1
Від ніжних роз ми приросту чекаєм,
Щоб їх краса, не в'янучи, цвіла;
Старі всихають -- знов нові плекаєм,
Щоб в молодих вже ніжність їх жила.
А ти, закоханий у свою вроду,
Марнуєш все найкраще у тобі,
Перетворивши річку повноводу
В рівчак вузенький -- ворог сам собі.
Ти -- нетривала часу лиш оздоба,
Лишень провісник весняних надій;
Приречена вже в зародку ця спроба --
Розтрат зазнав і в скнарості своїй.
Світ пожалій -- не прирікай на тлін
Надбання всі майбутніх поколінь.

2
Як сорок зим твої посріблять скроні
Й глибокі зморшки ляжуть на чоло,
Й ти в тім дранті сидітимеш на троні,
Що королівським одягом було; --
Коли спитають: де краса поділась,
Відрада вся твоїх колишніх днів? --
Що скажеш? Що в очах твоїх втопилась? --
Але цим збудиш сором лиш і гнів.
Достойніш буде відповідь звучати,
Як мовиш: "Глянь ось, це -- моє дитя!"
Й це переважить всі твої розтрати,
В нім -- виправдання й сенс твого життя.
Й твоя з роками охолола кров
Гарячою у ньому стане знов.

3
Глянь в дзеркало й скажи собі у ньому:
Чи не пора і нам продовжить рід?
Майбутня матір й світ осудять в цьому
Тебе, як не залишиш в дітях слід.
Зерном твоїм яка б не захотіла
Засіять свого лона цілину?
І хто б згодивсь, щоб все взяла могила,
Не залишивши згадку хоч одну?
Для матері ти -- дзеркало: в нім квітні
Стрічає знов -- в тобі вони збулись;
Так в вікна твоїх зморщок непривітні
Квітуча юність зазирне колись.
Як житимеш, замкнувшись у собі,
То вмреш і сам, і пам'ять по тобі.