«І срібними нитками сивий сум
Вплітався в коси у вдовину долю.
З дитячих літ я бережно несу
Той тихий спів, з гірким відлунням болю…

Роман Юзва

Матусю моя рідна, моя безкрила чайко степова! За що тобі випала така важка доля?!
Ти виплакала свої лагідні очі за своє довге тернисте життя і тепер перед тобою сіра вічна стіна.
Твої руки, які ніколи не знали спочинку, тепер нездатні вдержати шматочок хліба, за який ти колись тяжко працювала. Тепер, мамо, - я твої очі, бо розповідаю про те, чого ти вже ніколи не побачиш: що за вікном зима і земля вкрита білою пеленою снігу.
Весною розповідаю, що до нас летять гуси, лелеки, як п’янко квітують абрикоси, бузок, черемуха, ніжні конвалії і приношу тобі ту красу, щоби відчула їх хмільний аромат.
Влітку, ти матусю, вдихаєш неповторний запах чорнобривців, гвоздик, м’яти, які завжди квітували біля нашої хати. Тепер ми тобі даруємо їх, аби навівали тобі приємні спогади за рідне село.
Восени ми приносимо різнокольорові кленові листочки, якими ти колись утепляла горище та вікна нашої хатини. А ти ніжно гладиш їх руками, і мабуть, уявляєш золоту осінь, а по твоїх щоках котяться пекучі сльозинки.
Я, мамо, – твої руки, бо кожного ранку умиваю тебе, заплітаю твоє біле, мов льон, волосся, одягаю, годую з ложечки, як малу дитину так, як ти годувала мене в дитинстві.
А колись давно твої руки, матусю, вправно працювали з ранньої весни і до пізньої осені: то з сапою на колгоспному полі, з косою – в жнива та сіножать, з лопатою – всю осінь, бо вручну збирали врожаї.
Дома, на своєму городі ти поралася при місяцю та зорях. Кожного вечора я сиділа з бабусею Харитиною біля порога і виглядала тебе, матусю, з поля, бо ти приносила мені на гостинець окрайчик хліба «від зайчика», який ти на світанку брала з дому та залишала для мене не з’ївши сама.
Ти простилала чисте рядно біля порога на спориші і ми дружно споживали нехитру вечерю, яку приготувала бабуся Харитина на триніжках у садочку.
Посміхається з-за нашої хати повний місяць, миготять ліхтариками зірочки. Білопінно квітує наш вишневий садочок. Гудуть хрущі і стукають, літаючи, у темні шибки та білі стіни.
П’янко пахне молодий любисток та канупір, що росте на причілку. А мені так затишно і спокійно біля тебе, мамо, та біля бабусі і я тихенько засинаю, а ти обережно несеш мене у ліжко…
А в сонячне золотаве літо, довгими днями ти од зорі і до зорі – то на буряках, то на жнивах, то на скердуванні сіна.
Тоді молоді жінки виконували чоловічу роботу, бо чоловіки повернулися з війни інвалідами: хто без руки, хто без ноги, а багато зовсім не повернулися і матері та вдови слізно чекали їх до самої смерті.
Не відпочивали твої невтомні умілі руки і в пору золотавого падолисту. До першого снігу убирали урожай на колгоспному полі.
У зимову віхолу, коли село замітало снігом і тріщали морози –ти працювала на свинофермі, після закінчення всіх польових робіт.
Я допізна чекала тебе, матусю, з роботи, бо ти приносила зварену картоплю в мундирах, якою годували свиней. Голодного 1947 року це було для нас манною небесною. Я брала картоплю в школу, клала в полотняну торбинку, яку пошила ти мені для книжок. Але часто той обід відбирали діти з дитбудинку, бо вони теж були напівголодні.
Пригадую, мамо, твої умілі руки. У першому класі ти зробила мені рахівницю з намоченої квасолі на якій я навчилась рахувати.
Пам’ятаю, як мене приймали в піонери, а мені так хотілося, щоб на моїх грудях пломенів галстук і ти, мамо, відірвавши підкладку від свого піджака – його пошила, а я радо носила і берегла, як святиню – той галстук.
Коли мені виповнилося чотирнадцять років – я тяжко захворіла. Тривалий час лежала в Миргородській лікарні, а лікарі не могли встановити точний діагноз. А ти, матусю, оббивала пороги районних високоповажних чиновників, а потім і обласних і добилась, що мене направили в Харків на обстеження та лікування.
Сільська неграмотна жінка-колгоспниця ти свого домоглася, але не було грошей навіть на дорогу. І допоміг нам твій двоюрідний брат дядько Сашко. Він на той час працював трактористом і в нього водилася якась копійка.
Він дав нам мішок жита і 100 рублів. Я була прикута до ліжка і мене на носилках несли у Миргороді до потягу і до «швидкої допомоги» - в Харкові, а ти бігла слідом за чоловіками, що мене несли, і гірко плакала.
Коли мене поклали в палату – ти днями не відходила від мене, а ночами дрімала десь у коридорі у куточку.
Ти, мамо, насмілилась потрапити на прийом до знаменитого професора – доброї сердечної жінки Олени Василівни і благала врятувати її єдину доньку. Ще й запропонувала їй ті сто рублів, що дав дядько Сашко.
А та мудра щира жінка-професор обняла тебе за плечі і сказала: – Ми врятуємо вашу дівчинку без грошей, а ви краще купіть щось собі поїсти та Надійці.
Так і сталося! Через місяць я вже навчалась заново ходити, а з інституту вийшла своїми ногами. Зараз я не пам’ятаю імен та прізвищ медперсоналу, бо пройшло з того часу більше п’ятдесяти літ і багато з них відійшли за межу життя, та я ніколи їх не забуду. А восени знову пішла до школи.
Довгими зимовими вечорами ти, мамо, вишивала рушники чужим людям, а я тобі допомагала, плела мереживо і ми таким чином заробляли на хліб.
Швидко відлетіли, немов осінній падолист, твої молоді літа. Тебе зістарила непосильна праця, нужденне вдовине життя, болі та страждання. Але твоя щира душа та добре серце, не зачерствіли від пережитого. Ти раділа своїм онукам – Олегові та Іринці, любила та доглядала їх. Вони і досі пам’ятають твої казки, які ще в твоєму дитинстві розповідав твій дідусь Андрій.
Ти розповідала їх і своїм правнукам Катрусі та Дениску і вони їх ніколи не забудуть. Тепер же, матусю, ти живеш у своєму світі, знов у давніх спогадах проходиш по тернистій дорозі свого життя і рідко повертаєшся в реальність.
Ти вже не пам’ятаєш образів онуків та правнуків і просиш Бога, щоб відкрив, хоча б на мить, твої незрячі очі, щоби їх ще побачить.
Ти, мамо, молиш Бога, щоб почути мою пісню та вірші. І в своїх молитвах віриш і надієшся, що так і буде.
То ж нехай Віра і Надія живе у твоїй багатостраждальній святій душі, моя матусю, моя безкрила чайко!
2011рік