Ще змалечку знав я стареньку одну -
Ходила, бідою зігнута.
Відколи синів провела на війну,
З очей не зникала засмута.
Та збігли роки, мов крізь пальці вода,
Вже виросла й правнуків купа.
Розкаже малим, як була молода,
Та й знов заклопотано тупа.
Усеньке життя, мов той день, прожила
Отут, де закопано пупа.
До діла завжди беручкою була,
Та й нині не марно ще тупа.
Хазяйство догляне в дочки чимале,
Цибульку на грядці прощупа.
Отак, помаленьку, чи добре, чи зле,
Із ранку й до вечора тупа.
Вже осінь замріяна знову в садку
Солодкими грушами гупа.
Старенька спочине собі в холодку,
Та й знову по стежечці тупа.
Вже й хату, де виросла, всю розтягли,
Як є, до останнього слупа.
До цього і діти не всі дожили,
А бабця Одарка ще тупа.
Коли ж пожартують - до пари, мовляв,
Старенькій мітла, та ще й ступа -
Цей жарт і Одарку також звеселя
І вже веселіш вона тупа.
Та якось уздрів, як праправнучок нині
Сльозою зарюмсаний, хлюпа.
Зайшов... Аж старенька лежить в домовині.
Своє відходила... Не тупа...