Бабця Василина жила зовсім самотньо. Вийшовши на пенсію, працювала прибиральницею в нашому невеликому цеху. Додому ніколи не поспішала. Втомившись, лягала на підлогу, підстеливши стару кожушинку, і тихо засинала в куточку, прямо за стільцем старшого бухгалтера, доброї жінки. Начальник робив вигляд, ніби нічого не помічає, а ми всі говорили пошепки, щоб її не розбудити.
Була вона, що називається, жінка «з перцем». Ми, молоді та пустотливі, побоювались її гострого язичка. Щоправда, даремно нікого не ображала, а коли хтось вчиняв недобре, то діставалось йому «на горіхи» від правдолюбної бабці. Ображатися ж на неї було неможливо, бо не маючи своєї сім’ї, вболівала за кожного з нас, наче за рідних дітей, та пильно стежила, щоб ми робили все як слід, починаючи з нашого зовнішнього вигляду і кінчаючи нашими моральними якостями.
А коли з кимось траплялась біда, бабця Василина першою приходила на допомогу, бо за суворою зовнішністю, ховалось її добре та щире серце.
Помічаючи моє співчуття, вона виділяла мене серед інших. Одного разу, ніяковіючи та крадькома втираючи сльози, вона розповіла мені наодинці пронизливу і зворушливу історію зі свого життя, яка назавжди закарбувалась в моїй пам’яті.
Вони були чудовою парою, Василь та Василина, зовні схожі між собою, наче брат і сестра: обоє чорняві, кругловиді, кароокі.
В народі кажуть, що такі сім’ї міцні та щасливі. Може б так воно й сталось, якби не клята війна. Жили вони не дуже заможно, але дружно та щасливо, бо молодим для щастя вистачало крихітної «комуналки» з вузьким металевим ліжком, що немилосердно рипіло від найменших рухів, та з примусом на загальній кухні на вісім сімей.
Василина тоді навіть не здогадувалась, як кохає свого Василя. Вона просто турбувалась про нього, віддаючи всю ніжність жіночого серця, бо не дав Бог їм діточок. Тож був Василько для неї і чоловіком, і синочком. Він також голубив її, мов дитину, називаючи ніжно своєю «маленькою Ваською».
Напрацювавшись за тиждень, на вихідний день вибиралися до річки. Родом із села, Василина дуже сумувала за природою. Василь мав невеличкого човна. Обоє молоді та дужі, вони гребли на два весла і доволі швидко добирались до свого улюбленого острівця. Василь був справжнім рибалкою, знав усі премудрості цієї хитрої справи, тож завжди мав гарний улов. Доки він рибалив, Василина насолоджувалась спілкуванням з природою, милуючись та розмовляючи з кущиками, квіточками. Ніколи вона не зривала тих квітів на букети, жаліючи їх: «Нехай собі ростутьі, красуються, а я ще до них приїду через тиждень!». Спостерігала за життям птахів, комах. Особливо любила дивитись на організованих та працелюбних мурахів. А коли Василь рибалив з човна, вона напівлежачи, замріяно вдивлялася в синє небо на білосніжні хмарки, розпізнаючи серед них різні чудернацькі постаті та обличчя, або звірів та фантастичні страховиська.
До обіду, на невеличкому вогнищі готували в похідному казаночку юшку, набравши з Дніпра чистої проточної води, обов’язково, з декількох сортів риби. Яка ж вона була смачна та юшка, з запахом димку, з пшоном та картоплею, засмажена салом з цибулькою, притрушена перчиком та кропом!
Повертались під вечір з багатим уловом, щасливі, засмаглі, набравшись сил на весь робочий тиждень.
Скрізь їм було добре та цікаво разом. Завжди тихе щастя огортало Василину, коли поруч був її Василько.
Та ось прийшла лиха година. Війна призвала чоловіків на захист Вітчизни.
Василина, з розпухлим від сліз обличчям, проводжала свого Василя на вокзалі, дбайливо загорнувши на дорогу гарячу смажену курку, та свіженькі пиріжечки з капустою і картоплею, які він так полюбляв.
Не хотіла плакати, щоб не накликати на нього біди. Та нічого не могла з собою подіяти – сльози лилися невпинно, а серце, наче хтось стискав гарячими лещатами.
Василь же був стриманим і втішав її, як міг: «Васько, моя кохана! Не плач так! Ти ж мене не ховаєш. Я знаю, що незабаром повернусь з перемогою. Ти тільки вірно чекай на мене!»
І ось пролунала команда: «По вагонах!». Останні поцілунки були гіркими від сліз, а обійми – такими міцними, що, здавалось ніяка сила не могла їх роз’єднати.
Вже військовий ешелон, тихо постукуючи колесами, почав відлік довгої розлуки і все віддалявся, залишивши на пероні осиротілих, наляканих жінок та дітей.
Василина, не пам’ятаючи себе, бігла вслід по шпалах, доки не впала на землю без сил. Сліз вже не було, а серце рвалось до нього, найдорожчого. Тільки тоді зрозуміла, як неймовірно сильно кохає свого Василя.
Потім важко працювала по дванадцять годин, для фронту. Дома, разом з сусідками, на кухні слухали радіо. Разом журились і плакали, що наші відступають, а кляті «фріци» захоплюють наші міста та села. Чекали листів з фронту. Летіли ті «трикутнички» в рідні міста і села, наче журавлики, яких виглядають вдень і вночі. Коли хтось щасливий, одержував такого листа, читали його всі гуртом, жадібно вбираючи кожне слово.
Одержувала листи і Василина. Читала їх, перечитувала, носила з собою біля серця. Разом з жінками, ночами в’язала шкарпетки та рукавиці з овечої пряжі, та з іншими подарунками, відсилала на фронт.
Потім листи перестали надходити. Місто було майже зруйноване.
Підступали німецькі війська.. Вирішила податись в рідне село, де жила її єдина родичка – тітка Марія..
Ночами обережно кралась манівцями, а в день ховалась в хащах, відсипаючись. По дорозі надивилась на зруйновані церкви, спалені села. Гірко стискалося серце від розпачу та болю за понівечену фашистами рідну землю.
Добравшись, оплакала тітку та згарище її хати, куди влучив німецький снаряд.. В селі вціліло тільки три хатини та декілька сараїв. Там і жили селяни, що залишились в живих. Свою молоду землячку зустріли, як рідну. Дали притулок, ділились убогими харчами. Такі тоді були люди, бо саме в біді проявляються найкращі якості людини.
В селі не було ніякого зв’язку зі світом: ні радіо, ні газет.
З надією дивлячись на свою міську гостю, селяни запитували: «Що там чути в місті? Коли вже наші розіб’ють фашистів? Скільки вже можна відступати?»
Ховаючи очі, Василина втішала земляків: «Скоро вже підуть в наступ по всьому фронту. Зараз збирають сили». Кажучи так, вона сама не знала, що так воно й буде.
Наближалася зима. Жінки гуртом копали землянки, обживали їх по дві-три сім’ї. Там і зустріла Василина кінець війни. І ось примчав на коні вісник з райцентру. Він кричав: «Перемога! Перемога!» І подався до дальніх хуторів, розносячи радісну звістку. Всі навколо, святкували, співали.
Тільки вдови та Василина ходили сумними. Вона все писала листи на ту польову пошту, доки отримала відповідь, що її Василь зник без вісти.
Невідомість – найтяжча кара. І не вдова, і не дружина, кожен день і ніч чекала вона його.
Страшний голод прийшов у села України. Вирішила знову податись до міста.
Вдалося влаштуватись на роботу. Давали скупі робітничі пайки, яких ледве вистачало, щоб підтримувати виснажені тяжкою працею сили. Крупу та чорні макарони доводилось ділити, щоб вистачило на місяць.
Ночами гірко плакала за своїм Васильком, згадуючи недовге щасливе довоєнне життя.
Так пройшло кілька років. Життя почало налагоджуватись. Потроху відбудовувалось місто. Василина отримала маленьку кімнатку. Дуже тішилась нею, прикрашаючи вишиванками, мережками та домашніми квітами. Траплявся і претендент на її руку, та вона навіть думки не допускала, щоб жити з кимось іншим. Все вірила та чекала, що таки колись, може з далекого краю, може з полону, повернеться він, її єдиний, коханий Василь, хоч калікою, а вона прийме його, яким би він не був.
І таки дочекалась … листа. Не вірила своїм очам – його почерк. Це він, він – живий! Лист був з далекого Поволжя. Тремтячими руками ніяк не вдавалось розпечатати того листа, а розпечатавши, вона довго не могла нічого прочитати, бо сльози радості застиляли очі. Та радість була недовгою. Василь писав, що просить пробачити його, бо в полоні зустрів і покохав іншу і в них тепер двоє дітей. А в кінці написав, що хворіє, і що вони дуже голодують. В Поволжі тоді були страшні засухи та неврожаї.
Довго Василина читала того листа. Довго не могла нічого втямити, доки не зрозуміла страшного та непоправного: Василь, більше її не любить, в нього інша жінка, діти.
Страшенний, нестерпний біль, образа, розпач поволі охоплювали Василину смертельними обіймами. Вона не бачила для себе ніякої можливості жити далі. Зняла мотузок, на якому сушила білизну. Почала ходити по кімнаті, придивляючись, де можна повіситись. Очі блукали по стінах, та раптом зупинились на маленькій іконці, що висіла в кутку, прикрашена вишиваним рушником. То був подарунок покійної матусі.
Впала Василина на коліна перед тією іконкою, і гірким потоком полилися сльози, пригадалась забута молитва, і мамині слова, що самогубство – найтяжчий гріх, який може навіки занапастити душу.
Прийшла до тями вже під вечір. Через всю гіркоту образи, підтримуючи в ній іскру життя, пробивалась одна думка: «Все ж таки він живий! Нехай він з іншою, але він не загинув, він живий! Її Василь – хворий. І голодний! А ще в нього двоє діток. Це ж його діти, про яких він завжди так мріяв! І вони, крихітки, теж голодують.»
Довго ще плакала Василина над своєю лихою долею.
Потім почала збирати посилку, намагаючись економити зі своїх небагатих пайків, та все ніяк не могла достатньо зібрати. Тоді згадала про свій останній скарб – єдину святкову сукню, яку, голодуючи, зберігала, щоб в ній зустріти свого Василька.
Помилувавшись нею, погладила рукою ніжний зелений шовк на прощання. «Для чого вона мені тепер?» - промайнула гірка думка.
На маленькому базарі вдалося обміняти цю сукню на чималий шмат рожевого сала з духмяною шкіркою Вона сама вже давно забула його смак, та не посміла навіть покуштувати хоч маленький шматочок.
Обливаючись сльозами, ретельно пакувала в ящичок харчі. Потім, подумавши трохи, ще втиснула в вільний куточок свій останній шматочок цукру та грамів двісті цукерок «подушечок» - для його діток. Хотіла ще написати йому листа. Довго сиділа над чистим аркушем паперу, та так і не знайшла потрібних слів. Віднесла на пошту.
Не знаю, чи зрозумів Василь всю велич душі та доброту серця своєї колишньої коханої Василини. Та місяців через три він вперше після довгої розлуки прийшов до неї вночі, став навколішки біля ліжка і хрипким, не своїм голосом говорив, наче стогнав: «Прости мене, Васько, прости, прости!» -- і цілував її моторошно-холодними губами. Василина прокинулась від нестерпного болю, що пронизував її серце, і зрозуміла: цієї ночі Василя не стало.
Через деякий час прийшов лист, в якому його нова дружина сповістила про смерть Василя. Вона просила пробачення за все і щиро дякувала за ту дорогоцінну посилку, яка врятувала життя їхнім дітям, хоч і не змогла врятувати Василя, ще з концтабору хронічно хворого. До конверту було вкладено невеличку світлину двох хлоп’ят-близнюків, як дві краплі води, схожих на свого батька. Ще жінка писала, що відкривши ту посилку, Василь заплакав і ледве промовив: «Вона – свята жінка! Катю, молись за неї.»
Хвиля невимовного жалю та ніжності до цієї нещасливої жінки затопила мою душу по вінця і вже переливалась через край, витікаючи з очей рясними сльозами. Не в змозі щось сказати, я взяла її натруджену руку і припала до неї губами.
Бабця Василина зніяковіла і навіть злякалась. Намагаючись вирвати руку, вона сказала:
-- Дитино! Ніхто ніколи в житті не цілував мені руки. Я більше тридцяти років не зважувалась комусь розповісти про свій вчинок. Боялась, що люди посміються з мене, наче з дурненької, але я таки врятувала його синочків, які тепер вже десь виросли і продовжать його рід на землі.
Прожила Василина самотньою майже до дев’яноста років і завжди на її столі, поряд з весільним фото, стояла в гарній рамочці, фотографія двох хлоп’ят. Чужі люди доглянули та поховали її. Навічно збереглася в моєму серці пам'ять про неймовірно шляхетний вчинок цієї простої жінки.
2010

Ця новела відобразила реальний вчинок простої жінки, з якою мені довелось довгий час працювати в одному підрозділі.