Коли, років сорок тому, автозаводчанам розподіляли перші дачні ділянки, зчинився справжній ажіотаж. Нерозбещеним приватною власністю радянським людям здавалось дуже престижним стати власником дачі. Звичайно ж, омріяні шматочки піску та неродючої землі між затокою Дніпра і сосновим лісом дістались не «простим смертним». В ті часи дачна справа була для більшості городян зовсім новою. Вони звикли проводити свій вільний час, виїжджаючи моторними човнами, веселими компаніями, на мальовничі Дніпровські острови, з рибною ловлею, юшкою та пляшкою «біленької».
Тож, деякі з них, навіть не здогадувались, що дача – це не тільки нова розвага та престиж, але, насамперед, кропітка і виснажлива праця.
В нашому колективі дачні ділянки отримали: начальник цеху, його заступник, парторг, голова профкому та, мабуть для відводу очей, один слюсар, безвідмовний робітник, «ударник комуністичної праці» і «майстер на всі руки».
Ділянки всі розташувались поряд. Парканів, дерев, кущів, альтанок ще не було. Не провели і водогону, так що вода вважалась основним «дефіцитом» і зберігали її у великих металевих діжках, які теж мав долеко не кожний. А колонки стояли в найхозяйновитіших дачників, яких за це дуже поважали сусіди. Все було, як на долоні. Про дачні казуси та пригоди в цеху розповідали майже анекдоти, якими тішився весь колектив.
Так, побудований одним із перших, нашвидкуруч, без фундаменту, будиночок парторга під час зливи, провалився в пісок по самі вікна. Будиночки всі будувались по стандарту, і коли котрийсь великий начальник побудував двоповерховий, то народний контроль примусив його розібрати другий поверх, що дуже втішило сусідів.
Коли заступник начальника пізно повертався з дачі своїм автомобілем «копійкою», з лісу раптом вискочив розлючений вепр і напав на машину, побивши іклами капот.
А оскільки заступник був високим, симпатичним чоловіком, що користувався успіхом у жінок, то довго жартували, що то чергова шанувальниця гналась за ним і влаштувала сцену ревнощів.
Рвали животи від сміху, коли начальник посадив ціле відро насіннєвої картоплі в одну чималеньку яму, а потім все чекав сходів.
Але він швидко зорієнтувався і почав доручати всі важливі дачні операції своїм підлеглим.
Слюсар відпрацьовував «високе довір’я», розкидаючи чорнозем та перегній по городу боса.
Моя колега, Галина Іванівна, весела, працьовита жінка, голова профкому, виявилась його найближчою сусідкою, і діставалось їй найбільше «відповідальних доручень», бо вона ще й мала досвід, обробляючи чималенький город на маминій садибі.
Сама вона страждала від цього сусідства. Доводилось висаджувати розсаду на ділянці боса, підживлювати, підгортати. Вона вболівала за його город більше, ніж за свій, бо добре знала, що їй буде, коли в нього урожай виявиться не найкращим. Наш амбітний начальник цього не пробачить.
Одного понеділка, бос зайшов до нашого кабінету з ранку явно без настрою. Сердито зиркнувши на всіх, голосно запитав Галину Іванівну:
– А чому це в тебе в діжці вода така смердюча? Жінка там вмилась ввечері, а я заліз скупався, то ще й досі тіло так свербить та смердить, що ніякий душ не зарадив, а в жінки почервоніло й розпухло обличчя!
Галина Іванівна то червоніла, то блідла і все нижче опускала голову.
– Я поміняю воду, – нарешті тихо сказала вона і вискочила з кабінету.
Занепокоєна її станом, я знайшла Галину на іншому поверсі, де вона лежала головою на підвіконні, плечі її здригались. Я злякалась, чи не істерика? Та коли я обняла її, щоб заспокоїти, Галина підняла обличчя і я зрозуміла, що вона помирає від сміху:
– Я, я…, ой, не можу! В тій діжці я розчинила для підживлення двоє відер свіжого пташиного посліду. Ой, не можу! Я ж забула що бос завжди купається в моїй діжці. Дивись! Не проговорись, бо він же з’їсть мене без солі!
Цього дня всі старались, по можливості, уникати зустрічі з босом, який весь час люто чухмарився та бризкав на себе одеколон «Красная Москва».
Від цього, коктейль запахів в його кабінеті був таким, що всі відвідувачі мерщій вибігали звідти, закриваючи носи руками, та чхаючи.
Ми з Галиною Іванівною крадькома переглядались та давились від сміху.
І, чомусь, мені здавалось, що зовсім не випадково приготувала моя колега таку «ванну» для нашого боса, бо дуже вже він її «дістав» на тій дачі.
Через три дні на його ділянці вже була своя колонка і стояла своя величезна діжка з водою.
2011

Новела з циклу "Дачні приколи"