127
Колись не дуже чорне цінувалось
І не вважалось символом краси;
Тепер воно з прекрасним урівнялось --
Й не врода вже без чорної коси.
Підробка і підміна скрізь огульна:
Мистецтво й нице видасть за взірець;
Зневажена всіма і безпритульна
Краса вже не підкорює сердець.
І ось тому, як ніч, в подруги брови,
Волосся ж -- мов вороняче крило,
Бо колір цей -- жалоби і любові
За всім прекрасним, що в житті було.
Й така ти гарна в нім, що кажуть всі:
Буть іншою не личить вже красі.

128
О, музико моя, коли ти граєш
На клавесині, як мій тішать слух
Акордів звуки; клавіш, що торкаєш
Так ніжно, як мене бентежить рух!
Я заздрю їм, бо кожного голубить
Рука твоя; лиш їм -- тепло долонь.
Збирать врожай цей мали б мої губи,
Взамін же -- тільки ревнощів вогонь.
О, як хотів би з ними помінятись,
Щоб по мені пройшлась ти, не по них;
Яке зухвальство -- спомином остатись
Для мертвих клавіш, а не губ живих!
Блаженство це не вибриніть струні:
Залиш їй пальці, губи ж -- дай мені!

130
Ніщо супроти сонця її очі,
З коралом не зрівняєш губ жагу;
Не білосніжна шкіра перс дівочих,
Волосся ж -- дріт, що сплівсь в косу тугу.
Я бачив роз пелюстки незрівнянні,
Та на її щоках не знайдеш їх;
Й нема нічого в запаху й диханні
Від аромату квітів лугових.
Приємний в неї голос, але нині
Звучить для мене музика миліш.
Не бачив ще, яка хода в богині --
Кохана ж по землі ступає лиш.
І все ж вона собою тих затьмить,
Що ідеалом нам здались на мить.