Коли я була малою, у нас була дача,
Де поряд з усілякими загальновідомими
Картоплями і капустами
Високим зеленим парканом ріс топінамбур.

Я тащилася від цієї назви,
Від її іноземного звучання,
Загадковості
та довгого, як жуйка у роті,
Звуку «а-а-а-а» усередині слова.
Любила вживати його ( в сенсі – слово) у побуті,
При вдячних шмаркатих свідках:
- Фу, знову топінамбур на вечерю!
- Ого, а шо то таке?!
- Та так... лігуміни такі...імпорті...

А ще в нас на дачі жили нутрії,
Недовго жили, кілька місяців,
І я годувала їх гінким топінамбуровим бадиллям.

У нутрій були гострі помаранчеві зуби
І довгий звук «у-у-у-у» на початку слова.
Я любила дивитися,
Як нутрії їдять топінамбур,
Аж доки не дізналася випадково,
Що незадовго цей харчовий ланцюжок зміниться,
І уже за тиждень ми будемо їсти нутрій...

«Це несправедливо, - подумала я, -
У них все тільки почало налагоджуватися,
у нутрій і топінамбура,
а тут раптом така халепа...»

Тому однієї ночі я потайки відчинила клітку –
І всі нутрії з довгим звуком «у-у-у-у» на початку слова
Здиміли у невідомому напрямку.
Мені потім влетіло,
І я ревіла голосно –
Спочатку довге «а-а-а-а»,
а тоді довге «у-у-у-у»,
та почувалась нутрієвою
і навіть трохи топінамбуровою месією.