
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.07
21:52
Я вкриюсь теплою ковдрою снігу
від усіх нещасть, від усіх гризот.
Я перестав існувати для цього світу,
бо я під заметами снігу.
Замети снігу обігріють узимку,
вони занурять у зимовий сон.
Казка снігу повинна бути доброю.
Від усіх катаклізмів
від усіх нещасть, від усіх гризот.
Я перестав існувати для цього світу,
бо я під заметами снігу.
Замети снігу обігріють узимку,
вони занурять у зимовий сон.
Казка снігу повинна бути доброю.
Від усіх катаклізмів
2025.09.07
19:06
Ще один монстр кривавий між «героїв»,
Що носяться із ними москалі.
Ще пошукати треба на Землі,
Хто поливав би отак щедро кров’ю
Своїх солдат поля кривавих битв.
Солдатським трупом він встеляв дорогу,
Хоча не завжди і до перемоги.
Скоріше катом був
Що носяться із ними москалі.
Ще пошукати треба на Землі,
Хто поливав би отак щедро кров’ю
Своїх солдат поля кривавих битв.
Солдатським трупом він встеляв дорогу,
Хоча не завжди і до перемоги.
Скоріше катом був
2025.09.07
14:19
Росіяни традиційно заявляють, що б‘ють лише по військових об‘єктах…
Під час нічної масованої атаки на столицю пошкоджено будівлю Кабінету Міністрів України.
Ворожий удар спричинив руйнування даху та верхніх поверхів будівлі, на місці влучання виникла п
Під час нічної масованої атаки на столицю пошкоджено будівлю Кабінету Міністрів України.
Ворожий удар спричинив руйнування даху та верхніх поверхів будівлі, на місці влучання виникла п
2025.09.07
12:38
Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані, врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися... рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощі понищать їх несамовито...
Д
Стоять оголені, задумані, врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися... рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощі понищать їх несамовито...
Д
2025.09.07
07:01
https://www.facebook.com/share/p/1G79yWG3eF/
2025.09.07
05:44
Жінки красиві втомлюють мій зір
І білий світ затьмарюють собою, –
Коли зближався з гарною на спір,
То розчинявся в ній перед юрбою.
Мов безвісті, відразу пропадав
Не лиш для інших, а також для себе, –
Отак, буває, покидає, став
У пошуках річок б
І білий світ затьмарюють собою, –
Коли зближався з гарною на спір,
То розчинявся в ній перед юрбою.
Мов безвісті, відразу пропадав
Не лиш для інших, а також для себе, –
Отак, буває, покидає, став
У пошуках річок б
2025.09.06
22:40
Чи не тому вуста німі,
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
2025.09.06
21:50
Я в'язну в снігах, ніби в пісках часу.
Я в'язну в часі, наче в снігах.
Погана видимість через снігопад
створює плівку, через яку
можна побачити драму століть.
Сніги засмоктують мене,
як трясовина. У снігах
я потрапляю в пастку,
Я в'язну в часі, наче в снігах.
Погана видимість через снігопад
створює плівку, через яку
можна побачити драму століть.
Сніги засмоктують мене,
як трясовина. У снігах
я потрапляю в пастку,
2025.09.06
13:49
Синій хліб не їж, матимеш недуг
Що вбили брата, убили сестру
А курчачий гриль на скошених пісках
Не зрівняю із бобами що у твоїх руках
О, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Що вбили брата, убили сестру
А курчачий гриль на скошених пісках
Не зрівняю із бобами що у твоїх руках
О, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
2025.09.06
12:39
Ще день висить на сонця цвяшку.
Давно печуться хмари-калачі.
І небо крадне пізню пташку,
Сплітають синь шипшин кущі.
Прив’яже ніч на нитку тиші
Старий горіх- тепла віщун.
І трави стануть неба вищі.
Давно печуться хмари-калачі.
І небо крадне пізню пташку,
Сплітають синь шипшин кущі.
Прив’яже ніч на нитку тиші
Старий горіх- тепла віщун.
І трави стануть неба вищі.
2025.09.06
11:59
Каже батько: годі, сину!
Досить статку!! Рівно спину!!!
Ростив змалку – відпочину,
Боже ж зранку, всім по чину!
06.09.2025р. UA
Досить статку!! Рівно спину!!!
Ростив змалку – відпочину,
Боже ж зранку, всім по чину!
06.09.2025р. UA
2025.09.06
07:19
І уявити не можу
В снах, або в мріях своїх,
Щоб я на тебе схожу
Стріти колись десь зміг.
Тож не покину ніколи
І не ображу ніяк, –
В мене залюблену долю
Більше не стріну – це факт.
В снах, або в мріях своїх,
Щоб я на тебе схожу
Стріти колись десь зміг.
Тож не покину ніколи
І не ображу ніяк, –
В мене залюблену долю
Більше не стріну – це факт.
2025.09.06
02:51
Повзучі гади теж літають, якщо їх добряче копнути.
Тим, що живуть у вигаданому світі, краще там і помирати.
Хочеш проблем собі – створи проблеми іншим.
Не дикун боїться цивілізації, а цивілізація дикуна.
Люди якщо і змінюються, то не в кращий
2025.09.05
21:30
Мене жене гостроконечний сніг,
Мов кара неба чи лиха примара.
Як Жан Жене, наздоганяє сміх.
Примарою стає гірка омана.
Мене жене непереможний сніг.
Він вічний, він біблійний і арктичний.
Сніг падає, немовби пес, до ніг
Мов кара неба чи лиха примара.
Як Жан Жене, наздоганяє сміх.
Примарою стає гірка омана.
Мене жене непереможний сніг.
Він вічний, він біблійний і арктичний.
Сніг падає, немовби пес, до ніг
2025.09.05
16:40
Зелен-листя поволеньки в'яне,
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.
Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.
Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
2025.09.05
11:18
Ця ніч,
зла ніч -
зліт Зла!
І чорнота
із-зусебіч
наповза!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...зла ніч -
зліт Зла!
І чорнота
із-зусебіч
наповза!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Наталя Криловець (1985) /
Проза
Русалка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Русалка
Тиждень після Зелених свят в народі ще називають русальним тижнем. Кажуть, що на цьому тижні ходять русалки – молоді дівчата, які померли нехрещеними. Збираються вони гуртом біля річки чи в полі і водять хороводи, танцюють, співають. Тому колись старі люди застерігали, що не можна купатися в русальний тиждень, бо русалки можуть втопити. І не можна ходити самому в полі, бо залоскочуть. Однак не всі вірили в ці розповіді, бо недаремно ж кажуть, що тоді повіриш, коли на власній шкірі перевіриш.
Зібралася якось на русальному тижні Маруся Ковалиха з донькою Оленкою в поле буряки полоти. Пололи вони до обіду, а, пообідавши, вирішили трохи відпочити, бо й сонце нестерпно припікає, та й самі потомилися. А роботи ніколи не переробиш, недаремно ж кажуть, що робота не вовк – в ліс не втече. Лягли вони в затінку, під житом, та й задрімали.
Коли це чує Олена крізь сон, що хтось так гарно співає, аж душу проймає той спів. Розплющила дівчина очі і спросоння подумала: “Мабуть, щось приснилося”. Але чує, що й справді хтось співає. Стала Олена прислухатися: здається, хтось в житі співає і танцює. Тихесенько пробралася дівчина туди, звідки чувся той спів, обережно прохилила жито і аж завмерла від здивування: в житі танцювали дівчата, одягнуті так, як наречені. І, побравшись за руки, вони так гарно водили хоровод і співали, що в Олени на мить завмерло серце. Та раптом дівчину такий охопив жах, що вона ледве не знепритомніла. Олена серед цих дівчат впізнала свою подругу Катерину, яка померла рік тому.
“Русалки!” – з жахом в серці подумала дівчина. Олена багато чула розповідей про русалок і про те, що вони можуть залоскотати людину, яка стрінеться їм на шляху. Тоді їй це все більше здавалося казкою, аніж правдою. А тепер вона побачила русалок на власні очі.
– Господи, врятуй мене грішну! – прошепотіла перелякана дівчина і потихеньку почала відповзати назад.
Вибравшись з жита, Олена швиденько кинулась до матері.
– Мамо! Мамочко! – закричала переляканим голосом дівчина.
– Що сталося, дитино? – запитала Маруся.
Вона спросоння дивилася на доньку широко розплющеними очима і нічого не могла зрозуміти. А бідолашна дівчина вся тремтіла, наче надворі було не літо, а люта зима. Личко було білим, як сніг. З ляку мати не могла й слова промовити. Нарешті донька прошепотіла:
– Мамо, я Катерину бачила.
– Бог з тобою, доню! Що це ти таке говориш? – перехрестившись, промовила мати. – Де ти її могла побачити, Катерини ж уже рік немає серед живих?!
– Там! – показала Олена на жито. – Там вона з іншими дівчатами співає і танцює.
Почувши це, Маруся стала молитися “Отче наш”. Помолившись, тихо промовила до дочки:
– Оленко, ходімо краще додому, бо ще, не доведи Боже, з русалками зустрінемося. Бо ж недаремно кажуть, що не можна в цього тижня в поле ходити. І нам не треба було сьогодні сюди приходити.
Позбиравши речі, пішли вони додому, деколи озираючись, чи не йде за ними ніхто позаду.
По дорозі зайшли до Катерининої матері й розповіли про те, що трапилося у полі. Марія, так звали жінку, вислухавши все це, гірко заплакала.
– Все б віддала, аби ще раз побачити свою дитину. Ще один разочок побачити Катерину, її любе личко.
– Але ж, Маріє! – стурбовано мовила Маруся, поглянувши на горем биту матір. – Твоєї Катрі давно немає живої, а то вже не твоя дочка, а бозна-хто.
– А мені байдуже, Марусю! – спокійно відповіла Марія. – Я хочу хоч останній раз побачити свою дитину.
Маруся тільки похитала головою. Тепер вона вже пожаліла, що розказала про все Марії. Однак нічого вже не вдієш, як то в народі кажуть: слово не горобець – вилетить не впіймаєш. Пішли Маруся з дочкою додому, а Марія вирушила в поле, надіючись, побачити там свою доню.
Цілий тиждень ходила Марія, мов причинна, полями. Люди вже думали, що бідолаха з горя збожеволіла. Хто не стрічав Марію, то просив додому повернутися, та жінка відповідала, що не піде нікуди, поки дочки не побачить. І син, і чоловік благали, щоб вернулася, та все марно – нікого не слухала.
Була вже неділя. Кажуть, в цей день русалки вже збираються, бо це їхній останній день. А люди проводжають їх із села.
За тиждень Марія зовсім охляла, стала схожа на живого мерця, однак все-таки сподівалася побачити Катерину, і це додавало їй сил. Був уже полудень. Сонце так припікало, що не можна було витримати, не заховавшись у тінь. Виснажена Марія присіла під житом перепочити. Аж раптом чує: спів прекрасний лунає. Стала вона потихеньку туди підкрадаться, звідки доносився цей спів. Аж дивиться: русалки в житі танцюють, одна краща за другу. А серед них і її Катерина, така ж красива, якою була за життя; оті самі кучері, оті уста, мов ягідки калинові, оті ясні оченята, оті брови шнурочками і той сміх грайливий, сонячний... Ох! Закололо в матері під серцем. Перед очима дочка, немов жива. Як і не втрачала її ніколи. Як і не клала її в домовину, в сиру землю на вічний спокій. Сльози набігли на материні очі. Так Марії закортіло ще хоч раз обняти свою дитину, притиснути її до грудей, що вона не стрималася і щосили закричала:
– Катерино, донечко моя кохана! – і раптом весь світ потемнів Марії перед очима, вона знепритомніла...
Отямилася вже дома. Біля неї поруч стояли чоловік і син.
– Слава Богу! – з полегшенням зітхнув чоловік, коли побачив, що Марія прийшла до тями. – Як же ти нас налякала!
Марія нічого не відповіла, тільки легенько усміхнулася і взяла сина за руку. Потім чоловік розповів Марії, як він знайшов її непритомну, знесилену в житі і привіз додому, а вже вдома вона й отямилася. Марія знов усміхнулася і ледве чутним голосом мовила:
– Простіть мені за все, бо я не могла по-іншому вчинити, – і, обнявши сина, додала, – а я все-таки зустріла нашу Катрю! І тепер дуже щаслива, що ще один раз змогла побачити свою донечку!
Зібралася якось на русальному тижні Маруся Ковалиха з донькою Оленкою в поле буряки полоти. Пололи вони до обіду, а, пообідавши, вирішили трохи відпочити, бо й сонце нестерпно припікає, та й самі потомилися. А роботи ніколи не переробиш, недаремно ж кажуть, що робота не вовк – в ліс не втече. Лягли вони в затінку, під житом, та й задрімали.
Коли це чує Олена крізь сон, що хтось так гарно співає, аж душу проймає той спів. Розплющила дівчина очі і спросоння подумала: “Мабуть, щось приснилося”. Але чує, що й справді хтось співає. Стала Олена прислухатися: здається, хтось в житі співає і танцює. Тихесенько пробралася дівчина туди, звідки чувся той спів, обережно прохилила жито і аж завмерла від здивування: в житі танцювали дівчата, одягнуті так, як наречені. І, побравшись за руки, вони так гарно водили хоровод і співали, що в Олени на мить завмерло серце. Та раптом дівчину такий охопив жах, що вона ледве не знепритомніла. Олена серед цих дівчат впізнала свою подругу Катерину, яка померла рік тому.
“Русалки!” – з жахом в серці подумала дівчина. Олена багато чула розповідей про русалок і про те, що вони можуть залоскотати людину, яка стрінеться їм на шляху. Тоді їй це все більше здавалося казкою, аніж правдою. А тепер вона побачила русалок на власні очі.
– Господи, врятуй мене грішну! – прошепотіла перелякана дівчина і потихеньку почала відповзати назад.
Вибравшись з жита, Олена швиденько кинулась до матері.
– Мамо! Мамочко! – закричала переляканим голосом дівчина.
– Що сталося, дитино? – запитала Маруся.
Вона спросоння дивилася на доньку широко розплющеними очима і нічого не могла зрозуміти. А бідолашна дівчина вся тремтіла, наче надворі було не літо, а люта зима. Личко було білим, як сніг. З ляку мати не могла й слова промовити. Нарешті донька прошепотіла:
– Мамо, я Катерину бачила.
– Бог з тобою, доню! Що це ти таке говориш? – перехрестившись, промовила мати. – Де ти її могла побачити, Катерини ж уже рік немає серед живих?!
– Там! – показала Олена на жито. – Там вона з іншими дівчатами співає і танцює.
Почувши це, Маруся стала молитися “Отче наш”. Помолившись, тихо промовила до дочки:
– Оленко, ходімо краще додому, бо ще, не доведи Боже, з русалками зустрінемося. Бо ж недаремно кажуть, що не можна в цього тижня в поле ходити. І нам не треба було сьогодні сюди приходити.
Позбиравши речі, пішли вони додому, деколи озираючись, чи не йде за ними ніхто позаду.
По дорозі зайшли до Катерининої матері й розповіли про те, що трапилося у полі. Марія, так звали жінку, вислухавши все це, гірко заплакала.
– Все б віддала, аби ще раз побачити свою дитину. Ще один разочок побачити Катерину, її любе личко.
– Але ж, Маріє! – стурбовано мовила Маруся, поглянувши на горем биту матір. – Твоєї Катрі давно немає живої, а то вже не твоя дочка, а бозна-хто.
– А мені байдуже, Марусю! – спокійно відповіла Марія. – Я хочу хоч останній раз побачити свою дитину.
Маруся тільки похитала головою. Тепер вона вже пожаліла, що розказала про все Марії. Однак нічого вже не вдієш, як то в народі кажуть: слово не горобець – вилетить не впіймаєш. Пішли Маруся з дочкою додому, а Марія вирушила в поле, надіючись, побачити там свою доню.
Цілий тиждень ходила Марія, мов причинна, полями. Люди вже думали, що бідолаха з горя збожеволіла. Хто не стрічав Марію, то просив додому повернутися, та жінка відповідала, що не піде нікуди, поки дочки не побачить. І син, і чоловік благали, щоб вернулася, та все марно – нікого не слухала.
Була вже неділя. Кажуть, в цей день русалки вже збираються, бо це їхній останній день. А люди проводжають їх із села.
За тиждень Марія зовсім охляла, стала схожа на живого мерця, однак все-таки сподівалася побачити Катерину, і це додавало їй сил. Був уже полудень. Сонце так припікало, що не можна було витримати, не заховавшись у тінь. Виснажена Марія присіла під житом перепочити. Аж раптом чує: спів прекрасний лунає. Стала вона потихеньку туди підкрадаться, звідки доносився цей спів. Аж дивиться: русалки в житі танцюють, одна краща за другу. А серед них і її Катерина, така ж красива, якою була за життя; оті самі кучері, оті уста, мов ягідки калинові, оті ясні оченята, оті брови шнурочками і той сміх грайливий, сонячний... Ох! Закололо в матері під серцем. Перед очима дочка, немов жива. Як і не втрачала її ніколи. Як і не клала її в домовину, в сиру землю на вічний спокій. Сльози набігли на материні очі. Так Марії закортіло ще хоч раз обняти свою дитину, притиснути її до грудей, що вона не стрималася і щосили закричала:
– Катерино, донечко моя кохана! – і раптом весь світ потемнів Марії перед очима, вона знепритомніла...
Отямилася вже дома. Біля неї поруч стояли чоловік і син.
– Слава Богу! – з полегшенням зітхнув чоловік, коли побачив, що Марія прийшла до тями. – Як же ти нас налякала!
Марія нічого не відповіла, тільки легенько усміхнулася і взяла сина за руку. Потім чоловік розповів Марії, як він знайшов її непритомну, знесилену в житі і привіз додому, а вже вдома вона й отямилася. Марія знов усміхнулася і ледве чутним голосом мовила:
– Простіть мені за все, бо я не могла по-іншому вчинити, – і, обнявши сина, додала, – а я все-таки зустріла нашу Катрю! І тепер дуже щаслива, що ще один раз змогла побачити свою донечку!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію