Малий дуже поспішав – урок починався через п’ятнадцять хвилин, а він був ще вдома. Поспіхом одягнув сорочку і штани, бутерброд доїдав по дорозі до музичної школи.
Сонце вже добряче припікало і сусідські хлопчаки розминали ноги, ганяючи м’яча. Володик заздрісно глипнув у їхній бік. «Ото щастить людям!» – подумав він. Тяжко зітхаючи, минув своїх колєг по футболу. Та не пройшов ще й половини звичної дороги, як коло плота побачив мале цуценя, що вовтузилось і жалібно скавчало. «Ах ти ж мій малесенький! А ходи-но сюди!» – радісно защебетав до нього Володик, та цуцик не зрушив з місця. Володя швидко відкинув футляр з трубою та папку з нотами* на траву і взяв собачатко на руки – воно тремтіло з переляку... Володя ніжно притулив його до себе. Він завжди мріяв про собачку, та мама не дозволяла, квартира ж бо надто мала. Про музичну школу вже й не згадував. Нав’ючений своїми речами, цуциком, обливаючись потом від спеки, посунув додому.
Мати якраз замісила тісто на вареники. Задоволено посміхаючись, тішилась, що малий вже самостійний, он і до школи сам бігає, не треба супроводжувати. Раптом хтось загримотів у двері – вона аж підскочила з несподіванки. Обтираючи до запаски руки, побігла відчиняти.
– Мамо, дивись кого я знайшов! Бачиш, який гарний? – радісно вигукнув Володя.
– Лишенько! Що ж ми з ним будемо робити? А ти чому не на уроці, – раптом нагадала собі…
– Мамо, а це тобі подарунок на День народження! – не розгубився малий бешкетник.
Мати тільки зітхнула… Що ж тут скажеш?
– Дякую, сину! :)

*ноти – нотні тексти

9. 06. 2013