Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.16
12:14
Я - контркультура, я хлопець із підворіття
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
2026.02.16
07:16
Зимові дні, неначе сни,
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
2026.02.15
23:23
Котика ніжного дотики…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
2026.02.15
17:23
Знати би от
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
2026.02.15
16:58
А кривда залишає хибні тіні
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
2026.02.15
15:28
Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
2026.02.15
14:17
Із Леоніда Сергєєва
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
2026.02.15
11:44
Мінливість травня тиха і примарна
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
2026.02.15
10:46
Доброго вечора, шановні радіослухачі!
В ефірі щотижнева передача «Особистість - поруч!»
Сьогодні наш гість - переможець конкурсу короткого оповідання на таку всеосяжну тему, як «Мета мого життя», Іван Кочур.
Зараз ми сидимо у затишній однокімнатній ква
2026.02.14
19:27
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2026.02.14
15:38
Здетонірував неспокій…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
2026.02.14
11:44
А наш великий воїн Скандербек
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
2026.02.14
11:05
Усе темнішає: і світ байдужий,
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
2026.02.14
11:01
Ні, не сховаєшся ніде
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
2026.02.14
10:02
Стомлене серце торкається тиші.
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
2026.02.14
07:23
Не сидить незрушно в хаті
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Чернишенко (1986) /
Проза
Усмішка (новела на дві дії). Дія друга
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Усмішка (новела на дві дії). Дія друга
Похорони були зранку. Я не зміг змусити себе піти. Вже у школі до мене підійшла однокласниця Відмінниця Яна і з докором сказала:
„Ну як тобі не соромно, пропускати похорон? Всі думали, що ти разом з іншими хлопцями нестимеш домовину. Було так красиво, дівчата всі в чорному несли вінки і кидали на шлях квіти, а ти десь пропав. Не міг уважити востаннє нашу улюблену ...”
„Та замовкнеш ти нарешті?!!” – я не витримав тріпотні Відмінниці Яни, відчув, що мене зараз знудить і я виблюю свій сніданок просто їй під ноги. Яна ледь не зашипіла на мене з обурення і вигнула спину, як зла кицька:
„Придурок! Я одразу зрозуміла, що тобі вона була не потрібна, а пам’ять про неї тим більше! Улюблений учень! Як же! Ще ж промову йому доручили читати! Лицемір проклятий!” – Відмінниця Яна крутнулася на підборах і зі злістю чеканячи крок побігла до класу, щоб розповісти своїм подружкам про „цього жахливого Чернишенка”, який зневажає пам’ять улюбленої вчительки.
На урок я не пішов. Вийшов надвір, переліз через паркан до дитячого садочка і вмостився під огидним червоним мухомором три метра заввишки. Я уявив, як виходжу на сцену і починаю розповідати про Надію Іванівну, про її нелюбов до помпезності, про її бажання працювати з людськими душами. Уявив, як кажу голосно на увесь зал, що вона ось зараз із неба дивиться на нас і їй смішно від нашого глупства. „Подивіться на це обличчя, ви побачите на ньому знак незборимої жаги до життя і всепереможної любові, побачите сміх крізь сльози, усмішку, якою тамовано біль...”
Але ні. Я не міг так зробити, не міг зірвати реквієм, адже занадто дорога мені пам’ять про Надію Іванівну, щоб розмінювати її на нікому вже не потрібні суперечки з учителями. Вона не хотіла б, щоб я встрявав у халепу через реквієм, з якого вона б лише посміялась.
Рішення прийшло раптово, я підвівся і пішов шукати Ірину Вікторівну.
Ірина Вікторівна була у себе у кабінеті організатора позакласної роботи і намагалась заліпити шматком ватману велетенську червону зірку на старезному плакаті „Ми про вас не забудемо!” Поруч неї на підлозі припертий до стіни стояв великий портрет Надії Іванівни перезнятий із паспорту, а потім якимось неймовірним чином збільшений, від чого він став трохи розмитим.
„О, Володя! Ну як, вивчив слова? А вірша написав.”
„Ні.”
„То нічого, послухай-но, що я вчора придумала...” – вона почала порпатися у якихось паперах, що купами лежали на столі. Нарешті знайшла потрібний папірець і з виразом, майже по складах, активно жестикулюючи прочитала:
„Ви покинули нас так рано, хай цей вірш буде вам посвята, незагоєна наша рана іще довго буде страждати...” Як тобі?
„Жахливо.” – чесно зізнався я.
„Фу, який ти! Сам он нічого не зміг придумати, а мене критикуєш. Стривай, а що це на тобі?” – запитала Ірина Володимирівна, яка нарешті зауважила, що я одягнений у джинси і сіру футболку: „Ти що, не міг одягнути костюма, темну якусь краватку? Негайно додому перевдягатись, я тебе у такому вигляді на сцену не випущу!”
„Я й не хочу на сцену. Не хочу виступати.”
Ірина Вікторівна, здавалось, замислилась, а потім начепила співчутливий вираз обличчя і почала повільно, розтягуючи слова, говорити:
„Ми розуміємо, як тобі зараз тяжко. Повір, нам так само гірко, як і тобі. Але ми не опускаємо рук – ми готуємося віддати данину пам’яті чудовій, я не побоюсь цього слова...”
„Ви не зрозуміли.” – перебив я: „Я просто не хочу. І все.”
Здавалось, вчительку заціпило. Вона деякий час переварювала інформацію, а потім просичала:
„Ну що ж, Чернишенко, якщо ти така свиня, хай буде по-твоєму. Давай сюди слова. Але не думай, що тобі можна не приходити на концерт, тобто реквієм. Я особисто проконтролюю, щоб ти на власні очі побачив, як учні можуть любити і поважати своїх вчителів. Я це зроблю лише з прихильності до покійної, а інакше я б і дивитися на тебе не схотіла. Це ж треба, який невдячний, а вона ж у тебе душу вклала...” – Ірина Вікторівна приклала до очей носову хустинку. Я поклав перед нею на стіл роздруківку тексту моєї промови, повернувся і попрямував до дверей:
„Дякую. А на виставу я прийду.”
Актова зала була переповнена. Приїхали люди з району, дівчата понав’язували собі Чорні стрічки на рукава, хлопці дивилися під ноги і зрідка перекидались короткими фразами. Вчителі намагались не дивитись на мене – Ірина Вікторівна вже безумовно усе їм розповіла.
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – читала з червоної папки Відмінниця Яна – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю...” Вщент заповнена актова зала скорботно схилила голови і лише я один дивився прямо на портрет Надії Іванівни високо над сценою. На обличчя упав сонячний промінь і ледь помітна усмішка злегка торкнула її вуста...
„Ну як тобі не соромно, пропускати похорон? Всі думали, що ти разом з іншими хлопцями нестимеш домовину. Було так красиво, дівчата всі в чорному несли вінки і кидали на шлях квіти, а ти десь пропав. Не міг уважити востаннє нашу улюблену ...”
„Та замовкнеш ти нарешті?!!” – я не витримав тріпотні Відмінниці Яни, відчув, що мене зараз знудить і я виблюю свій сніданок просто їй під ноги. Яна ледь не зашипіла на мене з обурення і вигнула спину, як зла кицька:
„Придурок! Я одразу зрозуміла, що тобі вона була не потрібна, а пам’ять про неї тим більше! Улюблений учень! Як же! Ще ж промову йому доручили читати! Лицемір проклятий!” – Відмінниця Яна крутнулася на підборах і зі злістю чеканячи крок побігла до класу, щоб розповісти своїм подружкам про „цього жахливого Чернишенка”, який зневажає пам’ять улюбленої вчительки.
На урок я не пішов. Вийшов надвір, переліз через паркан до дитячого садочка і вмостився під огидним червоним мухомором три метра заввишки. Я уявив, як виходжу на сцену і починаю розповідати про Надію Іванівну, про її нелюбов до помпезності, про її бажання працювати з людськими душами. Уявив, як кажу голосно на увесь зал, що вона ось зараз із неба дивиться на нас і їй смішно від нашого глупства. „Подивіться на це обличчя, ви побачите на ньому знак незборимої жаги до життя і всепереможної любові, побачите сміх крізь сльози, усмішку, якою тамовано біль...”
Але ні. Я не міг так зробити, не міг зірвати реквієм, адже занадто дорога мені пам’ять про Надію Іванівну, щоб розмінювати її на нікому вже не потрібні суперечки з учителями. Вона не хотіла б, щоб я встрявав у халепу через реквієм, з якого вона б лише посміялась.
Рішення прийшло раптово, я підвівся і пішов шукати Ірину Вікторівну.
Ірина Вікторівна була у себе у кабінеті організатора позакласної роботи і намагалась заліпити шматком ватману велетенську червону зірку на старезному плакаті „Ми про вас не забудемо!” Поруч неї на підлозі припертий до стіни стояв великий портрет Надії Іванівни перезнятий із паспорту, а потім якимось неймовірним чином збільшений, від чого він став трохи розмитим.
„О, Володя! Ну як, вивчив слова? А вірша написав.”
„Ні.”
„То нічого, послухай-но, що я вчора придумала...” – вона почала порпатися у якихось паперах, що купами лежали на столі. Нарешті знайшла потрібний папірець і з виразом, майже по складах, активно жестикулюючи прочитала:
„Ви покинули нас так рано, хай цей вірш буде вам посвята, незагоєна наша рана іще довго буде страждати...” Як тобі?
„Жахливо.” – чесно зізнався я.
„Фу, який ти! Сам он нічого не зміг придумати, а мене критикуєш. Стривай, а що це на тобі?” – запитала Ірина Володимирівна, яка нарешті зауважила, що я одягнений у джинси і сіру футболку: „Ти що, не міг одягнути костюма, темну якусь краватку? Негайно додому перевдягатись, я тебе у такому вигляді на сцену не випущу!”
„Я й не хочу на сцену. Не хочу виступати.”
Ірина Вікторівна, здавалось, замислилась, а потім начепила співчутливий вираз обличчя і почала повільно, розтягуючи слова, говорити:
„Ми розуміємо, як тобі зараз тяжко. Повір, нам так само гірко, як і тобі. Але ми не опускаємо рук – ми готуємося віддати данину пам’яті чудовій, я не побоюсь цього слова...”
„Ви не зрозуміли.” – перебив я: „Я просто не хочу. І все.”
Здавалось, вчительку заціпило. Вона деякий час переварювала інформацію, а потім просичала:
„Ну що ж, Чернишенко, якщо ти така свиня, хай буде по-твоєму. Давай сюди слова. Але не думай, що тобі можна не приходити на концерт, тобто реквієм. Я особисто проконтролюю, щоб ти на власні очі побачив, як учні можуть любити і поважати своїх вчителів. Я це зроблю лише з прихильності до покійної, а інакше я б і дивитися на тебе не схотіла. Це ж треба, який невдячний, а вона ж у тебе душу вклала...” – Ірина Вікторівна приклала до очей носову хустинку. Я поклав перед нею на стіл роздруківку тексту моєї промови, повернувся і попрямував до дверей:
„Дякую. А на виставу я прийду.”
Актова зала була переповнена. Приїхали люди з району, дівчата понав’язували собі Чорні стрічки на рукава, хлопці дивилися під ноги і зрідка перекидались короткими фразами. Вчителі намагались не дивитись на мене – Ірина Вікторівна вже безумовно усе їм розповіла.
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – читала з червоної папки Відмінниця Яна – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю...” Вщент заповнена актова зала скорботно схилила голови і лише я один дивився прямо на портрет Надії Іванівни високо над сценою. На обличчя упав сонячний промінь і ледь помітна усмішка злегка торкнула її вуста...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
