Володимир Ляшкевич (1963)
Березень

Бачить бджілка уві сні
Сновидіння чарівні,
Як літає серед квіту,
Скорому радіє літу.
Пахощі! І відусіль!..
А назустріч дядько Джміль.
Він до бджілки позіхає,
Каже – меду ще немає!
Нікуди і поспішати,
Нумо аж до травня спати!
2008

             Я Анонім
        … на східцях хмародера
           (спроба абсурдної аналітики)

    На першій сходинці маленькій дитинці читав казочку весняну, аби сон не сполохати… Непоказну: ” А назустріч дядько Джміль” волохатий… А на другій: “Літні марева і сни…”. Щось хотів сказати… але бачу, що не в’яжу лика, ще раз перечитав… та й прикусив язик я…:
Володимир Ляшкевич
* * *
Літні марева і сни,
невагомі дні - минущі,
і як ми,
прекрасносущі
без огуди і вини,

теплі зливи і блакить
знов упізнаного раю,
де дзвенить
святого краю
мого жайворова мить, -

не згасайте в далині,
за тростинами озерця -
сивиною,
сумом серця
начаровані мені,

не зникайте у сльоті,
у безжальності покосах,
у біді,
багряних росах,
як солдати на війні.

Літні марева і сни.
Дні сьогоднішні й грядущі.
Віщуни
прекраснодушні,
неземної далини...
2009
    На сходинці третій пригадав собі, що дещо подібне ( як його “Нічний Поштар”), занадилось мені останніми ночами… дивні сни: приснилося якось, що ми з Валерієм Васильовичем Лобановським їмо моркву і не дивимося футбол… Судіть самі :
Володимир Ляшкевич
Нічний Поштар

Коли у сни Твої листи приходять невідомо звідки,
я ними дихаю, та рідко запам’ятовую – прости.
Якби не ті раптові ранки, що змушують забути все,
вдягати не своє лице - нутром потойбіч од горлянки -

я встиг би не відповісти, а перейти Твої чертоги,
не оббиваючи пороги, з Тобою вічність провести!
Та ранки змінюють усе, у дзеркалі знаходжу відчай
повернутого з Потойбіччя, котрим погорджує земне.

Годинника гучне буття і новодень речей туземних,
досьє утіх і мрев недремних, і набуття серцебиття -
усе на місці, я вже тут! і спраглий далі чашу пити
і славити, і матом крити і люд, і блуд, і сервітут...

Верни мене нічний Поштар - у вичитані мною снива!
Відкрий осонні брами Дива, де ані марева, ні чар,
ні забуття у сон-траві, - лише далечина розквітла,
і я піду, і біллю світла не дорікатиму Тобі...
2009
    Нараз зробилися мені вже не такими, як колись, - “не ті раптові ранки”: “встав зранку порожньо у голові підняти б рівень оптимізму у крові валерій васильович казали гречно багато кофеїну небезпечно корисно їсти моркву не у сні бо буде так як сталося мені а наші дочки потакали в такт так-так так-так так-так так-так ну а моя так взагалі…”. Чи не пора уже збиратися… іти, “і я піду, і біллю світла не дорікатиму Тобі...” , все ж сподіваючись (лукаво), що “тіло ночі має червоні, червоні губи… і білі зуби…”.
   О, ніби-то класненький абсурдик вийшов собі!

    А ось уже і Володимирів хмародерчик виставився:
Володимир Ляшкевич
• Usgue ad nihilum (одному поету)

І
Нарешті, досягнувши дна,
стрічаєш таїнства урочі.
В'язка, холодно-сонна глибина
нагадує самотні ночі
і дні. На дні
вовтузишся, аби
клейким намулом оповити тіло.
Те саме, що могло, та не зуміло,
а ще і так не личило тобі!
Тож осуди його. Суди за діло!

ІІ
Довкола риби, глянь, слизькі,
упізнаєш знайомі риси?
На диво схожі на оті, людські, -
вичікують, святі задерши ризи,
чи то пак плавники, нема різниці.
Їх ваблять не річні твої зіниці,
що стільки бачили там, угорі,
де правлять - риби знають - дзвонарі, -
їх родичі, хоч іншої водиці.

ІІІ
Розплющив очі? Примирив
повіки з ношею сумління?
Можливо ти дзвонар? І риб порив
до тебе значить тільки поклоніння.
Ти ж не рибалка душ - які усюди:
і там, на березі, і тут, у твані?
Ти навіть не бував на полюванні?
Тоді не бійся - здобич тут не люди.
Відкрий для поклоніння сущим груди.

ІV
Вдихни води. Знайди навік
тут покій, ти в надмірній требі
згубив падінням і утратам лік.
Перепочинь. Своїми при потребі
назви міста, понад якими Понт.
В очищені від зайвого квартали
проникни сутністю, - сади-портали
на дні досяжним роблять горизонт.
Повір, такого не буває в небі.

V
А до вподоби інше, те -
з "Amore, more, ore, re
amigus cognoscitur"? Буде -
посеред амфор, де вино густе,
де Месаліна зріла, без облуди
чекає імператора нового.
Її жага стосується земного.
Ти тільки відчини для неї груди.
In sensu strictiore hos pro reo.

VI
А в храмі Посейдона жде
на тебе істина Атлантів.
Хто не посіяв, той пожне.
Знання - дорожче діамантів!
Усе осягнеш ти і, з нагород
отримавши найголовнішу - Вічність, -
забудеш учорашню анемічність,
пронизуючи хіттю товщу вод.
Умножить безмір глиб твоїх талантів!

VII
Ти ще вагаєшся. Чому?
У себе там такого натворив!
Собі гидкий, а, значить, і Йому!
Він – Справедливість, хто би не просив...
І чорт візьми - ніякий Там не Сад!
Чим вище, тим і більшають страждання!
А зараз, тільки викажи бажання
і буде так!
Кажи!
Відчуй! - я Брат!..
Ти повертаєшся?..
Туди, де жив...

VIII
...Зелене на очах, як та трава, -
життя. Над ним, при тілі храму,
мов позабутих молитов слова,
Спаситель - на всесвітню драму
глядить останнім поглядом людини.
..."Поет ожив!" - сміх муз і дощ травиці.
Поет ожив і кида зори ниці
на схилені в збиранні квіту спини,
на звабні ніжки, на тугі сідниці...

Затим у ніжній синяві, вгорі,
поза дзвіниці мовчазним сирітством,
привиділися сиві дзвонарі -
і закружило, замело дитинством.

На мить подальше все здалось злодійством.
2000
    … кажуть (хмародер) має ліфти, а не східці… Та як же без сходів? Ну, очевидно, хоч би технічні (на всяк випадок) мусить мати…
    “Usgue ad nihilum” * – саме та хмаринка, яку та висока споруда зазвичай “дере” (щоб оправдати свою назву), а на ній уже сидить (живе) нігіліст “однин поет” , аж ноги звісив, балабамкає… Гукай хоч трісни – не почує, за ногу шарпаю – гай, гай…
    А уже ж треба нам (йому, власне) швидко бігти сходами вниз, на саме дно, бо так назва твору (ота хмаринка) зобовязує, “аж до нуля” :
Нарешті, досягнувши дна,
стрічаєш таїнства урочі.
В'язка, холодно-сонна глибина
нагадує самотні ночі
і дні. На дні
вовтузишся, аби
клейким намулом оповити тіло.
Те саме, що могло, та не зуміло,
а ще і так не личило тобі!
Тож осуди його. Суди за діло!
    Він там (здається) залишився, витає собі в небесах… “Тож осуди його… !” (разом із тілом) – але ні – він, “один поет” уже тут, вірніше… як він так може… “клейким намулом” вимастивши “тіло” , витати в небесах… і бути тут – на дні?
Довкола риби, глянь, слизькі,
упізнаєш знайомі риси?
На диво схожі на оті, людські, -
вичікують, святі задерши ризи,
чи то пак плавники, нема різниці.
Їх ваблять не річні твої зіниці,
що стільки бачили там, угорі,
де правлять - риби знають - дзвонарі, -
їх родичі, хоч іншої водиці.
А-а-а! Я думаю: чого він там (не чув мене) на тій хмарці… я його за ногу шарпаю… – “дзвонар “ : баламкає (не ногами) в той дзвін, але начебто уже:
Розплющив очі? Примирив
повіки з ношею сумління?
Можливо ти дзвонар? – Як? Не дивлячись на таку поважну місію, сам про себе каже – ти? Вже добре, що не Ви… І риб порив
до тебе значить тільки поклоніння.
Ти ж не рибалка душ - які усюди:
і там, на березі, і тут, у твані?
Ти навіть не бував на полюванні?
Тоді не бійся - здобич тут не люди.
- А хто ж..?
Відкрий для поклоніння сущим груди.
- Знову Бога хапати за бороду..? Зовсім з глузду зїхав там, на тій хмаринці?..
   Та ні! Прийшов до тями (начебто), тепер я розумію, як він так швидко опинився тут, на дні: на якусь мить втративши орієнтацію, “згубив падінням” … і навіть може бути - вже розуміє, який усе це мотлох, “такого не буває в небі” між хмарочок:
Вдихни води. Знайди навік
тут покій, ти в надмірній требі
згубив падінням і утратам лік.
Перепочинь. Своїми при потребі
назви міста, понад якими Понт.
В очищені від зайвого квартали
проникни сутністю, - сади-портали
на дні досяжним роблять горизонт.
Повір, такого не буває в небі.
Та й ну шукать товариша… “в любові” (краще, звісно, подругу)… одним словом пустився зовсім берега, упавши з хмарки (той поет):
А до вподоби інше, те -
з "Amore, more, ore, re
amigus cognoscitur"**? Буде -
посеред амфор, де вино густе,
де Месаліна зріла, без облуди
чекає імператора нового.
Її жага стосується земного.
Ти тільки відчини для неї груди.
In sensu strictiore hos pro reo***.
Хоч воно (також слизьке, але не як риба, бо тепле…) і “стосується земного” , але “у більш вузькому розумінні” … власне кажучи - це (все ж) неземне, бо:
А в храмі Посейдона жде
на тебе істина Атлантів.
Хто не посіяв, той пожне.
Знання - дорожче діамантів!
Усе осягнеш ти і, з нагород
отримавши найголовнішу - Вічність, -
забудеш учорашню анемічність,
пронизуючи хіттю товщу вод.
Умножить безмір глиб твоїх талантів!
    І що? Давай знов сходами уверх? Знов на хмаринку пертись?:
Ти ще вагаєшся. Чому?
У себе там такого натворив!
Собі гидкий, а, значить, і Йому!
Він – Справедливість, хто би не просив...
І чорт візьми - ніякий Там не Сад!
Чим вище, тим і більшають страждання!
А зараз, тільки викажи бажання
і буде так!
Кажи!
Відчуй! - я Брат!..
Ти повертаєшся?..
Туди, де жив...
Де жив? Та не на хмарці все ж! … і виринаєш із води… вдихнув повітря? Давно пора! І ось:
...Зелене на очах, як та трава, -
життя. Над ним, при тілі храму,
мов позабутих молитов слова,
Спаситель - на всесвітню драму
глядить останнім поглядом людини.
..."Поет ожив!" - сміх муз і дощ травиці.
Поет ожив і кида зори ниці
на схилені в збиранні квіту спини,
на звабні ніжки, на тугі сідниці...

Затим у ніжній синяві, вгорі,
поза дзвіниці мовчазним сирітством,
привиділися сиві дзвонарі –
    Все ж таки на ту хмаринку вже хтось всадився, і бачу не один (святе місце порожнім не буває). Як добре, що йому, “одному поету” , уже:
і закружило, замело дитинством.
Тобто (для мене особисто) «на всю катушку» шаленний рок в цю мить лунає!

На мить подальше все здалось злодійством.

    … Ну не те, щоб аж “злодійством” , такою собі грою у поета на тлі загальної мотлоховості цього простору у проміжках між маніакальних нападів непереборного бажання ухопити Бога за бороду…
    І… для самого себе на сам кінець підсумую: якщо звучить ще рок старий… Аж до небес! Ну, і ти уже... старий облізлий пес, а тіло аж конвульсії беруть... то можеш думати: о, є-є-єс! За мою душу чортенята вже чуби деруть!

*Usque ad nihilum – аж до нуля.
**Amicus verus cognoscitur amore, more, ore, re – Справжній товариш пізнається любовю, відношенням, словом, ділом.

*** In sensu strictiori (strictiore) - В більш вузькому розумінні. - інформація з інтернету.
Травень не 2012

худ. Я Саландяк.