132
Люблю я очі, що прощення просять
За муки, що ти серцем завдала,
Й цей колір чорний, мов жалобу, носять
За тим усім, що дать мені могла.
Не оживляє сірі щоки сходу
Так промінь сонця на досвітнім тлі,
Зоря не осяває з небозводу
Так захід згаслий в вечоровій млі, --
Як смуток цих очей твоє обличчя.
О, якби й серце ти вдягнуть могла
В цей траур -- я забув би і про відчай,
Й про тугу, що, мов камінь, налягла.
Я б присягнувсь, що врода чорна теж,
Й потворне все, що випада з цих меж.

135
Між всіх бажань твоїх хай буде й Віль,
Бо іменем своїм 'бажання' значу.
Молю тебе -- щоб зменшити мій біль,
До всіх бажань візьми й мене в додачу.
Невже притулку так і не знайти
В твоїй всесильній для моєї волі?
У свій Едем невільницю впусти,
Де затишок знаходять навіть кволі.
Як океан у повноводдя хвиль
Дощі приймає, в спеку марить ними, --
В твої бажання хай ввіллється й Віль,
Нехай вони зіллються із моїми.
О, змилуйся! Мене більш не невіль!
Бажання всі з'єднай в одному: Віль!

136
Коли душа твоя мою минає,
Ти поясни душі сліпій: я -- Віль,
А волі все дозволено, хай знає:
Хоч не любов ще це -- лиш тихий біль.
Хай Віль поповнить пристрастей скарбницю;
О, хоч скраєчку приголуб в собі:
Ніхто й не запримітить одиницю
У неозорій воль твоїх юрбі!
І в цій юрбі, для інших хай незримим,
Останусь я; та хочу буть одним
Для тебе лиш, тобою буть любимим
Сьогодні -- й вічно залишатись ним.
Всі волі злить в одну -- візьми за ціль;
Тоді й мене полюбиш, бо я -- Віль!