Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анонім Я Саландяк (1955) /
Рецензії
Мандри в космосі 50.1. Мала антологія ночі. День Гентоша (вибрані тексти Поетичних Майстерень)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мандри в космосі 50.1. Мала антологія ночі. День Гентоша (вибрані тексти Поетичних Майстерень)
Іван Гентош (1957)
Романс “Як же я без Вас…”
І погляд твій – щемлива казка,
Солодка чаша через край…
Не покидай мене, будь ласка,
З життя мого не пропадай.
Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?
Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки ж такі, немов залишив вчора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов Ви кимось іншим хвора.
Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.
І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?
А думалось уже останній промінь вмер,
Надіявся якось без Вас прожити зможу…
І скільки зарікавсь, та знов від тих озер,
Та знов від тих озер я погляд не відвожу.
Усмішка на вустах і блискавка з під брів,
І сльози на щоках, солодкі і солоні.
Я пізно зрозумів, так пізно зрозумів,
Що я навіки знов у Вашому полоні.
Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…
А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…
Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.
Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Навіщо я без Вас, навіщо я без Вас,
Навіщо я без Вас, навіщо Ви без мене?
14.12.2010
Ярослав Анонім
Ти пішов…
(спроба абсурдної аналітики)
Пробуючи розгадати феномен “пародизму” Івана Гентоша… ой, брешу! Власне загадку навіть і не пародіїі, а паралельних текстів (що ними є і пародії) загалом, зрештою, мотиви власної потреби творити такі тексти-аналоги чи малювати композиції-віддзеркалення-відлуння…
З поміж більше чотирьох сотень текстів на сторінці Івана Гентоша в Поетичних Майстернях лише сімнадцять не “проштамповані” ним підзаголовком пародія (може якийсь текст і прогавив). Така однозначність автора вносить певну інтригу, бо не всі ці тексти (зазначені як пародії) підпадають під класичне визначення сатиричного, іронічного… Ось, на мій погляд, самодостатні тексти:
« Затуманило »
Пародія
Нас обох “затумáнило” в квітні –
Затягнуло в любовний роман,
Ми як ті їжачки… перелітні
З головою пірнули в туман.
Зір катмá – не ввестися б в оману!
(За неспокій воздасться сповнá)
Чи маршрутка була без “стоп-крану”,
А чи весел не було в човна?
Бо розтанув туман – як наврóчив…
Дитсадочок! З яких би то див?
Ми звичайно і дивні, і творчі…
Але стільки – ото креатив!
Час розплати прийшов за спокуси –
Із нірвани вертати до справ.
Ми вважали в тумані – то гуси,
А насправді – лелека літав!
1.12.2011
Чи взяти б ось цей текст:
« Остання стріла »
Пародія
І королі бува - “нулі”
(Тут хоч ногами бий від злості)
Усі ми смертні на Землі,
Ми тут “проїздом” - просто гості.
А як воно – отам-таки?
Всім по заслугах? Вище щастя?
І генії, і диваки,
І брехуни – усім воздасться!
Але любов – жива, жива,
В серця вливає свіжих соків!
Міцна в Амура тятивá –
Не слабшає мільйони років.
Хто не зазнав отих тортур
Душевних мук, як є кохання?
…Всміхнеться втомлено Амур:
“В безсмертя хто? Стріла остання…”
3.12.11
Я для подібних композицій зазвичай підбираю інші, м’ягші підзаголовки, наприклад, – аналог чи переспів, беручи кілька рядочків надихаючого тексту як епіграф… Отже, шукаючи творчу Іванову суть, спочатку вирішив, що вона десь поза межами того штампу - пародії…
З тих сімнадцяти: " САША або ЧЕТВЕРТИЙ або ЧУЛО МОЄ СЕРЦЕ..." , “Тре кріпитись...”, “Страва до Дня Сміху” та “ІРПІНЬ – 2012”, “ПОЕТАМ”, потім: “ХРИСТОС РОДИВСЯ!”, “Святвечір”, “ Різдвяне”, “ Новорічне вінчування” і ще “ЗІ СВЯТОМ 8 БЕРЕЗНЯ !”, “ Уклін ветеранам...” – зовсім не вписались у мою концепцію розгляду…
Тож романс “Як же я без Вас…”- обов’язково «проспіваю» своїй дружині, бо давно мріяв написати щось подібне для неї (а може й напишу аналог). Далі:
”В душí…”
Якόсь незатишно і темно,
Хоч все довкола – як тоді…
Зацвів бузок, але даремно.
"Прощай" – мов кола по воді…
Відразу сонце – як здалéка,
І чорнота – де бірюза,
І холод там – де була спека,
І з неба чистого – гроза.
Недобре, сумно і немило,
Одні торόси, крига, лід…
Всміхнулась – сонце засвітило,
Льоди розтанули! "Привіт!"
30.09.2011
Тут упав в око перегук "Прощай" - "Привіт!" - мов віддзеркалення-антитези. А в наступному тексті:
“Зорі впали в скошені отави…”
Зорі впали в скошені отави,
Рай земний відкрився серед трав,
Як твоє оголено-лукаве
Вперше я плече поцілував…
Пригортав до себе ніжно-ніжно,
Трем в руках сховала ніч густа,
Потонув у погляді безгрішнім,
І устами доторкнув уста…
А волосся терпко лоскотало,
А благання жевріло, як жар,
Ніч поблідла – ночі було мало,
Спрагу не втамовує нектар…
Запах дивний щастя і полúну,
Нетривкий, як на піску сліди…
Я без тебе завтра просто згину,
Зникну, як росинка без води.
Вітерцем легеньким на світанку
Поцілую ямочки сумні,
Ледь відкрию подихом фіранку,
І на чáтах стану при вікні…
21.08. 2012
Побачилось мені, що «І ямочки ж такі, немов залишив вчора…» (Романс “Як же я…”) – «Поцілую ямочки сумні» (“Зорі впали в скошені отави…”) також, мов відблиски-повторення (наче ехо) вже веселіше віддзеркалюють світлими промінцями в
“Доні”
Поцілую в щічку і долоню,
І губами доторкну чоло…
Ти приснилась, синьоока доню,
Ще коли тебе і не було.
Те маленьке вередливе диво –
Лиш косичок ще не вистача,
Ти у сні всміхалася щасливо,
І тулилась ніжно до плеча.
Перший усміх, слово, перші кроки,
Полетіли-понесли літа…
Розквітало диво синьооке,
У яких іскринка золота.
Енергійно, вперто і завзято,
До висот, до чистих юних мрій!
І раділи тихо мама й тато,
Успіх той сприймаючи за свій.
Вже і юність наступила наче,
Вже дорослі вчинки і слова,
А в очах - іскринка, те дитяче,
Що в душі сміється і співа.
Я наллю… до кави і до торта –
В віртуалі «цокнутись» обом…
Сентименти геть! Усі! До чорта!
Я вітаю! Обнімаю! Цьом!!!
27.03.2012
І… залишаються два загадкові тексти… На жаль, не можу їх поставити поряд, як розмістив тут іхні заголовки:
“Ти пішла...”, “Ти пішов...”
Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.
Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.
Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”
Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.
Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…
Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
6.11.2011
Ти пішов. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.
Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.
Так зігрітись в твоїх долонях…
Щем і біль – і на серці шов.
Лиш надривно пульсує у скронях:
“Ти пішов… Ти пішов… Ти пішов…”
Невідомо, як далі буде,
Ти не чуєш іще вини…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовної глибини.
Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…
Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
Хто вона (Ти пішла…)? У мене не виникає ніяких сумнівів - у неї «ямочки сумні» . Хто він (Ти пішов…)?
«Ти пішла…» - «Ти пішов…»... Чи то зберігаючи якомога ближчою (тіснішою) паралельність (майже один і той же знаковий ряд-зміст) побудови цих текстів (схильність свідомості до повної симетрії), автор не каже: я пішов... власною шкірою колись відчувши, що “два мінус один дорівнює нуль”*... Чи то - всього всім не поясниш - добре, що завжди поряд залишається вірний (Ти…), він, сам у світі віддзеркалень-відзвучень… і усілякі таємниці (іронічно всміхнувшись) та абсурди не для них… Чи ще якийсь інший мотив - бо чужа душа завжди – темна ніч чи таємничі сутінки… (бо ж, зрештою, - “… антологія ночі…”).
І на завершення ліричний відступ :
…пригадуєш як після короткого літнього дощику виблискує промінчиками сонечко у калабаньках та у капельках роси поміж травою, а на небі грає веселка. Як красива молода жінка, входить у воду, а її тіло відображається на хисткій блискучій поверхні… і у твоїй збентеженій душі… Як щаслива матір веде свою маленьку доню ( власну копію), а та норовить влізти у веселу калабаньку…. Як радісний собачка Тобік зробить на асфальті власну калюжку, таку, як робив дощик… і мовби уявляючи себе хмаркою, притворно-сердито загарчить (мов відзвучення грому)… А неподалік щось світиться-виблискує різнокольоровими промінчиками… Що це таке ? Обгортка від цукерки фантастично відсвічує барвами, мовби… уже примарністю того шоколадного смаку, що на устах… давно колись, а й досі той присмак утотожнюється з відчуттям останнього її цілунку… і десь поруч… Може то птах–пересмішник так майстерно повторює спів соловейка… Чи то соловейко? І ще багато–багато зрозумілих і не дуже то виразних, то примарних речей….
Поміж тих безконечно віддалених та дотиково близьких, реальних та ілюзорних об’єктів, звуків, віддзеркалень… ходять химерні поети-дзеркала, виблискуючи своїми мерехтливими боками (ритмічно перегукуючись між собою співзвучними римами) то викривлюючи уже й так доволі химерне дооколо та один одного аж до пародійності, то виструнчуючи до реального уже викривлене (чимось-кимось) зображення, тішачись думкою, що начебто він сказав, створив… справді реалістичне зображення-звучання…
Але… все сказано (і відголоски відголосків, віддзеркалення віддзеркалень…) в ту мить, як тільки-но було створено цей світ… а мить триває…
* Мандри в космосі 50. Мала антологія ночі (вибрані тексти Поетичних Майстерень)
Уже не 2012 р.

Худ. Я. Саландяк.
Романс “Як же я без Вас…”
І погляд твій – щемлива казка,
Солодка чаша через край…
Не покидай мене, будь ласка,
З життя мого не пропадай.
Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?
Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки ж такі, немов залишив вчора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов Ви кимось іншим хвора.
Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.
І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?
А думалось уже останній промінь вмер,
Надіявся якось без Вас прожити зможу…
І скільки зарікавсь, та знов від тих озер,
Та знов від тих озер я погляд не відвожу.
Усмішка на вустах і блискавка з під брів,
І сльози на щоках, солодкі і солоні.
Я пізно зрозумів, так пізно зрозумів,
Що я навіки знов у Вашому полоні.
Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…
А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…
Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.
Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Навіщо я без Вас, навіщо я без Вас,
Навіщо я без Вас, навіщо Ви без мене?
14.12.2010
Ярослав Анонім
Ти пішов…
(спроба абсурдної аналітики)
Пробуючи розгадати феномен “пародизму” Івана Гентоша… ой, брешу! Власне загадку навіть і не пародіїі, а паралельних текстів (що ними є і пародії) загалом, зрештою, мотиви власної потреби творити такі тексти-аналоги чи малювати композиції-віддзеркалення-відлуння…
З поміж більше чотирьох сотень текстів на сторінці Івана Гентоша в Поетичних Майстернях лише сімнадцять не “проштамповані” ним підзаголовком пародія (може якийсь текст і прогавив). Така однозначність автора вносить певну інтригу, бо не всі ці тексти (зазначені як пародії) підпадають під класичне визначення сатиричного, іронічного… Ось, на мій погляд, самодостатні тексти:
« Затуманило »
Пародія
Нас обох “затумáнило” в квітні –
Затягнуло в любовний роман,
Ми як ті їжачки… перелітні
З головою пірнули в туман.
Зір катмá – не ввестися б в оману!
(За неспокій воздасться сповнá)
Чи маршрутка була без “стоп-крану”,
А чи весел не було в човна?
Бо розтанув туман – як наврóчив…
Дитсадочок! З яких би то див?
Ми звичайно і дивні, і творчі…
Але стільки – ото креатив!
Час розплати прийшов за спокуси –
Із нірвани вертати до справ.
Ми вважали в тумані – то гуси,
А насправді – лелека літав!
1.12.2011
Чи взяти б ось цей текст:
« Остання стріла »
Пародія
І королі бува - “нулі”
(Тут хоч ногами бий від злості)
Усі ми смертні на Землі,
Ми тут “проїздом” - просто гості.
А як воно – отам-таки?
Всім по заслугах? Вище щастя?
І генії, і диваки,
І брехуни – усім воздасться!
Але любов – жива, жива,
В серця вливає свіжих соків!
Міцна в Амура тятивá –
Не слабшає мільйони років.
Хто не зазнав отих тортур
Душевних мук, як є кохання?
…Всміхнеться втомлено Амур:
“В безсмертя хто? Стріла остання…”
3.12.11
Я для подібних композицій зазвичай підбираю інші, м’ягші підзаголовки, наприклад, – аналог чи переспів, беручи кілька рядочків надихаючого тексту як епіграф… Отже, шукаючи творчу Іванову суть, спочатку вирішив, що вона десь поза межами того штампу - пародії…
З тих сімнадцяти: " САША або ЧЕТВЕРТИЙ або ЧУЛО МОЄ СЕРЦЕ..." , “Тре кріпитись...”, “Страва до Дня Сміху” та “ІРПІНЬ – 2012”, “ПОЕТАМ”, потім: “ХРИСТОС РОДИВСЯ!”, “Святвечір”, “ Різдвяне”, “ Новорічне вінчування” і ще “ЗІ СВЯТОМ 8 БЕРЕЗНЯ !”, “ Уклін ветеранам...” – зовсім не вписались у мою концепцію розгляду…
Тож романс “Як же я без Вас…”- обов’язково «проспіваю» своїй дружині, бо давно мріяв написати щось подібне для неї (а може й напишу аналог). Далі:
”В душí…”
Якόсь незатишно і темно,
Хоч все довкола – як тоді…
Зацвів бузок, але даремно.
"Прощай" – мов кола по воді…
Відразу сонце – як здалéка,
І чорнота – де бірюза,
І холод там – де була спека,
І з неба чистого – гроза.
Недобре, сумно і немило,
Одні торόси, крига, лід…
Всміхнулась – сонце засвітило,
Льоди розтанули! "Привіт!"
30.09.2011
Тут упав в око перегук "Прощай" - "Привіт!" - мов віддзеркалення-антитези. А в наступному тексті:
“Зорі впали в скошені отави…”
Зорі впали в скошені отави,
Рай земний відкрився серед трав,
Як твоє оголено-лукаве
Вперше я плече поцілував…
Пригортав до себе ніжно-ніжно,
Трем в руках сховала ніч густа,
Потонув у погляді безгрішнім,
І устами доторкнув уста…
А волосся терпко лоскотало,
А благання жевріло, як жар,
Ніч поблідла – ночі було мало,
Спрагу не втамовує нектар…
Запах дивний щастя і полúну,
Нетривкий, як на піску сліди…
Я без тебе завтра просто згину,
Зникну, як росинка без води.
Вітерцем легеньким на світанку
Поцілую ямочки сумні,
Ледь відкрию подихом фіранку,
І на чáтах стану при вікні…
21.08. 2012
Побачилось мені, що «І ямочки ж такі, немов залишив вчора…» (Романс “Як же я…”) – «Поцілую ямочки сумні» (“Зорі впали в скошені отави…”) також, мов відблиски-повторення (наче ехо) вже веселіше віддзеркалюють світлими промінцями в
“Доні”
Поцілую в щічку і долоню,
І губами доторкну чоло…
Ти приснилась, синьоока доню,
Ще коли тебе і не було.
Те маленьке вередливе диво –
Лиш косичок ще не вистача,
Ти у сні всміхалася щасливо,
І тулилась ніжно до плеча.
Перший усміх, слово, перші кроки,
Полетіли-понесли літа…
Розквітало диво синьооке,
У яких іскринка золота.
Енергійно, вперто і завзято,
До висот, до чистих юних мрій!
І раділи тихо мама й тато,
Успіх той сприймаючи за свій.
Вже і юність наступила наче,
Вже дорослі вчинки і слова,
А в очах - іскринка, те дитяче,
Що в душі сміється і співа.
Я наллю… до кави і до торта –
В віртуалі «цокнутись» обом…
Сентименти геть! Усі! До чорта!
Я вітаю! Обнімаю! Цьом!!!
27.03.2012
І… залишаються два загадкові тексти… На жаль, не можу їх поставити поряд, як розмістив тут іхні заголовки:
“Ти пішла...”, “Ти пішов...”
Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.
Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.
Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”
Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.
Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…
Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
6.11.2011
Ти пішов. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.
Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.
Так зігрітись в твоїх долонях…
Щем і біль – і на серці шов.
Лиш надривно пульсує у скронях:
“Ти пішов… Ти пішов… Ти пішов…”
Невідомо, як далі буде,
Ти не чуєш іще вини…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовної глибини.
Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…
Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
Хто вона (Ти пішла…)? У мене не виникає ніяких сумнівів - у неї «ямочки сумні» . Хто він (Ти пішов…)?
«Ти пішла…» - «Ти пішов…»... Чи то зберігаючи якомога ближчою (тіснішою) паралельність (майже один і той же знаковий ряд-зміст) побудови цих текстів (схильність свідомості до повної симетрії), автор не каже: я пішов... власною шкірою колись відчувши, що “два мінус один дорівнює нуль”*... Чи то - всього всім не поясниш - добре, що завжди поряд залишається вірний (Ти…), він, сам у світі віддзеркалень-відзвучень… і усілякі таємниці (іронічно всміхнувшись) та абсурди не для них… Чи ще якийсь інший мотив - бо чужа душа завжди – темна ніч чи таємничі сутінки… (бо ж, зрештою, - “… антологія ночі…”).
І на завершення ліричний відступ :
…пригадуєш як після короткого літнього дощику виблискує промінчиками сонечко у калабаньках та у капельках роси поміж травою, а на небі грає веселка. Як красива молода жінка, входить у воду, а її тіло відображається на хисткій блискучій поверхні… і у твоїй збентеженій душі… Як щаслива матір веде свою маленьку доню ( власну копію), а та норовить влізти у веселу калабаньку…. Як радісний собачка Тобік зробить на асфальті власну калюжку, таку, як робив дощик… і мовби уявляючи себе хмаркою, притворно-сердито загарчить (мов відзвучення грому)… А неподалік щось світиться-виблискує різнокольоровими промінчиками… Що це таке ? Обгортка від цукерки фантастично відсвічує барвами, мовби… уже примарністю того шоколадного смаку, що на устах… давно колись, а й досі той присмак утотожнюється з відчуттям останнього її цілунку… і десь поруч… Може то птах–пересмішник так майстерно повторює спів соловейка… Чи то соловейко? І ще багато–багато зрозумілих і не дуже то виразних, то примарних речей….
Поміж тих безконечно віддалених та дотиково близьких, реальних та ілюзорних об’єктів, звуків, віддзеркалень… ходять химерні поети-дзеркала, виблискуючи своїми мерехтливими боками (ритмічно перегукуючись між собою співзвучними римами) то викривлюючи уже й так доволі химерне дооколо та один одного аж до пародійності, то виструнчуючи до реального уже викривлене (чимось-кимось) зображення, тішачись думкою, що начебто він сказав, створив… справді реалістичне зображення-звучання…
Але… все сказано (і відголоски відголосків, віддзеркалення віддзеркалень…) в ту мить, як тільки-но було створено цей світ… а мить триває…
* Мандри в космосі 50. Мала антологія ночі (вибрані тексти Поетичних Майстерень)
Уже не 2012 р.

Худ. Я. Саландяк.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Мандри в космосі 50.2. Мала антологія ночі. Три ночі Ляшкевича і... (вибрані тексти Поетичних Майс"
• Перейти на сторінку •
"Атеїст Федора Достоєвського зобов’язаний пустити собі кулю в лоб !?*"
• Перейти на сторінку •
"Атеїст Федора Достоєвського зобов’язаний пустити собі кулю в лоб !?*"
Про публікацію
