Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.27
23:18
про що було воно тоді
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
2026.10.27
21:29
Шарудить ще...знеможене листя кленове,
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
2026.10.27
17:19
Сни стрімкі, недавні, полохливі,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
2026.10.27
15:53
Кебеті можна дорікнути
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
2026.10.27
13:24
Самотня вишня край паркану
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
2026.10.27
06:09
Прибоєм днів утомлені роки
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
2026.10.26
23:08
Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
2026.10.26
19:16
Як плинуть сльози, хустинкою їх витирають,
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
2026.10.26
19:13
що ви читаєте
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
2026.10.26
18:21
Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
2026.10.26
16:51
Перетвори мій вірш на попіл чорний,
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
2026.10.26
13:45
Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
2026.10.26
08:57
Коли народ очолюють балбеси,
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
2026.10.26
06:35
Мете по вулиці безлюдній
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
2026.10.25
23:51
У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
2026.10.25
23:05
Хапає знов мене дорога, наче здобич.
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталя Криловець (1985) /
Проза
Русалка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Русалка
Тиждень після Зелених свят в народі ще називають русальним тижнем. Кажуть, що на цьому тижні ходять русалки – молоді дівчата, які померли нехрещеними. Збираються вони гуртом біля річки чи в полі і водять хороводи, танцюють, співають. Тому колись старі люди застерігали, що не можна купатися в русальний тиждень, бо русалки можуть втопити. І не можна ходити самому в полі, бо залоскочуть. Однак не всі вірили в ці розповіді, бо недаремно ж кажуть, що тоді повіриш, коли на власній шкірі перевіриш.
Зібралася якось на русальному тижні Маруся Ковалиха з донькою Оленкою в поле буряки полоти. Пололи вони до обіду, а, пообідавши, вирішили трохи відпочити, бо й сонце нестерпно припікає, та й самі потомилися. А роботи ніколи не переробиш, недаремно ж кажуть, що робота не вовк – в ліс не втече. Лягли вони в затінку, під житом, та й задрімали.
Коли це чує Олена крізь сон, що хтось так гарно співає, аж душу проймає той спів. Розплющила дівчина очі і спросоння подумала: “Мабуть, щось приснилося”. Але чує, що й справді хтось співає. Стала Олена прислухатися: здається, хтось в житі співає і танцює. Тихесенько пробралася дівчина туди, звідки чувся той спів, обережно прохилила жито і аж завмерла від здивування: в житі танцювали дівчата, одягнуті так, як наречені. І, побравшись за руки, вони так гарно водили хоровод і співали, що в Олени на мить завмерло серце. Та раптом дівчину такий охопив жах, що вона ледве не знепритомніла. Олена серед цих дівчат впізнала свою подругу Катерину, яка померла рік тому.
“Русалки!” – з жахом в серці подумала дівчина. Олена багато чула розповідей про русалок і про те, що вони можуть залоскотати людину, яка стрінеться їм на шляху. Тоді їй це все більше здавалося казкою, аніж правдою. А тепер вона побачила русалок на власні очі.
– Господи, врятуй мене грішну! – прошепотіла перелякана дівчина і потихеньку почала відповзати назад.
Вибравшись з жита, Олена швиденько кинулась до матері.
– Мамо! Мамочко! – закричала переляканим голосом дівчина.
– Що сталося, дитино? – запитала Маруся.
Вона спросоння дивилася на доньку широко розплющеними очима і нічого не могла зрозуміти. А бідолашна дівчина вся тремтіла, наче надворі було не літо, а люта зима. Личко було білим, як сніг. З ляку мати не могла й слова промовити. Нарешті донька прошепотіла:
– Мамо, я Катерину бачила.
– Бог з тобою, доню! Що це ти таке говориш? – перехрестившись, промовила мати. – Де ти її могла побачити, Катерини ж уже рік немає серед живих?!
– Там! – показала Олена на жито. – Там вона з іншими дівчатами співає і танцює.
Почувши це, Маруся стала молитися “Отче наш”. Помолившись, тихо промовила до дочки:
– Оленко, ходімо краще додому, бо ще, не доведи Боже, з русалками зустрінемося. Бо ж недаремно кажуть, що не можна в цього тижня в поле ходити. І нам не треба було сьогодні сюди приходити.
Позбиравши речі, пішли вони додому, деколи озираючись, чи не йде за ними ніхто позаду.
По дорозі зайшли до Катерининої матері й розповіли про те, що трапилося у полі. Марія, так звали жінку, вислухавши все це, гірко заплакала.
– Все б віддала, аби ще раз побачити свою дитину. Ще один разочок побачити Катерину, її любе личко.
– Але ж, Маріє! – стурбовано мовила Маруся, поглянувши на горем биту матір. – Твоєї Катрі давно немає живої, а то вже не твоя дочка, а бозна-хто.
– А мені байдуже, Марусю! – спокійно відповіла Марія. – Я хочу хоч останній раз побачити свою дитину.
Маруся тільки похитала головою. Тепер вона вже пожаліла, що розказала про все Марії. Однак нічого вже не вдієш, як то в народі кажуть: слово не горобець – вилетить не впіймаєш. Пішли Маруся з дочкою додому, а Марія вирушила в поле, надіючись, побачити там свою доню.
Цілий тиждень ходила Марія, мов причинна, полями. Люди вже думали, що бідолаха з горя збожеволіла. Хто не стрічав Марію, то просив додому повернутися, та жінка відповідала, що не піде нікуди, поки дочки не побачить. І син, і чоловік благали, щоб вернулася, та все марно – нікого не слухала.
Була вже неділя. Кажуть, в цей день русалки вже збираються, бо це їхній останній день. А люди проводжають їх із села.
За тиждень Марія зовсім охляла, стала схожа на живого мерця, однак все-таки сподівалася побачити Катерину, і це додавало їй сил. Був уже полудень. Сонце так припікало, що не можна було витримати, не заховавшись у тінь. Виснажена Марія присіла під житом перепочити. Аж раптом чує: спів прекрасний лунає. Стала вона потихеньку туди підкрадаться, звідки доносився цей спів. Аж дивиться: русалки в житі танцюють, одна краща за другу. А серед них і її Катерина, така ж красива, якою була за життя; оті самі кучері, оті уста, мов ягідки калинові, оті ясні оченята, оті брови шнурочками і той сміх грайливий, сонячний... Ох! Закололо в матері під серцем. Перед очима дочка, немов жива. Як і не втрачала її ніколи. Як і не клала її в домовину, в сиру землю на вічний спокій. Сльози набігли на материні очі. Так Марії закортіло ще хоч раз обняти свою дитину, притиснути її до грудей, що вона не стрималася і щосили закричала:
– Катерино, донечко моя кохана! – і раптом весь світ потемнів Марії перед очима, вона знепритомніла...
Отямилася вже дома. Біля неї поруч стояли чоловік і син.
– Слава Богу! – з полегшенням зітхнув чоловік, коли побачив, що Марія прийшла до тями. – Як же ти нас налякала!
Марія нічого не відповіла, тільки легенько усміхнулася і взяла сина за руку. Потім чоловік розповів Марії, як він знайшов її непритомну, знесилену в житі і привіз додому, а вже вдома вона й отямилася. Марія знов усміхнулася і ледве чутним голосом мовила:
– Простіть мені за все, бо я не могла по-іншому вчинити, – і, обнявши сина, додала, – а я все-таки зустріла нашу Катрю! І тепер дуже щаслива, що ще один раз змогла побачити свою донечку!
Зібралася якось на русальному тижні Маруся Ковалиха з донькою Оленкою в поле буряки полоти. Пололи вони до обіду, а, пообідавши, вирішили трохи відпочити, бо й сонце нестерпно припікає, та й самі потомилися. А роботи ніколи не переробиш, недаремно ж кажуть, що робота не вовк – в ліс не втече. Лягли вони в затінку, під житом, та й задрімали.
Коли це чує Олена крізь сон, що хтось так гарно співає, аж душу проймає той спів. Розплющила дівчина очі і спросоння подумала: “Мабуть, щось приснилося”. Але чує, що й справді хтось співає. Стала Олена прислухатися: здається, хтось в житі співає і танцює. Тихесенько пробралася дівчина туди, звідки чувся той спів, обережно прохилила жито і аж завмерла від здивування: в житі танцювали дівчата, одягнуті так, як наречені. І, побравшись за руки, вони так гарно водили хоровод і співали, що в Олени на мить завмерло серце. Та раптом дівчину такий охопив жах, що вона ледве не знепритомніла. Олена серед цих дівчат впізнала свою подругу Катерину, яка померла рік тому.
“Русалки!” – з жахом в серці подумала дівчина. Олена багато чула розповідей про русалок і про те, що вони можуть залоскотати людину, яка стрінеться їм на шляху. Тоді їй це все більше здавалося казкою, аніж правдою. А тепер вона побачила русалок на власні очі.
– Господи, врятуй мене грішну! – прошепотіла перелякана дівчина і потихеньку почала відповзати назад.
Вибравшись з жита, Олена швиденько кинулась до матері.
– Мамо! Мамочко! – закричала переляканим голосом дівчина.
– Що сталося, дитино? – запитала Маруся.
Вона спросоння дивилася на доньку широко розплющеними очима і нічого не могла зрозуміти. А бідолашна дівчина вся тремтіла, наче надворі було не літо, а люта зима. Личко було білим, як сніг. З ляку мати не могла й слова промовити. Нарешті донька прошепотіла:
– Мамо, я Катерину бачила.
– Бог з тобою, доню! Що це ти таке говориш? – перехрестившись, промовила мати. – Де ти її могла побачити, Катерини ж уже рік немає серед живих?!
– Там! – показала Олена на жито. – Там вона з іншими дівчатами співає і танцює.
Почувши це, Маруся стала молитися “Отче наш”. Помолившись, тихо промовила до дочки:
– Оленко, ходімо краще додому, бо ще, не доведи Боже, з русалками зустрінемося. Бо ж недаремно кажуть, що не можна в цього тижня в поле ходити. І нам не треба було сьогодні сюди приходити.
Позбиравши речі, пішли вони додому, деколи озираючись, чи не йде за ними ніхто позаду.
По дорозі зайшли до Катерининої матері й розповіли про те, що трапилося у полі. Марія, так звали жінку, вислухавши все це, гірко заплакала.
– Все б віддала, аби ще раз побачити свою дитину. Ще один разочок побачити Катерину, її любе личко.
– Але ж, Маріє! – стурбовано мовила Маруся, поглянувши на горем биту матір. – Твоєї Катрі давно немає живої, а то вже не твоя дочка, а бозна-хто.
– А мені байдуже, Марусю! – спокійно відповіла Марія. – Я хочу хоч останній раз побачити свою дитину.
Маруся тільки похитала головою. Тепер вона вже пожаліла, що розказала про все Марії. Однак нічого вже не вдієш, як то в народі кажуть: слово не горобець – вилетить не впіймаєш. Пішли Маруся з дочкою додому, а Марія вирушила в поле, надіючись, побачити там свою доню.
Цілий тиждень ходила Марія, мов причинна, полями. Люди вже думали, що бідолаха з горя збожеволіла. Хто не стрічав Марію, то просив додому повернутися, та жінка відповідала, що не піде нікуди, поки дочки не побачить. І син, і чоловік благали, щоб вернулася, та все марно – нікого не слухала.
Була вже неділя. Кажуть, в цей день русалки вже збираються, бо це їхній останній день. А люди проводжають їх із села.
За тиждень Марія зовсім охляла, стала схожа на живого мерця, однак все-таки сподівалася побачити Катерину, і це додавало їй сил. Був уже полудень. Сонце так припікало, що не можна було витримати, не заховавшись у тінь. Виснажена Марія присіла під житом перепочити. Аж раптом чує: спів прекрасний лунає. Стала вона потихеньку туди підкрадаться, звідки доносився цей спів. Аж дивиться: русалки в житі танцюють, одна краща за другу. А серед них і її Катерина, така ж красива, якою була за життя; оті самі кучері, оті уста, мов ягідки калинові, оті ясні оченята, оті брови шнурочками і той сміх грайливий, сонячний... Ох! Закололо в матері під серцем. Перед очима дочка, немов жива. Як і не втрачала її ніколи. Як і не клала її в домовину, в сиру землю на вічний спокій. Сльози набігли на материні очі. Так Марії закортіло ще хоч раз обняти свою дитину, притиснути її до грудей, що вона не стрималася і щосили закричала:
– Катерино, донечко моя кохана! – і раптом весь світ потемнів Марії перед очима, вона знепритомніла...
Отямилася вже дома. Біля неї поруч стояли чоловік і син.
– Слава Богу! – з полегшенням зітхнув чоловік, коли побачив, що Марія прийшла до тями. – Як же ти нас налякала!
Марія нічого не відповіла, тільки легенько усміхнулася і взяла сина за руку. Потім чоловік розповів Марії, як він знайшов її непритомну, знесилену в житі і привіз додому, а вже вдома вона й отямилася. Марія знов усміхнулася і ледве чутним голосом мовила:
– Простіть мені за все, бо я не могла по-іншому вчинити, – і, обнявши сина, додала, – а я все-таки зустріла нашу Катрю! І тепер дуже щаслива, що ще один раз змогла побачити свою донечку!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
