Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.18
09:22
Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
2026.05.18
09:16
Благословенних видно по ясних очах —
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
2026.05.18
06:16
Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
2026.05.18
02:38
Чи не кожен шнурок уявляє себе великим змієм.
Насвинячити здатна лише людина.
У собачої радості людське обличчя.
Не все те зелень, що у салаті.
Ціна питання зняла питання ціни.
Від зайвої чарки ніхто не застрахований.
Гірше за погану гор
2026.05.17
23:32
Бузок розквіт у травні.
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
2026.05.17
22:24
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
2026.05.17
19:38
Тремтить на взгір’ї стиха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
2026.05.17
17:44
Втомився украй, не спавши, зовсім не
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
2026.05.17
17:02
Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
2026.05.17
11:34
Я хочу заховатись у світах,
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
2026.05.17
11:17
Забери мене туди,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
2026.05.17
11:14
Ми, буває, від себе втікаєм,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
2026.05.17
10:14
не мав ні статків ні хатів
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
2026.05.17
06:19
І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
2026.05.17
00:42
Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
2026.05.16
18:41
Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Чернишенко (1986) /
Проза
Усмішка (новела на дві дії). Дія друга
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Усмішка (новела на дві дії). Дія друга
Похорони були зранку. Я не зміг змусити себе піти. Вже у школі до мене підійшла однокласниця Відмінниця Яна і з докором сказала:
„Ну як тобі не соромно, пропускати похорон? Всі думали, що ти разом з іншими хлопцями нестимеш домовину. Було так красиво, дівчата всі в чорному несли вінки і кидали на шлях квіти, а ти десь пропав. Не міг уважити востаннє нашу улюблену ...”
„Та замовкнеш ти нарешті?!!” – я не витримав тріпотні Відмінниці Яни, відчув, що мене зараз знудить і я виблюю свій сніданок просто їй під ноги. Яна ледь не зашипіла на мене з обурення і вигнула спину, як зла кицька:
„Придурок! Я одразу зрозуміла, що тобі вона була не потрібна, а пам’ять про неї тим більше! Улюблений учень! Як же! Ще ж промову йому доручили читати! Лицемір проклятий!” – Відмінниця Яна крутнулася на підборах і зі злістю чеканячи крок побігла до класу, щоб розповісти своїм подружкам про „цього жахливого Чернишенка”, який зневажає пам’ять улюбленої вчительки.
На урок я не пішов. Вийшов надвір, переліз через паркан до дитячого садочка і вмостився під огидним червоним мухомором три метра заввишки. Я уявив, як виходжу на сцену і починаю розповідати про Надію Іванівну, про її нелюбов до помпезності, про її бажання працювати з людськими душами. Уявив, як кажу голосно на увесь зал, що вона ось зараз із неба дивиться на нас і їй смішно від нашого глупства. „Подивіться на це обличчя, ви побачите на ньому знак незборимої жаги до життя і всепереможної любові, побачите сміх крізь сльози, усмішку, якою тамовано біль...”
Але ні. Я не міг так зробити, не міг зірвати реквієм, адже занадто дорога мені пам’ять про Надію Іванівну, щоб розмінювати її на нікому вже не потрібні суперечки з учителями. Вона не хотіла б, щоб я встрявав у халепу через реквієм, з якого вона б лише посміялась.
Рішення прийшло раптово, я підвівся і пішов шукати Ірину Вікторівну.
Ірина Вікторівна була у себе у кабінеті організатора позакласної роботи і намагалась заліпити шматком ватману велетенську червону зірку на старезному плакаті „Ми про вас не забудемо!” Поруч неї на підлозі припертий до стіни стояв великий портрет Надії Іванівни перезнятий із паспорту, а потім якимось неймовірним чином збільшений, від чого він став трохи розмитим.
„О, Володя! Ну як, вивчив слова? А вірша написав.”
„Ні.”
„То нічого, послухай-но, що я вчора придумала...” – вона почала порпатися у якихось паперах, що купами лежали на столі. Нарешті знайшла потрібний папірець і з виразом, майже по складах, активно жестикулюючи прочитала:
„Ви покинули нас так рано, хай цей вірш буде вам посвята, незагоєна наша рана іще довго буде страждати...” Як тобі?
„Жахливо.” – чесно зізнався я.
„Фу, який ти! Сам он нічого не зміг придумати, а мене критикуєш. Стривай, а що це на тобі?” – запитала Ірина Володимирівна, яка нарешті зауважила, що я одягнений у джинси і сіру футболку: „Ти що, не міг одягнути костюма, темну якусь краватку? Негайно додому перевдягатись, я тебе у такому вигляді на сцену не випущу!”
„Я й не хочу на сцену. Не хочу виступати.”
Ірина Вікторівна, здавалось, замислилась, а потім начепила співчутливий вираз обличчя і почала повільно, розтягуючи слова, говорити:
„Ми розуміємо, як тобі зараз тяжко. Повір, нам так само гірко, як і тобі. Але ми не опускаємо рук – ми готуємося віддати данину пам’яті чудовій, я не побоюсь цього слова...”
„Ви не зрозуміли.” – перебив я: „Я просто не хочу. І все.”
Здавалось, вчительку заціпило. Вона деякий час переварювала інформацію, а потім просичала:
„Ну що ж, Чернишенко, якщо ти така свиня, хай буде по-твоєму. Давай сюди слова. Але не думай, що тобі можна не приходити на концерт, тобто реквієм. Я особисто проконтролюю, щоб ти на власні очі побачив, як учні можуть любити і поважати своїх вчителів. Я це зроблю лише з прихильності до покійної, а інакше я б і дивитися на тебе не схотіла. Це ж треба, який невдячний, а вона ж у тебе душу вклала...” – Ірина Вікторівна приклала до очей носову хустинку. Я поклав перед нею на стіл роздруківку тексту моєї промови, повернувся і попрямував до дверей:
„Дякую. А на виставу я прийду.”
Актова зала була переповнена. Приїхали люди з району, дівчата понав’язували собі Чорні стрічки на рукава, хлопці дивилися під ноги і зрідка перекидались короткими фразами. Вчителі намагались не дивитись на мене – Ірина Вікторівна вже безумовно усе їм розповіла.
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – читала з червоної папки Відмінниця Яна – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю...” Вщент заповнена актова зала скорботно схилила голови і лише я один дивився прямо на портрет Надії Іванівни високо над сценою. На обличчя упав сонячний промінь і ледь помітна усмішка злегка торкнула її вуста...
„Ну як тобі не соромно, пропускати похорон? Всі думали, що ти разом з іншими хлопцями нестимеш домовину. Було так красиво, дівчата всі в чорному несли вінки і кидали на шлях квіти, а ти десь пропав. Не міг уважити востаннє нашу улюблену ...”
„Та замовкнеш ти нарешті?!!” – я не витримав тріпотні Відмінниці Яни, відчув, що мене зараз знудить і я виблюю свій сніданок просто їй під ноги. Яна ледь не зашипіла на мене з обурення і вигнула спину, як зла кицька:
„Придурок! Я одразу зрозуміла, що тобі вона була не потрібна, а пам’ять про неї тим більше! Улюблений учень! Як же! Ще ж промову йому доручили читати! Лицемір проклятий!” – Відмінниця Яна крутнулася на підборах і зі злістю чеканячи крок побігла до класу, щоб розповісти своїм подружкам про „цього жахливого Чернишенка”, який зневажає пам’ять улюбленої вчительки.
На урок я не пішов. Вийшов надвір, переліз через паркан до дитячого садочка і вмостився під огидним червоним мухомором три метра заввишки. Я уявив, як виходжу на сцену і починаю розповідати про Надію Іванівну, про її нелюбов до помпезності, про її бажання працювати з людськими душами. Уявив, як кажу голосно на увесь зал, що вона ось зараз із неба дивиться на нас і їй смішно від нашого глупства. „Подивіться на це обличчя, ви побачите на ньому знак незборимої жаги до життя і всепереможної любові, побачите сміх крізь сльози, усмішку, якою тамовано біль...”
Але ні. Я не міг так зробити, не міг зірвати реквієм, адже занадто дорога мені пам’ять про Надію Іванівну, щоб розмінювати її на нікому вже не потрібні суперечки з учителями. Вона не хотіла б, щоб я встрявав у халепу через реквієм, з якого вона б лише посміялась.
Рішення прийшло раптово, я підвівся і пішов шукати Ірину Вікторівну.
Ірина Вікторівна була у себе у кабінеті організатора позакласної роботи і намагалась заліпити шматком ватману велетенську червону зірку на старезному плакаті „Ми про вас не забудемо!” Поруч неї на підлозі припертий до стіни стояв великий портрет Надії Іванівни перезнятий із паспорту, а потім якимось неймовірним чином збільшений, від чого він став трохи розмитим.
„О, Володя! Ну як, вивчив слова? А вірша написав.”
„Ні.”
„То нічого, послухай-но, що я вчора придумала...” – вона почала порпатися у якихось паперах, що купами лежали на столі. Нарешті знайшла потрібний папірець і з виразом, майже по складах, активно жестикулюючи прочитала:
„Ви покинули нас так рано, хай цей вірш буде вам посвята, незагоєна наша рана іще довго буде страждати...” Як тобі?
„Жахливо.” – чесно зізнався я.
„Фу, який ти! Сам он нічого не зміг придумати, а мене критикуєш. Стривай, а що це на тобі?” – запитала Ірина Володимирівна, яка нарешті зауважила, що я одягнений у джинси і сіру футболку: „Ти що, не міг одягнути костюма, темну якусь краватку? Негайно додому перевдягатись, я тебе у такому вигляді на сцену не випущу!”
„Я й не хочу на сцену. Не хочу виступати.”
Ірина Вікторівна, здавалось, замислилась, а потім начепила співчутливий вираз обличчя і почала повільно, розтягуючи слова, говорити:
„Ми розуміємо, як тобі зараз тяжко. Повір, нам так само гірко, як і тобі. Але ми не опускаємо рук – ми готуємося віддати данину пам’яті чудовій, я не побоюсь цього слова...”
„Ви не зрозуміли.” – перебив я: „Я просто не хочу. І все.”
Здавалось, вчительку заціпило. Вона деякий час переварювала інформацію, а потім просичала:
„Ну що ж, Чернишенко, якщо ти така свиня, хай буде по-твоєму. Давай сюди слова. Але не думай, що тобі можна не приходити на концерт, тобто реквієм. Я особисто проконтролюю, щоб ти на власні очі побачив, як учні можуть любити і поважати своїх вчителів. Я це зроблю лише з прихильності до покійної, а інакше я б і дивитися на тебе не схотіла. Це ж треба, який невдячний, а вона ж у тебе душу вклала...” – Ірина Вікторівна приклала до очей носову хустинку. Я поклав перед нею на стіл роздруківку тексту моєї промови, повернувся і попрямував до дверей:
„Дякую. А на виставу я прийду.”
Актова зала була переповнена. Приїхали люди з району, дівчата понав’язували собі Чорні стрічки на рукава, хлопці дивилися під ноги і зрідка перекидались короткими фразами. Вчителі намагались не дивитись на мене – Ірина Вікторівна вже безумовно усе їм розповіла.
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – читала з червоної папки Відмінниця Яна – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю...” Вщент заповнена актова зала скорботно схилила голови і лише я один дивився прямо на портрет Надії Іванівни високо над сценою. На обличчя упав сонячний промінь і ледь помітна усмішка злегка торкнула її вуста...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
