Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.10
22:41
Гадаю, що байка про Зайця й Ведмедя багатьом відома. Оповім її тим, хто ще не чув.
Якось стрілись віч-на-віч наші герої. Привітались. А потім Заєць каже Ведмедю: «Хочеш у морду?»
«Од тебе?»- питає з глуздом ошелешений Ведмідь.
«Ні! Там, за рогом, усім
2025.12.10
20:55
Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
2025.12.10
16:42
Парашутистко приземлись на мене
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
2025.12.10
15:07
Життя цікава повість.
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.
Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калинові
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.
Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калинові
2025.12.10
14:29
Якби я знав дванадцять мов,
То був би мов Франко немов.
Всіма руками і ногами
Я лезом лізу між світами,
Шукаю істини горіх
Щоби спокутувать свій гріх.
Не хочу знати навіть де ти?
Не простягай свої лабети!
2025.12.10
14:05
Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?
Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?
Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
2025.12.10
13:00
Нагороди
З уст народу
Визнавав і визнаю, -
А ось інші
Геть не тішать
Душу праведну мою.
Бо донині
В Україні
З уст народу
Визнавав і визнаю, -
А ось інші
Геть не тішать
Душу праведну мою.
Бо донині
В Україні
2025.12.10
04:17
Якщо можна написати 1 вірш, можна про це ж саме написати і 2-й.
Про те ж саме тими самими словами (майже). Від цього виникає посилення.
Можна писати про те саме далі. Якщо один вірш це - випадок, 2 - вже замір, 3 - навмисне, 4 - тенденція, 5 - манера
2025.12.09
22:11
Все одно, панотче, не спитаєш
Те, про що б хотів розповісти.
Сам, напевне, достеменно знаєш:
Грішний – я, та праведний – не ти!
Моя сповідь – що вона для тебе?
Якщо хочеш, не відповідай –
Знаю сам: лише церковна треба.
Те, про що б хотів розповісти.
Сам, напевне, достеменно знаєш:
Грішний – я, та праведний – не ти!
Моя сповідь – що вона для тебе?
Якщо хочеш, не відповідай –
Знаю сам: лише церковна треба.
2025.12.09
18:01
Знову відчай рве душу сьогодні --
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.
Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.
Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
2025.12.09
17:57
Замовкло дев'ятнадцяте сторіччя,
Цинічне двадцять перше на зв'язку.
Романтика нікому тут не личить.
Знайти надію? Хто би знав, яку?
Сумний митець ховатиме обличчя
І серце у крамольному рядку.
Життя йому дає лише узбіччя,
Цинічне двадцять перше на зв'язку.
Романтика нікому тут не личить.
Знайти надію? Хто би знав, яку?
Сумний митець ховатиме обличчя
І серце у крамольному рядку.
Життя йому дає лише узбіччя,
2025.12.09
17:04
Для інших, ніби то, своя,
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.
Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.
Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
2025.12.09
15:07
В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…
2025.12.09
12:47
Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
2025.12.09
09:12
Явився грудень-плакса в поволоці.
Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.
Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.
Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
2025.12.09
06:23
Вечоріє рано і скупіє
Сонце нині більше на тепло, -
Заростає мулом безнадії
Нещодавніх прагнень джерело.
Обміліла сподівань криниця,
Сохнуть краплі залишків бажань, -
Мов життю вже радить зупиниться
Сутінню насичена межа...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сонце нині більше на тепло, -
Заростає мулом безнадії
Нещодавніх прагнень джерело.
Обміліла сподівань криниця,
Сохнуть краплі залишків бажань, -
Мов життю вже радить зупиниться
Сутінню насичена межа...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталя Криловець (1985) /
Проза
Русалка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Русалка
Тиждень після Зелених свят в народі ще називають русальним тижнем. Кажуть, що на цьому тижні ходять русалки – молоді дівчата, які померли нехрещеними. Збираються вони гуртом біля річки чи в полі і водять хороводи, танцюють, співають. Тому колись старі люди застерігали, що не можна купатися в русальний тиждень, бо русалки можуть втопити. І не можна ходити самому в полі, бо залоскочуть. Однак не всі вірили в ці розповіді, бо недаремно ж кажуть, що тоді повіриш, коли на власній шкірі перевіриш.
Зібралася якось на русальному тижні Маруся Ковалиха з донькою Оленкою в поле буряки полоти. Пололи вони до обіду, а, пообідавши, вирішили трохи відпочити, бо й сонце нестерпно припікає, та й самі потомилися. А роботи ніколи не переробиш, недаремно ж кажуть, що робота не вовк – в ліс не втече. Лягли вони в затінку, під житом, та й задрімали.
Коли це чує Олена крізь сон, що хтось так гарно співає, аж душу проймає той спів. Розплющила дівчина очі і спросоння подумала: “Мабуть, щось приснилося”. Але чує, що й справді хтось співає. Стала Олена прислухатися: здається, хтось в житі співає і танцює. Тихесенько пробралася дівчина туди, звідки чувся той спів, обережно прохилила жито і аж завмерла від здивування: в житі танцювали дівчата, одягнуті так, як наречені. І, побравшись за руки, вони так гарно водили хоровод і співали, що в Олени на мить завмерло серце. Та раптом дівчину такий охопив жах, що вона ледве не знепритомніла. Олена серед цих дівчат впізнала свою подругу Катерину, яка померла рік тому.
“Русалки!” – з жахом в серці подумала дівчина. Олена багато чула розповідей про русалок і про те, що вони можуть залоскотати людину, яка стрінеться їм на шляху. Тоді їй це все більше здавалося казкою, аніж правдою. А тепер вона побачила русалок на власні очі.
– Господи, врятуй мене грішну! – прошепотіла перелякана дівчина і потихеньку почала відповзати назад.
Вибравшись з жита, Олена швиденько кинулась до матері.
– Мамо! Мамочко! – закричала переляканим голосом дівчина.
– Що сталося, дитино? – запитала Маруся.
Вона спросоння дивилася на доньку широко розплющеними очима і нічого не могла зрозуміти. А бідолашна дівчина вся тремтіла, наче надворі було не літо, а люта зима. Личко було білим, як сніг. З ляку мати не могла й слова промовити. Нарешті донька прошепотіла:
– Мамо, я Катерину бачила.
– Бог з тобою, доню! Що це ти таке говориш? – перехрестившись, промовила мати. – Де ти її могла побачити, Катерини ж уже рік немає серед живих?!
– Там! – показала Олена на жито. – Там вона з іншими дівчатами співає і танцює.
Почувши це, Маруся стала молитися “Отче наш”. Помолившись, тихо промовила до дочки:
– Оленко, ходімо краще додому, бо ще, не доведи Боже, з русалками зустрінемося. Бо ж недаремно кажуть, що не можна в цього тижня в поле ходити. І нам не треба було сьогодні сюди приходити.
Позбиравши речі, пішли вони додому, деколи озираючись, чи не йде за ними ніхто позаду.
По дорозі зайшли до Катерининої матері й розповіли про те, що трапилося у полі. Марія, так звали жінку, вислухавши все це, гірко заплакала.
– Все б віддала, аби ще раз побачити свою дитину. Ще один разочок побачити Катерину, її любе личко.
– Але ж, Маріє! – стурбовано мовила Маруся, поглянувши на горем биту матір. – Твоєї Катрі давно немає живої, а то вже не твоя дочка, а бозна-хто.
– А мені байдуже, Марусю! – спокійно відповіла Марія. – Я хочу хоч останній раз побачити свою дитину.
Маруся тільки похитала головою. Тепер вона вже пожаліла, що розказала про все Марії. Однак нічого вже не вдієш, як то в народі кажуть: слово не горобець – вилетить не впіймаєш. Пішли Маруся з дочкою додому, а Марія вирушила в поле, надіючись, побачити там свою доню.
Цілий тиждень ходила Марія, мов причинна, полями. Люди вже думали, що бідолаха з горя збожеволіла. Хто не стрічав Марію, то просив додому повернутися, та жінка відповідала, що не піде нікуди, поки дочки не побачить. І син, і чоловік благали, щоб вернулася, та все марно – нікого не слухала.
Була вже неділя. Кажуть, в цей день русалки вже збираються, бо це їхній останній день. А люди проводжають їх із села.
За тиждень Марія зовсім охляла, стала схожа на живого мерця, однак все-таки сподівалася побачити Катерину, і це додавало їй сил. Був уже полудень. Сонце так припікало, що не можна було витримати, не заховавшись у тінь. Виснажена Марія присіла під житом перепочити. Аж раптом чує: спів прекрасний лунає. Стала вона потихеньку туди підкрадаться, звідки доносився цей спів. Аж дивиться: русалки в житі танцюють, одна краща за другу. А серед них і її Катерина, така ж красива, якою була за життя; оті самі кучері, оті уста, мов ягідки калинові, оті ясні оченята, оті брови шнурочками і той сміх грайливий, сонячний... Ох! Закололо в матері під серцем. Перед очима дочка, немов жива. Як і не втрачала її ніколи. Як і не клала її в домовину, в сиру землю на вічний спокій. Сльози набігли на материні очі. Так Марії закортіло ще хоч раз обняти свою дитину, притиснути її до грудей, що вона не стрималася і щосили закричала:
– Катерино, донечко моя кохана! – і раптом весь світ потемнів Марії перед очима, вона знепритомніла...
Отямилася вже дома. Біля неї поруч стояли чоловік і син.
– Слава Богу! – з полегшенням зітхнув чоловік, коли побачив, що Марія прийшла до тями. – Як же ти нас налякала!
Марія нічого не відповіла, тільки легенько усміхнулася і взяла сина за руку. Потім чоловік розповів Марії, як він знайшов її непритомну, знесилену в житі і привіз додому, а вже вдома вона й отямилася. Марія знов усміхнулася і ледве чутним голосом мовила:
– Простіть мені за все, бо я не могла по-іншому вчинити, – і, обнявши сина, додала, – а я все-таки зустріла нашу Катрю! І тепер дуже щаслива, що ще один раз змогла побачити свою донечку!
Зібралася якось на русальному тижні Маруся Ковалиха з донькою Оленкою в поле буряки полоти. Пололи вони до обіду, а, пообідавши, вирішили трохи відпочити, бо й сонце нестерпно припікає, та й самі потомилися. А роботи ніколи не переробиш, недаремно ж кажуть, що робота не вовк – в ліс не втече. Лягли вони в затінку, під житом, та й задрімали.
Коли це чує Олена крізь сон, що хтось так гарно співає, аж душу проймає той спів. Розплющила дівчина очі і спросоння подумала: “Мабуть, щось приснилося”. Але чує, що й справді хтось співає. Стала Олена прислухатися: здається, хтось в житі співає і танцює. Тихесенько пробралася дівчина туди, звідки чувся той спів, обережно прохилила жито і аж завмерла від здивування: в житі танцювали дівчата, одягнуті так, як наречені. І, побравшись за руки, вони так гарно водили хоровод і співали, що в Олени на мить завмерло серце. Та раптом дівчину такий охопив жах, що вона ледве не знепритомніла. Олена серед цих дівчат впізнала свою подругу Катерину, яка померла рік тому.
“Русалки!” – з жахом в серці подумала дівчина. Олена багато чула розповідей про русалок і про те, що вони можуть залоскотати людину, яка стрінеться їм на шляху. Тоді їй це все більше здавалося казкою, аніж правдою. А тепер вона побачила русалок на власні очі.
– Господи, врятуй мене грішну! – прошепотіла перелякана дівчина і потихеньку почала відповзати назад.
Вибравшись з жита, Олена швиденько кинулась до матері.
– Мамо! Мамочко! – закричала переляканим голосом дівчина.
– Що сталося, дитино? – запитала Маруся.
Вона спросоння дивилася на доньку широко розплющеними очима і нічого не могла зрозуміти. А бідолашна дівчина вся тремтіла, наче надворі було не літо, а люта зима. Личко було білим, як сніг. З ляку мати не могла й слова промовити. Нарешті донька прошепотіла:
– Мамо, я Катерину бачила.
– Бог з тобою, доню! Що це ти таке говориш? – перехрестившись, промовила мати. – Де ти її могла побачити, Катерини ж уже рік немає серед живих?!
– Там! – показала Олена на жито. – Там вона з іншими дівчатами співає і танцює.
Почувши це, Маруся стала молитися “Отче наш”. Помолившись, тихо промовила до дочки:
– Оленко, ходімо краще додому, бо ще, не доведи Боже, з русалками зустрінемося. Бо ж недаремно кажуть, що не можна в цього тижня в поле ходити. І нам не треба було сьогодні сюди приходити.
Позбиравши речі, пішли вони додому, деколи озираючись, чи не йде за ними ніхто позаду.
По дорозі зайшли до Катерининої матері й розповіли про те, що трапилося у полі. Марія, так звали жінку, вислухавши все це, гірко заплакала.
– Все б віддала, аби ще раз побачити свою дитину. Ще один разочок побачити Катерину, її любе личко.
– Але ж, Маріє! – стурбовано мовила Маруся, поглянувши на горем биту матір. – Твоєї Катрі давно немає живої, а то вже не твоя дочка, а бозна-хто.
– А мені байдуже, Марусю! – спокійно відповіла Марія. – Я хочу хоч останній раз побачити свою дитину.
Маруся тільки похитала головою. Тепер вона вже пожаліла, що розказала про все Марії. Однак нічого вже не вдієш, як то в народі кажуть: слово не горобець – вилетить не впіймаєш. Пішли Маруся з дочкою додому, а Марія вирушила в поле, надіючись, побачити там свою доню.
Цілий тиждень ходила Марія, мов причинна, полями. Люди вже думали, що бідолаха з горя збожеволіла. Хто не стрічав Марію, то просив додому повернутися, та жінка відповідала, що не піде нікуди, поки дочки не побачить. І син, і чоловік благали, щоб вернулася, та все марно – нікого не слухала.
Була вже неділя. Кажуть, в цей день русалки вже збираються, бо це їхній останній день. А люди проводжають їх із села.
За тиждень Марія зовсім охляла, стала схожа на живого мерця, однак все-таки сподівалася побачити Катерину, і це додавало їй сил. Був уже полудень. Сонце так припікало, що не можна було витримати, не заховавшись у тінь. Виснажена Марія присіла під житом перепочити. Аж раптом чує: спів прекрасний лунає. Стала вона потихеньку туди підкрадаться, звідки доносився цей спів. Аж дивиться: русалки в житі танцюють, одна краща за другу. А серед них і її Катерина, така ж красива, якою була за життя; оті самі кучері, оті уста, мов ягідки калинові, оті ясні оченята, оті брови шнурочками і той сміх грайливий, сонячний... Ох! Закололо в матері під серцем. Перед очима дочка, немов жива. Як і не втрачала її ніколи. Як і не клала її в домовину, в сиру землю на вічний спокій. Сльози набігли на материні очі. Так Марії закортіло ще хоч раз обняти свою дитину, притиснути її до грудей, що вона не стрималася і щосили закричала:
– Катерино, донечко моя кохана! – і раптом весь світ потемнів Марії перед очима, вона знепритомніла...
Отямилася вже дома. Біля неї поруч стояли чоловік і син.
– Слава Богу! – з полегшенням зітхнув чоловік, коли побачив, що Марія прийшла до тями. – Як же ти нас налякала!
Марія нічого не відповіла, тільки легенько усміхнулася і взяла сина за руку. Потім чоловік розповів Марії, як він знайшов її непритомну, знесилену в житі і привіз додому, а вже вдома вона й отямилася. Марія знов усміхнулася і ледве чутним голосом мовила:
– Простіть мені за все, бо я не могла по-іншому вчинити, – і, обнявши сина, додала, – а я все-таки зустріла нашу Катрю! І тепер дуже щаслива, що ще один раз змогла побачити свою донечку!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
