Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.23
13:27
Ну нащо їм ділити простір?
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
2025.10.23
10:29
Хімія змін – променем лазера –
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
О забагато тебе
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
О забагато тебе
2025.10.23
10:20
П’ять відсотків позитиву…
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
2025.10.23
09:26
Не сумнівався в унікальності своїй,
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
2025.10.23
06:14
Призабулися дати, події, місця,
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
2025.10.22
22:21
Світ спускає собак,
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
2025.10.22
21:52
Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
2025.10.22
17:22
Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
2025.10.22
15:49
Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
2025.10.22
13:09
Голова.
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
2025.10.22
12:10
Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
2025.10.22
09:35
Замовкло все поволі і повсюди, -
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався дов
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався дов
2025.10.21
22:02
Наш вигнанець поїхав в далеку дорогу,
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
2025.10.21
21:58
Те, що в рядок упало
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
2025.10.21
21:37
Страждає небо, згадуючи літо,
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
2025.10.21
21:01
Сценка із життя
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталя Криловець (1985) /
Проза
Русалка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Русалка
Тиждень після Зелених свят в народі ще називають русальним тижнем. Кажуть, що на цьому тижні ходять русалки – молоді дівчата, які померли нехрещеними. Збираються вони гуртом біля річки чи в полі і водять хороводи, танцюють, співають. Тому колись старі люди застерігали, що не можна купатися в русальний тиждень, бо русалки можуть втопити. І не можна ходити самому в полі, бо залоскочуть. Однак не всі вірили в ці розповіді, бо недаремно ж кажуть, що тоді повіриш, коли на власній шкірі перевіриш.
Зібралася якось на русальному тижні Маруся Ковалиха з донькою Оленкою в поле буряки полоти. Пололи вони до обіду, а, пообідавши, вирішили трохи відпочити, бо й сонце нестерпно припікає, та й самі потомилися. А роботи ніколи не переробиш, недаремно ж кажуть, що робота не вовк – в ліс не втече. Лягли вони в затінку, під житом, та й задрімали.
Коли це чує Олена крізь сон, що хтось так гарно співає, аж душу проймає той спів. Розплющила дівчина очі і спросоння подумала: “Мабуть, щось приснилося”. Але чує, що й справді хтось співає. Стала Олена прислухатися: здається, хтось в житі співає і танцює. Тихесенько пробралася дівчина туди, звідки чувся той спів, обережно прохилила жито і аж завмерла від здивування: в житі танцювали дівчата, одягнуті так, як наречені. І, побравшись за руки, вони так гарно водили хоровод і співали, що в Олени на мить завмерло серце. Та раптом дівчину такий охопив жах, що вона ледве не знепритомніла. Олена серед цих дівчат впізнала свою подругу Катерину, яка померла рік тому.
“Русалки!” – з жахом в серці подумала дівчина. Олена багато чула розповідей про русалок і про те, що вони можуть залоскотати людину, яка стрінеться їм на шляху. Тоді їй це все більше здавалося казкою, аніж правдою. А тепер вона побачила русалок на власні очі.
– Господи, врятуй мене грішну! – прошепотіла перелякана дівчина і потихеньку почала відповзати назад.
Вибравшись з жита, Олена швиденько кинулась до матері.
– Мамо! Мамочко! – закричала переляканим голосом дівчина.
– Що сталося, дитино? – запитала Маруся.
Вона спросоння дивилася на доньку широко розплющеними очима і нічого не могла зрозуміти. А бідолашна дівчина вся тремтіла, наче надворі було не літо, а люта зима. Личко було білим, як сніг. З ляку мати не могла й слова промовити. Нарешті донька прошепотіла:
– Мамо, я Катерину бачила.
– Бог з тобою, доню! Що це ти таке говориш? – перехрестившись, промовила мати. – Де ти її могла побачити, Катерини ж уже рік немає серед живих?!
– Там! – показала Олена на жито. – Там вона з іншими дівчатами співає і танцює.
Почувши це, Маруся стала молитися “Отче наш”. Помолившись, тихо промовила до дочки:
– Оленко, ходімо краще додому, бо ще, не доведи Боже, з русалками зустрінемося. Бо ж недаремно кажуть, що не можна в цього тижня в поле ходити. І нам не треба було сьогодні сюди приходити.
Позбиравши речі, пішли вони додому, деколи озираючись, чи не йде за ними ніхто позаду.
По дорозі зайшли до Катерининої матері й розповіли про те, що трапилося у полі. Марія, так звали жінку, вислухавши все це, гірко заплакала.
– Все б віддала, аби ще раз побачити свою дитину. Ще один разочок побачити Катерину, її любе личко.
– Але ж, Маріє! – стурбовано мовила Маруся, поглянувши на горем биту матір. – Твоєї Катрі давно немає живої, а то вже не твоя дочка, а бозна-хто.
– А мені байдуже, Марусю! – спокійно відповіла Марія. – Я хочу хоч останній раз побачити свою дитину.
Маруся тільки похитала головою. Тепер вона вже пожаліла, що розказала про все Марії. Однак нічого вже не вдієш, як то в народі кажуть: слово не горобець – вилетить не впіймаєш. Пішли Маруся з дочкою додому, а Марія вирушила в поле, надіючись, побачити там свою доню.
Цілий тиждень ходила Марія, мов причинна, полями. Люди вже думали, що бідолаха з горя збожеволіла. Хто не стрічав Марію, то просив додому повернутися, та жінка відповідала, що не піде нікуди, поки дочки не побачить. І син, і чоловік благали, щоб вернулася, та все марно – нікого не слухала.
Була вже неділя. Кажуть, в цей день русалки вже збираються, бо це їхній останній день. А люди проводжають їх із села.
За тиждень Марія зовсім охляла, стала схожа на живого мерця, однак все-таки сподівалася побачити Катерину, і це додавало їй сил. Був уже полудень. Сонце так припікало, що не можна було витримати, не заховавшись у тінь. Виснажена Марія присіла під житом перепочити. Аж раптом чує: спів прекрасний лунає. Стала вона потихеньку туди підкрадаться, звідки доносився цей спів. Аж дивиться: русалки в житі танцюють, одна краща за другу. А серед них і її Катерина, така ж красива, якою була за життя; оті самі кучері, оті уста, мов ягідки калинові, оті ясні оченята, оті брови шнурочками і той сміх грайливий, сонячний... Ох! Закололо в матері під серцем. Перед очима дочка, немов жива. Як і не втрачала її ніколи. Як і не клала її в домовину, в сиру землю на вічний спокій. Сльози набігли на материні очі. Так Марії закортіло ще хоч раз обняти свою дитину, притиснути її до грудей, що вона не стрималася і щосили закричала:
– Катерино, донечко моя кохана! – і раптом весь світ потемнів Марії перед очима, вона знепритомніла...
Отямилася вже дома. Біля неї поруч стояли чоловік і син.
– Слава Богу! – з полегшенням зітхнув чоловік, коли побачив, що Марія прийшла до тями. – Як же ти нас налякала!
Марія нічого не відповіла, тільки легенько усміхнулася і взяла сина за руку. Потім чоловік розповів Марії, як він знайшов її непритомну, знесилену в житі і привіз додому, а вже вдома вона й отямилася. Марія знов усміхнулася і ледве чутним голосом мовила:
– Простіть мені за все, бо я не могла по-іншому вчинити, – і, обнявши сина, додала, – а я все-таки зустріла нашу Катрю! І тепер дуже щаслива, що ще один раз змогла побачити свою донечку!
Зібралася якось на русальному тижні Маруся Ковалиха з донькою Оленкою в поле буряки полоти. Пололи вони до обіду, а, пообідавши, вирішили трохи відпочити, бо й сонце нестерпно припікає, та й самі потомилися. А роботи ніколи не переробиш, недаремно ж кажуть, що робота не вовк – в ліс не втече. Лягли вони в затінку, під житом, та й задрімали.
Коли це чує Олена крізь сон, що хтось так гарно співає, аж душу проймає той спів. Розплющила дівчина очі і спросоння подумала: “Мабуть, щось приснилося”. Але чує, що й справді хтось співає. Стала Олена прислухатися: здається, хтось в житі співає і танцює. Тихесенько пробралася дівчина туди, звідки чувся той спів, обережно прохилила жито і аж завмерла від здивування: в житі танцювали дівчата, одягнуті так, як наречені. І, побравшись за руки, вони так гарно водили хоровод і співали, що в Олени на мить завмерло серце. Та раптом дівчину такий охопив жах, що вона ледве не знепритомніла. Олена серед цих дівчат впізнала свою подругу Катерину, яка померла рік тому.
“Русалки!” – з жахом в серці подумала дівчина. Олена багато чула розповідей про русалок і про те, що вони можуть залоскотати людину, яка стрінеться їм на шляху. Тоді їй це все більше здавалося казкою, аніж правдою. А тепер вона побачила русалок на власні очі.
– Господи, врятуй мене грішну! – прошепотіла перелякана дівчина і потихеньку почала відповзати назад.
Вибравшись з жита, Олена швиденько кинулась до матері.
– Мамо! Мамочко! – закричала переляканим голосом дівчина.
– Що сталося, дитино? – запитала Маруся.
Вона спросоння дивилася на доньку широко розплющеними очима і нічого не могла зрозуміти. А бідолашна дівчина вся тремтіла, наче надворі було не літо, а люта зима. Личко було білим, як сніг. З ляку мати не могла й слова промовити. Нарешті донька прошепотіла:
– Мамо, я Катерину бачила.
– Бог з тобою, доню! Що це ти таке говориш? – перехрестившись, промовила мати. – Де ти її могла побачити, Катерини ж уже рік немає серед живих?!
– Там! – показала Олена на жито. – Там вона з іншими дівчатами співає і танцює.
Почувши це, Маруся стала молитися “Отче наш”. Помолившись, тихо промовила до дочки:
– Оленко, ходімо краще додому, бо ще, не доведи Боже, з русалками зустрінемося. Бо ж недаремно кажуть, що не можна в цього тижня в поле ходити. І нам не треба було сьогодні сюди приходити.
Позбиравши речі, пішли вони додому, деколи озираючись, чи не йде за ними ніхто позаду.
По дорозі зайшли до Катерининої матері й розповіли про те, що трапилося у полі. Марія, так звали жінку, вислухавши все це, гірко заплакала.
– Все б віддала, аби ще раз побачити свою дитину. Ще один разочок побачити Катерину, її любе личко.
– Але ж, Маріє! – стурбовано мовила Маруся, поглянувши на горем биту матір. – Твоєї Катрі давно немає живої, а то вже не твоя дочка, а бозна-хто.
– А мені байдуже, Марусю! – спокійно відповіла Марія. – Я хочу хоч останній раз побачити свою дитину.
Маруся тільки похитала головою. Тепер вона вже пожаліла, що розказала про все Марії. Однак нічого вже не вдієш, як то в народі кажуть: слово не горобець – вилетить не впіймаєш. Пішли Маруся з дочкою додому, а Марія вирушила в поле, надіючись, побачити там свою доню.
Цілий тиждень ходила Марія, мов причинна, полями. Люди вже думали, що бідолаха з горя збожеволіла. Хто не стрічав Марію, то просив додому повернутися, та жінка відповідала, що не піде нікуди, поки дочки не побачить. І син, і чоловік благали, щоб вернулася, та все марно – нікого не слухала.
Була вже неділя. Кажуть, в цей день русалки вже збираються, бо це їхній останній день. А люди проводжають їх із села.
За тиждень Марія зовсім охляла, стала схожа на живого мерця, однак все-таки сподівалася побачити Катерину, і це додавало їй сил. Був уже полудень. Сонце так припікало, що не можна було витримати, не заховавшись у тінь. Виснажена Марія присіла під житом перепочити. Аж раптом чує: спів прекрасний лунає. Стала вона потихеньку туди підкрадаться, звідки доносився цей спів. Аж дивиться: русалки в житі танцюють, одна краща за другу. А серед них і її Катерина, така ж красива, якою була за життя; оті самі кучері, оті уста, мов ягідки калинові, оті ясні оченята, оті брови шнурочками і той сміх грайливий, сонячний... Ох! Закололо в матері під серцем. Перед очима дочка, немов жива. Як і не втрачала її ніколи. Як і не клала її в домовину, в сиру землю на вічний спокій. Сльози набігли на материні очі. Так Марії закортіло ще хоч раз обняти свою дитину, притиснути її до грудей, що вона не стрималася і щосили закричала:
– Катерино, донечко моя кохана! – і раптом весь світ потемнів Марії перед очима, вона знепритомніла...
Отямилася вже дома. Біля неї поруч стояли чоловік і син.
– Слава Богу! – з полегшенням зітхнув чоловік, коли побачив, що Марія прийшла до тями. – Як же ти нас налякала!
Марія нічого не відповіла, тільки легенько усміхнулася і взяла сина за руку. Потім чоловік розповів Марії, як він знайшов її непритомну, знесилену в житі і привіз додому, а вже вдома вона й отямилася. Марія знов усміхнулася і ледве чутним голосом мовила:
– Простіть мені за все, бо я не могла по-іншому вчинити, – і, обнявши сина, додала, – а я все-таки зустріла нашу Катрю! І тепер дуже щаслива, що ще один раз змогла побачити свою донечку!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
