглиблена людина у рідну землю, як глибоко вона у ній? До безкінеччя, позаяк земля не має дна. Та земля має голос, і не тільки можна почути з її осердя, як хтось волів поганяє, а навіть великодні дзвони, якщо прикласти вухо до землі на саму Пасху, а ще на ній росте верба і калина і кує сива зозуля. Усе, як у народній пісні. Наталя не шкодує барв, аби максимально прихилити своє слово до лона рідної землі. І уже не впізнаєш, де завершується авторське я і розпочинається я архетипічно-народне і навпаки. У цьому і майстерність – видобути на-гора скарби, які ніколи не зітліють, тому що у скрині тримають добро до пори до часу, а там…
До глибини вражають нас долі Наталиних ліричних героїнь, вони незвичайні якоюсь містичною фатальністю, очікуванням і звершенням присуду, що завжди пов’язано з драматизмом і трагізмом. Мусимо згадати Оксану із «Дивовижного перевтілення» («на тому місці, де зникла дівчина, виросла осика»), і Олесю («Серцю не накажеш»), яку поховали під вербою, там, де обірвалося її життя, і Мар’яну з «Проклятого раю», і Катерину, котру поховали в одній труні з сином («Ковалева донька»). Особливо колоритно виписано трагедію матері Людмили («Подароване життя»), котру хотів передчасно звести зі світу рідний син, але старенька стала бажаною бабусею і матір’ю у чужій родині. Фабульна інтрига вдало переплетена із авторським спостереженням та вмінням авторки знаходити належну мотивацію діям і вчинкам персонажів. Людина, цар і володар природного світу, інколи суттєво програє не комусь іншому, а хижакові («Вовчиця»). «Бачите, ми не пожаліли її дітей, а вона наше не вбила!.. Людина й справді буває інколи гіршою від лютого звіра», – це не присуд, це те, що робить художню канву Наталиних творів близькою до народних повчань, дидактичної прози, яка виникає ще у Києворуську добу і не втрачає своєї актуальності і понині. Чи не тому легенди і бувальщини під пером Наталі Криловець постають у формі викінчених і майстерно довершених новелеток і новел, у яких психологічна напруга векторно скерована у глибину людського єства, що дозволяє закцентувати увагу на внутрішній подієвості, яка прочитується уже поміж рядків, а кожен конфлікт має традиційне моральне забарвлення. Тут і предвічний мотив української туги, того трагічного ліризму, що нуртує з бездонних глибин, і мудрість, яка завжди у пошанівку народному.
Інколи дивуєшся, як могла умістити Наталя такий багаж у юну душу, як вдалося їй трансформувати цей досвід у художнє слово. Важко знайти себе у багатоликому і багатоголосому я. Однак зуміла ж більш як століття назад Марко Вовчок сколихнути усю Україну своїми «Народними оповіданнями», зуміла заслужити щонайвищу Шевченкову похвалу.
Такі паралелі не є випадковими, бо в Україні письменник – це той, хто творить свій народ. Його місія в тому, щоб повернути народові його ж власні скарби, але огранені і відшліфовані до блиску і до невпізнання, і місія ця одна з найпочесніших.
Дуже хочеться, щоб Наталя не залишала своєї творчої стежини і щоб могла вона пронести своє слово покрізь позірний блиск новаторств і новацій, і щоб озорені обрії її творчості не затулило собою ніяке темне хмаровище.
Стефанія Українець, кандидат філософських наук, член НСПУ (м. Рівне)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію