У переповненому дачному автобусі сьогодні якось незвично тихо. «Штатний» жартівник Микола сидить на зручному місці, та чомусь мовчазний і похмурий.
– Що це з тобою, Колю? Чи не захворів часом? –запитала я, стоячи поряд на одній нозі між клунками та порожніми відрами.
– Ет, не питай! Учора зателефонував товариш і сповістив, що у мене вирізали всю капусту. А яка ж була капуста! Усі заздрили...
Ми йому поспівчували і стривожилися за свої, ще не огороджені ділянки. Тим більше, що ми усі ще тільки вчилися щось вирощувати. А капуста особливо дивувала і радувала серця дачників, перетворюючись майже на очах, з дрібненької насінинки в сріблясто-зелену розкішну квітку, а потім, змикаючи листя, нагадувала великий бутон троянди і зав’язавшись у тугу голівку, обрамлену лапатим листям, незабаром виростала в омріяну велику капустину.
На зворотньому шляху Микола стояв у кутку автобуса вже значно веселіший і навіть жартував із сусідами.
– То, мабуть, тебе розіграли і капуста твоя вся на місці, що ти такий веселий? – запитала я.
Він трохи посерйознішав і відповів:
– Та ні! Капусту таки вирізали гади! – І враз, прояснівши обличчям, додав:
– Але ж не тільки у мене! На всьому нашому кутку. То вже, розумієш, не так і досадно!
Я потай посміхнулася, подумавши: «Як мало потрібно нашій людині, щоб утішитися! Треба лише відчути, що погано не тільки їй!
Такий він наш менталітет!

Новела із циклу "Дачні приколи"