Коли в дитинстві я лякався грому,
Втікаючи від зливи і грози,
То бабця так рекла мені малому,
Кладучи хрест на світлі образи:
- Не бійсь, дитино, Божої десниці,
Душа твоя не віда ще гріха.
То мчить Ілько на грізній колісниці
І списами вогненними маха.
Він грішників спроваджує до пекла,
А праведним до раю святить путь.
Двигтить борня на небесах запекла,
Що аж на землю відголоски йдуть.
І чує кожен те гулке боріння,
І острах душі гріховодні рве,
За рід увесь, до сьомого коріння,
За те, що той неправедно живе.
А ще Ілько жита складає в копи
І пастухам на поміч поспіша.
Йому болить важкий селянський клопіт,
Бо в нього чуйна й людяна душа...
Я свято вірив кожному словечку,
Що їх бабуся в казку заплела,
І осягав ту мудрість безкінечну,
Оте змагання доброти і зла.
Та й до тепер я віри ще не втратив,
З усіх чеснот сам будь-яку сприйму.
А, часом, доведеться вибирати -
Я доброту і людяність візьму...