ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Ароматизована ванна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ароматизована ванна
Коли, років сорок тому, автозаводчанам розподіляли перші дачні ділянки, зчинився справжній ажіотаж. Нерозбещеним приватною власністю радянським людям здавалось дуже престижним стати власником дачі. Звичайно ж, омріяні шматочки піску та неродючої землі між затокою Дніпра і сосновим лісом дістались не «простим смертним». В ті часи дачна справа була для більшості городян зовсім новою. Вони звикли проводити свій вільний час, виїжджаючи моторними човнами, веселими компаніями, на мальовничі Дніпровські острови, з рибною ловлею, юшкою та пляшкою «біленької».
Тож, деякі з них, навіть не здогадувались, що дача – це не тільки нова розвага та престиж, але, насамперед, кропітка і виснажлива праця.
В нашому колективі дачні ділянки отримали: начальник цеху, його заступник, парторг, голова профкому та, мабуть для відводу очей, один слюсар, безвідмовний робітник, «ударник комуністичної праці» і «майстер на всі руки».
Ділянки всі розташувались поряд. Парканів, дерев, кущів, альтанок ще не було. Не провели і водогону, так що вода вважалась основним «дефіцитом» і зберігали її у великих металевих діжках, які теж мав долеко не кожний. А колонки стояли в найхозяйновитіших дачників, яких за це дуже поважали сусіди. Все було, як на долоні. Про дачні казуси та пригоди в цеху розповідали майже анекдоти, якими тішився весь колектив.
Так, побудований одним із перших, нашвидкуруч, без фундаменту, будиночок парторга під час зливи, провалився в пісок по самі вікна. Будиночки всі будувались по стандарту, і коли котрийсь великий начальник побудував двоповерховий, то народний контроль примусив його розібрати другий поверх, що дуже втішило сусідів.
Коли заступник начальника пізно повертався з дачі своїм автомобілем «копійкою», з лісу раптом вискочив розлючений вепр і напав на машину, побивши іклами капот.
А оскільки заступник був високим, симпатичним чоловіком, що користувався успіхом у жінок, то довго жартували, що то чергова шанувальниця гналась за ним і влаштувала сцену ревнощів.
Рвали животи від сміху, коли начальник посадив ціле відро насіннєвої картоплі в одну чималеньку яму, а потім все чекав сходів.
Але він швидко зорієнтувався і почав доручати всі важливі дачні операції своїм підлеглим.
Слюсар відпрацьовував «високе довір’я», розкидаючи чорнозем та перегній по городу боса.
Моя колега, Галина Іванівна, весела, працьовита жінка, голова профкому, виявилась його найближчою сусідкою, і діставалось їй найбільше «відповідальних доручень», бо вона ще й мала досвід, обробляючи чималенький город на маминій садибі.
Сама вона страждала від цього сусідства. Доводилось висаджувати розсаду на ділянці боса, підживлювати, підгортати. Вона вболівала за його город більше, ніж за свій, бо добре знала, що їй буде, коли в нього урожай виявиться не найкращим. Наш амбітний начальник цього не пробачить.
Одного понеділка, бос зайшов до нашого кабінету з ранку явно без настрою. Сердито зиркнувши на всіх, голосно запитав Галину Іванівну:
– А чому це в тебе в діжці вода така смердюча? Жінка там вмилась ввечері, а я заліз скупався, то ще й досі тіло так свербить та смердить, що ніякий душ не зарадив, а в жінки почервоніло й розпухло обличчя!
Галина Іванівна то червоніла, то блідла і все нижче опускала голову.
– Я поміняю воду, – нарешті тихо сказала вона і вискочила з кабінету.
Занепокоєна її станом, я знайшла Галину на іншому поверсі, де вона лежала головою на підвіконні, плечі її здригались. Я злякалась, чи не істерика? Та коли я обняла її, щоб заспокоїти, Галина підняла обличчя і я зрозуміла, що вона помирає від сміху:
– Я, я…, ой, не можу! В тій діжці я розчинила для підживлення двоє відер свіжого пташиного посліду. Ой, не можу! Я ж забула що бос завжди купається в моїй діжці. Дивись! Не проговорись, бо він же з’їсть мене без солі!
Цього дня всі старались, по можливості, уникати зустрічі з босом, який весь час люто чухмарився та бризкав на себе одеколон «Красная Москва».
Від цього, коктейль запахів в його кабінеті був таким, що всі відвідувачі мерщій вибігали звідти, закриваючи носи руками, та чхаючи.
Ми з Галиною Іванівною крадькома переглядались та давились від сміху.
І, чомусь, мені здавалось, що зовсім не випадково приготувала моя колега таку «ванну» для нашого боса, бо дуже вже він її «дістав» на тій дачі.
Через три дні на його ділянці вже була своя колонка і стояла своя величезна діжка з водою.
2011
Тож, деякі з них, навіть не здогадувались, що дача – це не тільки нова розвага та престиж, але, насамперед, кропітка і виснажлива праця.
В нашому колективі дачні ділянки отримали: начальник цеху, його заступник, парторг, голова профкому та, мабуть для відводу очей, один слюсар, безвідмовний робітник, «ударник комуністичної праці» і «майстер на всі руки».
Ділянки всі розташувались поряд. Парканів, дерев, кущів, альтанок ще не було. Не провели і водогону, так що вода вважалась основним «дефіцитом» і зберігали її у великих металевих діжках, які теж мав долеко не кожний. А колонки стояли в найхозяйновитіших дачників, яких за це дуже поважали сусіди. Все було, як на долоні. Про дачні казуси та пригоди в цеху розповідали майже анекдоти, якими тішився весь колектив.
Так, побудований одним із перших, нашвидкуруч, без фундаменту, будиночок парторга під час зливи, провалився в пісок по самі вікна. Будиночки всі будувались по стандарту, і коли котрийсь великий начальник побудував двоповерховий, то народний контроль примусив його розібрати другий поверх, що дуже втішило сусідів.
Коли заступник начальника пізно повертався з дачі своїм автомобілем «копійкою», з лісу раптом вискочив розлючений вепр і напав на машину, побивши іклами капот.
А оскільки заступник був високим, симпатичним чоловіком, що користувався успіхом у жінок, то довго жартували, що то чергова шанувальниця гналась за ним і влаштувала сцену ревнощів.
Рвали животи від сміху, коли начальник посадив ціле відро насіннєвої картоплі в одну чималеньку яму, а потім все чекав сходів.
Але він швидко зорієнтувався і почав доручати всі важливі дачні операції своїм підлеглим.
Слюсар відпрацьовував «високе довір’я», розкидаючи чорнозем та перегній по городу боса.
Моя колега, Галина Іванівна, весела, працьовита жінка, голова профкому, виявилась його найближчою сусідкою, і діставалось їй найбільше «відповідальних доручень», бо вона ще й мала досвід, обробляючи чималенький город на маминій садибі.
Сама вона страждала від цього сусідства. Доводилось висаджувати розсаду на ділянці боса, підживлювати, підгортати. Вона вболівала за його город більше, ніж за свій, бо добре знала, що їй буде, коли в нього урожай виявиться не найкращим. Наш амбітний начальник цього не пробачить.
Одного понеділка, бос зайшов до нашого кабінету з ранку явно без настрою. Сердито зиркнувши на всіх, голосно запитав Галину Іванівну:
– А чому це в тебе в діжці вода така смердюча? Жінка там вмилась ввечері, а я заліз скупався, то ще й досі тіло так свербить та смердить, що ніякий душ не зарадив, а в жінки почервоніло й розпухло обличчя!
Галина Іванівна то червоніла, то блідла і все нижче опускала голову.
– Я поміняю воду, – нарешті тихо сказала вона і вискочила з кабінету.
Занепокоєна її станом, я знайшла Галину на іншому поверсі, де вона лежала головою на підвіконні, плечі її здригались. Я злякалась, чи не істерика? Та коли я обняла її, щоб заспокоїти, Галина підняла обличчя і я зрозуміла, що вона помирає від сміху:
– Я, я…, ой, не можу! В тій діжці я розчинила для підживлення двоє відер свіжого пташиного посліду. Ой, не можу! Я ж забула що бос завжди купається в моїй діжці. Дивись! Не проговорись, бо він же з’їсть мене без солі!
Цього дня всі старались, по можливості, уникати зустрічі з босом, який весь час люто чухмарився та бризкав на себе одеколон «Красная Москва».
Від цього, коктейль запахів в його кабінеті був таким, що всі відвідувачі мерщій вибігали звідти, закриваючи носи руками, та чхаючи.
Ми з Галиною Іванівною крадькома переглядались та давились від сміху.
І, чомусь, мені здавалось, що зовсім не випадково приготувала моя колега таку «ванну» для нашого боса, бо дуже вже він її «дістав» на тій дачі.
Через три дні на його ділянці вже була своя колонка і стояла своя величезна діжка з водою.
2011
Новела з циклу "Дачні приколи"
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію