О, Каїне, убивши свого брата,
від суду смертного ти наче би утік,
та бажаного щастя не пізнав.
За тисячі років у чорне серце ката
ти кров’ю злою згодом перетік
і знову катом став.
Мовчиш у серці. Слушної години
чекаєш довго, щоб пролити кров
і на підмості, липкої від болю,
знов говорити палко про любов
до ближнього свого, до брата.
І прощення не ждеш,
бо сам себе простив.
У мить омани, більшої від віри,
ти очі не відвів і щиро говорив
смиренним тихим словом
перед священним небом, перед Богом,
свою печаль утрати.
О, Каїне, тавро твоє пече,
немов би кат тримає за плече
в останню ще живу хвилину
чергову жертву братовбивства твого.
У цьому світі щось міняти марно,
усе вертає на круги свої.
Не вбив би Каїн, Авель би убив.
Господь його прокляттям би простив
і Авель би тоді в нащадках воскресав
і теж вбивав.
Прости їх, Боже, каїнів затятих.
Як версія твоя, ми надто недолугі,
щоб душу благодатну вберегти
у цноті непорочного зачаття
тієї первородної природи,
що людством зветься.
Хто озветься
та заперечить божевілля світу
у знищенні собі подібних?
Так мало гідних
для царства Божого, для щастя на землі.
Горять вогні і вбивць біблейських ждуть,
а ті не мруть, бо у серцях теперішніх живуть.