Колись до мене ставились, мов рідні,
Пили – за мій рахунок,
А тепер,
При владі, при здоров’ї і не бідні,
Дивуються, що й досі не помер
Від голоду і немочі,
Що й нині
Пишу, немовби дихаю, щодня…
“Багато пише!” – мовив у гордині
Колишній друг…
А хто забороня
Йому писати кров’ю і сльозою?!
Нема крові у нього і сльози –
Він наче перенісся з мезозою
Й перетворився з ящера в тузи…

“Який поет із нього! Графоманить,” –
Скривився інший творчий імпотент,
Від заздрості його аж лихоманить,
Бо не йому дістався, бач, патент
На творче довголіття і натхнення…

Працюйте, хлопці, не за гонорар,
А за зневагу влади, за щодення
Голодне – і злітайте вище хмар!
На мене не покивуйте мастито,
Мовляв, ми мало пишемо,
Зате
Ми пишем, як ніхто, талановито,
І кожне слово наше – мов святе.

До геніїв себе я не відношу,
На самохвальство також не грішу –
Ношу я просто непосильну ношу
Й про це, як Бог поклав, так і пишу.