Похорони були зранку. Я не зміг змусити себе піти. Вже у школі до мене підійшла однокласниця Відмінниця Яна і з докором сказала:
„Ну як тобі не соромно, пропускати похорон? Всі думали, що ти разом з іншими хлопцями нестимеш домовину. Було так красиво, дівчата всі в чорному несли вінки і кидали на шлях квіти, а ти десь пропав. Не міг уважити востаннє нашу улюблену ...”
„Та замовкнеш ти нарешті?!!” – я не витримав тріпотні Відмінниці Яни, відчув, що мене зараз знудить і я виблюю свій сніданок просто їй під ноги. Яна ледь не зашипіла на мене з обурення і вигнула спину, як зла кицька:
„Придурок! Я одразу зрозуміла, що тобі вона була не потрібна, а пам’ять про неї тим більше! Улюблений учень! Як же! Ще ж промову йому доручили читати! Лицемір проклятий!” – Відмінниця Яна крутнулася на підборах і зі злістю чеканячи крок побігла до класу, щоб розповісти своїм подружкам про „цього жахливого Чернишенка”, який зневажає пам’ять улюбленої вчительки.
На урок я не пішов. Вийшов надвір, переліз через паркан до дитячого садочка і вмостився під огидним червоним мухомором три метра заввишки. Я уявив, як виходжу на сцену і починаю розповідати про Надію Іванівну, про її нелюбов до помпезності, про її бажання працювати з людськими душами. Уявив, як кажу голосно на увесь зал, що вона ось зараз із неба дивиться на нас і їй смішно від нашого глупства. „Подивіться на це обличчя, ви побачите на ньому знак незборимої жаги до життя і всепереможної любові, побачите сміх крізь сльози, усмішку, якою тамовано біль...”
Але ні. Я не міг так зробити, не міг зірвати реквієм, адже занадто дорога мені пам’ять про Надію Іванівну, щоб розмінювати її на нікому вже не потрібні суперечки з учителями. Вона не хотіла б, щоб я встрявав у халепу через реквієм, з якого вона б лише посміялась.
Рішення прийшло раптово, я підвівся і пішов шукати Ірину Вікторівну.
Ірина Вікторівна була у себе у кабінеті організатора позакласної роботи і намагалась заліпити шматком ватману велетенську червону зірку на старезному плакаті „Ми про вас не забудемо!” Поруч неї на підлозі припертий до стіни стояв великий портрет Надії Іванівни перезнятий із паспорту, а потім якимось неймовірним чином збільшений, від чого він став трохи розмитим.
„О, Володя! Ну як, вивчив слова? А вірша написав.”
„Ні.”
„То нічого, послухай-но, що я вчора придумала...” – вона почала порпатися у якихось паперах, що купами лежали на столі. Нарешті знайшла потрібний папірець і з виразом, майже по складах, активно жестикулюючи прочитала:
„Ви покинули нас так рано, хай цей вірш буде вам посвята, незагоєна наша рана іще довго буде страждати...” Як тобі?
„Жахливо.” – чесно зізнався я.
„Фу, який ти! Сам он нічого не зміг придумати, а мене критикуєш. Стривай, а що це на тобі?” – запитала Ірина Володимирівна, яка нарешті зауважила, що я одягнений у джинси і сіру футболку: „Ти що, не міг одягнути костюма, темну якусь краватку? Негайно додому перевдягатись, я тебе у такому вигляді на сцену не випущу!”
„Я й не хочу на сцену. Не хочу виступати.”
Ірина Вікторівна, здавалось, замислилась, а потім начепила співчутливий вираз обличчя і почала повільно, розтягуючи слова, говорити:
„Ми розуміємо, як тобі зараз тяжко. Повір, нам так само гірко, як і тобі. Але ми не опускаємо рук – ми готуємося віддати данину пам’яті чудовій, я не побоюсь цього слова...”
„Ви не зрозуміли.” – перебив я: „Я просто не хочу. І все.”
Здавалось, вчительку заціпило. Вона деякий час переварювала інформацію, а потім просичала:
„Ну що ж, Чернишенко, якщо ти така свиня, хай буде по-твоєму. Давай сюди слова. Але не думай, що тобі можна не приходити на концерт, тобто реквієм. Я особисто проконтролюю, щоб ти на власні очі побачив, як учні можуть любити і поважати своїх вчителів. Я це зроблю лише з прихильності до покійної, а інакше я б і дивитися на тебе не схотіла. Це ж треба, який невдячний, а вона ж у тебе душу вклала...” – Ірина Вікторівна приклала до очей носову хустинку. Я поклав перед нею на стіл роздруківку тексту моєї промови, повернувся і попрямував до дверей:
„Дякую. А на виставу я прийду.”

Актова зала була переповнена. Приїхали люди з району, дівчата понав’язували собі Чорні стрічки на рукава, хлопці дивилися під ноги і зрідка перекидались короткими фразами. Вчителі намагались не дивитись на мене – Ірина Вікторівна вже безумовно усе їм розповіла.
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – читала з червоної папки Відмінниця Яна – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю...” Вщент заповнена актова зала скорботно схилила голови і лише я один дивився прямо на портрет Надії Іванівни високо над сценою. На обличчя упав сонячний промінь і ледь помітна усмішка злегка торкнула її вуста...