Людське життя тече у руслі часу.
Розбурхана чи тиха течія
несе у даль фізичну біомасу.
Набат у скронях: Господи, це ж я!

Життя моє, ти зовсім знахабніло.
Усе спішиш до вічних порожнин.
Душа втомилась, тіло постаріло,
а ти не знаєш жодної з провин.

Сиджу собі та й мудрим туманію –
про те, про се, найбільше про жінок
і сам собі признатися не смію:
- Куди тобі, друзяко, до дівок.

Ось коньячок і житнього скоринка.
Доп’ю до дна – за краще, за життя
Воно – розмай: у полі – то травинка,
у хаті – я, розумний плід буття.

Життя моє, хіба тобі владика
віддав наказ пришпорити коней?
Чи то тебе нечиста кличе пика?
У пеклі мрій забракло вже людей?…

В оцю секунду, в мить оцю миттєву
я ще живу і, навіть, щось пишу,
а зробить Бог поправку несуттєву
і я уже нікуди не спішу.

Все - суєта, буденність метушлива.
Їй не потрібно ні жаги, ні крил.
Ріка життя, спокійна чи бурхлива,
і я у ній, як човник без вітрил.

17 квітня 2013р.