Іван Гентош (1957)

Романс “Як же я без Вас…”

І погляд твій – щемлива казка,
Солодка чаша через край…
Не покидай мене, будь ласка,
З життя мого не пропадай.


Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?

Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки ж такі, немов залишив вчора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов Ви кимось іншим хвора.

Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.

І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?

А думалось уже останній промінь вмер,
Надіявся якось без Вас прожити зможу…
І скільки зарікавсь, та знов від тих озер,
Та знов від тих озер я погляд не відвожу.

Усмішка на вустах і блискавка з під брів,
І сльози на щоках, солодкі і солоні.
Я пізно зрозумів, так пізно зрозумів,
Що я навіки знов у Вашому полоні.

Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…

А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…

Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.

Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Навіщо я без Вас, навіщо я без Вас,
Навіщо я без Вас, навіщо Ви без мене?
14.12.2010
        Ярослав Анонім
          Ти пішов…
      (спроба абсурдної аналітики)

    Пробуючи розгадати феномен “пародизму” Івана Гентоша… ой, брешу! Власне загадку навіть і не пародіїі, а паралельних текстів (що ними є і пародії) загалом, зрештою, мотиви власної потреби творити такі тексти-аналоги чи малювати композиції-віддзеркалення-відлуння…
    З поміж більше чотирьох сотень текстів на сторінці Івана Гентоша в Поетичних Майстернях лише сімнадцять не “проштамповані” ним підзаголовком пародія (може якийсь текст і прогавив). Така однозначність автора вносить певну інтригу, бо не всі ці тексти (зазначені як пародії) підпадають під класичне визначення сатиричного, іронічного… Ось, на мій погляд, самодостатні тексти:
« Затуманило »
Пародія

Нас обох “затумáнило” в квітні –
Затягнуло в любовний роман,
Ми як ті їжачки… перелітні
З головою пірнули в туман.
Зір катмá – не ввестися б в оману!
(За неспокій воздасться сповнá)
Чи маршрутка була без “стоп-крану”,
А чи весел не було в човна?
Бо розтанув туман – як наврóчив…
Дитсадочок! З яких би то див?
Ми звичайно і дивні, і творчі…
Але стільки – ото креатив!
Час розплати прийшов за спокуси –
Із нірвани вертати до справ.
Ми вважали в тумані – то гуси,
А насправді – лелека літав!
1.12.2011
Чи взяти б ось цей текст:
« Остання стріла »
Пародія

І королі бува - “нулі”
(Тут хоч ногами бий від злості)
Усі ми смертні на Землі,
Ми тут “проїздом” - просто гості.

А як воно – отам-таки?
Всім по заслугах? Вище щастя?
І генії, і диваки,
І брехуни – усім воздасться!

Але любов – жива, жива,
В серця вливає свіжих соків!
Міцна в Амура тятивá –
Не слабшає мільйони років.

Хто не зазнав отих тортур
Душевних мук, як є кохання?
…Всміхнеться втомлено Амур:
“В безсмертя хто? Стріла остання…”
3.12.11
Я для подібних композицій зазвичай підбираю інші, м’ягші підзаголовки, наприклад, – аналог чи переспів, беручи кілька рядочків надихаючого тексту як епіграф… Отже, шукаючи творчу Іванову суть, спочатку вирішив, що вона десь поза межами того штампу - пародії…
    З тих сімнадцяти: " САША або ЧЕТВЕРТИЙ або ЧУЛО МОЄ СЕРЦЕ..." , “Тре кріпитись...”, “Страва до Дня Сміху” та “ІРПІНЬ – 2012”, “ПОЕТАМ”, потім: “ХРИСТОС РОДИВСЯ!”, “Святвечір”, “ Різдвяне”, “ Новорічне вінчування” і ще “ЗІ СВЯТОМ 8 БЕРЕЗНЯ !”, “ Уклін ветеранам...” – зовсім не вписались у мою концепцію розгляду…
    Тож романс “Як же я без Вас…”- обов’язково «проспіваю» своїй дружині, бо давно мріяв написати щось подібне для неї (а може й напишу аналог). Далі:
”В душí…”
Якόсь незатишно і темно,
Хоч все довкола – як тоді…
Зацвів бузок, але даремно.
"Прощай" – мов кола по воді…

Відразу сонце – як здалéка,
І чорнота – де бірюза,
І холод там – де була спека,
І з неба чистого – гроза.

Недобре, сумно і немило,
Одні торόси, крига, лід…
Всміхнулась – сонце засвітило,
Льоди розтанули! "Привіт!"
30.09.2011
Тут упав в око перегук "Прощай" - "Привіт!" - мов віддзеркалення-антитези. А в наступному тексті:
“Зорі впали в скошені отави…”

Зорі впали в скошені отави,
Рай земний відкрився серед трав,
Як твоє оголено-лукаве
Вперше я плече поцілував…

Пригортав до себе ніжно-ніжно,
Трем в руках сховала ніч густа,
Потонув у погляді безгрішнім,
І устами доторкнув уста…

А волосся терпко лоскотало,
А благання жевріло, як жар,
Ніч поблідла – ночі було мало,
Спрагу не втамовує нектар…

Запах дивний щастя і полúну,
Нетривкий, як на піску сліди…
Я без тебе завтра просто згину,
Зникну, як росинка без води.

Вітерцем легеньким на світанку
Поцілую ямочки сумні,
Ледь відкрию подихом фіранку,
І на чáтах стану при вікні…
21.08. 2012
Побачилось мені, що «І ямочки ж такі, немов залишив вчора…» (Романс “Як же я…”) – «Поцілую ямочки сумні» (“Зорі впали в скошені отави…”) також, мов відблиски-повторення (наче ехо) вже веселіше віддзеркалюють світлими промінцями в
“Доні”

Поцілую в щічку і долоню,
І губами доторкну чоло…
Ти приснилась, синьоока доню,
Ще коли тебе і не було.

Те маленьке вередливе диво –
Лиш косичок ще не вистача,
Ти у сні всміхалася щасливо,
І тулилась ніжно до плеча.

Перший усміх, слово, перші кроки,
Полетіли-понесли літа…
Розквітало диво синьооке,
У яких іскринка золота.

Енергійно, вперто і завзято,
До висот, до чистих юних мрій!
І раділи тихо мама й тато,
Успіх той сприймаючи за свій.

Вже і юність наступила наче,
Вже дорослі вчинки і слова,
А в очах - іскринка, те дитяче,
Що в душі сміється і співа.

Я наллю… до кави і до торта –
В віртуалі «цокнутись» обом…
Сентименти геть! Усі! До чорта!
Я вітаю! Обнімаю! Цьом!!!
27.03.2012
І… залишаються два загадкові тексти… На жаль, не можу їх поставити поряд, як розмістив тут іхні заголовки:
“Ти пішла...”, “Ти пішов...”

Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.

Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.

Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”

Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.

Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…

Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
6.11.2011

Ти пішов. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.

Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.

Так зігрітись в твоїх долонях…
Щем і біль – і на серці шов.
Лиш надривно пульсує у скронях:
“Ти пішов… Ти пішов… Ти пішов…”

Невідомо, як далі буде,
Ти не чуєш іще вини…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовної глибини.

Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…

Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
    Хто вона (Ти пішла…)? У мене не виникає ніяких сумнівів - у неї «ямочки сумні» . Хто він (Ти пішов…)?
    «Ти пішла…» - «Ти пішов…»... Чи то зберігаючи якомога ближчою (тіснішою) паралельність (майже один і той же знаковий ряд-зміст) побудови цих текстів (схильність свідомості до повної симетрії), автор не каже: я пішов... власною шкірою колись відчувши, що “два мінус один дорівнює нуль”*... Чи то - всього всім не поясниш - добре, що завжди поряд залишається вірний (Ти…), він, сам у світі віддзеркалень-відзвучень… і усілякі таємниці (іронічно всміхнувшись) та абсурди не для них… Чи ще якийсь інший мотив - бо чужа душа завжди – темна ніч чи таємничі сутінки… (бо ж, зрештою, - “… антологія ночі…”).
      І на завершення ліричний відступ :
  …пригадуєш як після короткого літнього дощику виблискує промінчиками сонечко у калабаньках та у капельках роси поміж травою, а на небі грає веселка. Як красива молода жінка, входить у воду, а її тіло відображається на хисткій блискучій поверхні… і у твоїй збентеженій душі… Як щаслива матір веде свою маленьку доню ( власну копію), а та норовить влізти у веселу калабаньку…. Як радісний собачка Тобік зробить на асфальті власну калюжку, таку, як робив дощик… і мовби уявляючи себе хмаркою, притворно-сердито загарчить (мов відзвучення грому)… А неподалік щось світиться-виблискує різнокольоровими промінчиками… Що це таке ? Обгортка від цукерки фантастично відсвічує барвами, мовби… уже примарністю того шоколадного смаку, що на устах… давно колись, а й досі той присмак утотожнюється з відчуттям останнього її цілунку… і десь поруч… Може то птах–пересмішник так майстерно повторює спів соловейка… Чи то соловейко? І ще багато–багато зрозумілих і не дуже то виразних, то примарних речей….
    Поміж тих безконечно віддалених та дотиково близьких, реальних та ілюзорних об’єктів, звуків, віддзеркалень… ходять химерні поети-дзеркала, виблискуючи своїми мерехтливими боками (ритмічно перегукуючись між собою співзвучними римами) то викривлюючи уже й так доволі химерне дооколо та один одного аж до пародійності, то виструнчуючи до реального уже викривлене (чимось-кимось) зображення, тішачись думкою, що начебто він сказав, створив… справді реалістичне зображення-звучання…
    Але… все сказано (і відголоски відголосків, віддзеркалення віддзеркалень…) в ту мить, як тільки-но було створено цей світ… а мить триває…

* Мандри в космосі 50. Мала антологія ночі (вибрані тексти Поетичних Майстерень)
Уже не 2012 р.

Худ. Я. Саландяк.